Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

в листків гущави, Із-під землі снага — гін кореня й кільця; Плекають пуп'янок ста літ ясні сонця — Важкий, великий, він гне стеблище коряве. Нарешті — вибух. Цвіт розкрилений, мов птах. Тичинок промені хитнулись на вітрах, І в далину летить пилок золотокрило. Столітник з квіткою — знамення всіх знамень; Для шлюбу, про котрий його кохання снило, Сто літ він жив — і цвів один-єдиний день. МОРСЬКИЙ ВІТЕР Оголені сади. Печальна рівнина. Зима. Все вимерло. Лиш на похмурій скелі, Де вал Атлантики б'є в камені дебелі, Пелюстка тріпотить — остання і смутна. А звідки ж аромат чарівний долина, П'янкий, розвеснений, як солов'їні трелі? Він, вітром несений попід небес пустелі, Стривожує мене, як моря таїна. О! Пізнаю! Летить він аж із тих широт, Де в сонці палахкім лежать Антіли милі, Блакитні пагорби, омріяні стокрот. І я на цій скалі, де кіммерійські хвилі, Вдихнув із запахом знайомого зела Ту квітку, що в садах Америки цвіла. Артюр Рембо
ЗЛО Тоді, як на небес блакитнім гобелені Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних, Як у вогонь полки, червоні чи зелені, Ідуть повз короля, який глузує з них, Як звалює людей скажений шал на купи, Мов перемелений, димуючий погній, — У радісній траві нещасні влітку трупи, Природо-матінко, це рід священний твій! — Тоді сміється Бог із ладану, з узору Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів — І засинає він під славоспіви хору, І прокидається від схлипу матерів, Що в чорному вбранні заходять до собору, І в кожної мідяк — за сина, що згорів… ЗАСНУЛИЙ В УЛОГОВИНІ Цей отвір зелені, де джерело співає, Черкаючи траву окриллями срібла, Де сонце блискотить яскраве та безкрає, — Це улоговина, просяяна дотла. Спить молодий солдат — потилиця в катрані Купається, уста відкриті; він приліг Під хмаркою, в траві, де світять роси ранні, І в зливі променів лежить блідий, мов сніг. В ногах — ромашки. Він, як та дитина хвора, Всміхається у сні до нездійсненних мрій; Заснув і прохолов — здолала стужа й змора. Природо, ти його заколиши й зігрій! Він спить між квітами на луговім осонні, І в грудях має він дві дірочки червоні. Гійом Аполлінер
СОНЕТ Ти мовчки прорекла обіцянки любові коли поет ішов на бій під гул гармат Трояндо я тобі вручаю аромат