Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

під навіс, — У спадок віддає ці знадоби Парміс Безсмертній Реї — вік вона його кормила. Старий він став, чепіг тримати вже несила, Вісімдесятий рік — ні докорів, ні сліз. Ратай стомивсь, але не проклинає неба За те, що працею багатства не нажив; Усе життя трудивсь, бо в тім була потреба; Тепер він думкою летить до скорбних див, У царство мертвих, де, можливо, після жнив Оратиме поля на берегах Ереба. РАБ Брудний, голодний раб, прикутий до опоки, Ненависним клеймом позначений, як звір, Я вільним народивсь — повір мені, повір! — Де Гібла мед несе в глиб синьої затоки. Мій гостю, якщо ти під рідні оболоки Повернешся колись із цих печальних нір, Прийди до Сиракуз, на винограду збір, Спитай про ту, що я любив її всі роки. Чи бачитиму ще аркади чорних брів, Чи вздрю ще усмішку очей-фіалок чисту, Де мерехтить блакит, що серце мені грів? Будь милосердний! їдь! Скажи, я ще прийду, Живу одним — її уздріти. Клеарісту Пізнаєш між людьми по смутку на виду. ДО СЕКСТІЯ Ясніє далечінь, розвеснюється час, Цвітуть сади і вже не міниться щорана В сріблястім інії, мов райдужна, поляна, Куди биків жене на пашу волопас. Відроджується все. Але вже кваплять нас Закони смерті; йде розвеселіла й п'яна Та днина свят, котра тобі вже не піддана, Бо день твоїх застоль напередодні згас. Життя, о Секстію, коротке. В царстві тіней Розвеснення нема. Нажитися спішім, Де прозріває час на щебет солов'їний. Приходь! Ми Фавнові у сховку лісовім У жертву принесем за це життя доспіле Чорнющого козла або ягнятко біле. АНТОНІЙ І КЛЕОПАТРА Вони дивилися з високого балкону, Як сяє надовкруг задушлива блакить, Як в чорній дельті Ніл знадливо мерехтить, Мов просяваючи крізь голубу запону. Він на руках тримав, немов дитину сонну, Царицю — й серцем чув, як ніжно палахтить, Як, знемагаючи, і гнеться, і тремтить Прекрасна плоть її, що прагне так полону. Вона, віддаючи вуста для цілувань, То бліднучи, то знов ряхтіючи, як грань, До імператора тулилася палкого. А він, похилений, дивився в очі їй, В них бачив далину, іскринок злотних рій І море, по котрім тікає флот од нього. СТОЛІТНИК На скелі, де колись гуло кипіння лави, Де хвиля вогняна дійшла свого кінця, Добулося на світ з дрібного зеренця Єство чіпке й гінке, стражденне й величаве. Воно росте. Вогні жене