Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 6

Ліс, ліс і ще тисячу разів ліс. Як думаєте хто їде остання? Ага, це я. Мій кінь, як і всі чоловіки, має впертий характер який межує з дурістю, тож плентається у самому кінці нашої процесії. Навіть Дашка їде майже на початку й заграє з Мельхомом. Падлюка. Зрадниця. А як же жіноча солідарність і все таке?

Навколо нас стовбури дерев, їх гілки, зелене листя, чагарники всіяні ягідками синього кольору, кущі з дикими квітами й спів. Він голосний, але ніжний, ласкавий, пливе повітрям. Навіть на мить згадується казка Білосніжка. Уявляю, як до мене збігають всі тваринки, а я як нормальна диснеївська принцеса починаю співати. Тим паче, я ж таки принцеса. Може варто спробувати? Уявімо, що Сеер - Зла Королева, а я бідна та нещасна сирітка без мами. Хм, тут навіть уявляти не потрібно. В цьому світі я сирітка ще та, особливо якщо взяти зрадливу Дашку охочу до чоловіків, і пісню, а, і навіть просто вираз обличчя Демоняки.

Він, до слова, їде попереду усієї процесії, постійно озирається на мене з похмурим обличчям й відвертається назад. Що, гад, не подобається, що мій кінь повільно плентається? Ага. Він просто такий самий, як і ти.

Блакитні острови над верхівками дерев починають стрімко темніти й перетворюватися на чорні. Всі попереду мене зупиняються, а от мій коник нахабно пре вперед тим самим повільним кроком, яким і йшов. Потрібно казати якими поглядами мене проводжають воїни Сеера? Здивованими, шокованими й ошелешеними від нахабності. Тільки не коника, моєї.

А кінь тим часом проходить повз Дашку з Мельхомом, потім оминає чорного коня Сеера й у повній тиші, якщо не рахувати вечірній спів лісових тваринок та хрусту гілок під копитами, йде у відомому тільки йому напрямку.

– Леді Ліліна, – вкрадливо звучить за моєю спиною голос Імператора, – ви не збираєтесь зупинитись?

А я що, я збираюсь. Дуже й дуже збираюсь, адже сідниці нестерпно болять, втім, як і спина і, понад усе на світі, хочу стулити ноги.

– Твій кінь, Імператор, не зупиняється. – Шиплю так і тримаючи поводи.

– Мого коня потрібно просто потягнути за поводи, Леля. – Сеер рівняється зі мною. Обертаюсь назад й бачу, що всі воїни та Дашка вже злізли зі своїх коней й розминають тіла. А ми все віддаляємося від них.

– Я тягну!

– Погано тягнеш! – Фиркає і важко зітхає ніби я його дістати вже встигла. Так тобі, Демоняка, це тільки третій день. Тільки початок.

– Якщо такий розумний, сам тягни!

Протягую йому поводи й демон тут же хапається за них й тягне. Але нічого в нього не виходить. Думав, найрозумніший? Пф…

– Щось не так. – Промовляє й озирається назад. Я теж так роблю і бачу, що за нашими спинами суцільний ліс і ніяких ознак воїнів чи Дашки.

– Що не так? – Підозрілим тоном. Вихоплюю поводи назад й так само велично, як і до цього йду на конику далі, у все густіші хащі.

– Ми не так далеко відійшли. – Швидше собі під носа бурчить Сеер, ніж мені розповідає. – День шляху всього.

Несподівано для мене зривається з коня змахуючи крилами й злітає у небеса ламаючи на ходу гілки дерев, котрі тут же падають на мене боляче вдаряючись об тіло.

– Ай! Ай! Капець! Злетів, голуб блін! А на мене все це падає. – Дратуюсь, але от дивно, поводи з рук не випускаю.

Задираю голову та дивлюсь на діру у верхівках дерев. Там, у ній кружляє велике та величне створіння цього світу розмахуючи неймовірно великими крилами. Уявляю, які вони сильні, якщо він так легко зламав гілки дерев.

Сеер облітає зверху нас кілька разів і швидко летить вниз, прямо на мене. Від страху заплющую очі, цього разу випускаю поводи вирішивши, що кінь і сам знає куди він там йде й стискаюсь всім тілом. Демоняка вирішив розчавити мене своїм тілом? Вбити так вирішив? Вже не потрібна йому принцеса?

Ой, щось помирати, капець як не хочеться. Я ще не готова. Мені рано.

Гучний гуп і кінь встає на диби. Падаю з його спини заплутавшись ногами у стременах й кричу так сильно як можу. Щось мені раптом дуже хочеться, щоб мене врятували. Як будь-яку нормальну принцесу.

– Аааааа…. !

Кінь несеться вперед протягуючи мене спиною по землі. Кожна гілочка, камінчик впиваються в тіло ніби голки. Спідниця сукні взагалі задирається й заважає звільнити ноги зі стремен, від чого я лаюсь не гірше за звичайного робітничого на важкій роботі.

А потім чую рик. О Боги, ще мені тигрів не вистачало якихось. У лісі взагалі можуть бути тигри?

Кінь нарешті зупиняється, щось там фиркає по-своєму, терпляче очікує поки звільню ноги й галопом несеться далі, зникаючи поміж дерев. Я ж залишаюсь сама у темному лісі. Ну гаразд, не сама, адже зненацька у темряві на мене починають дивитися два золотистих ока.

– Та-а-а-а-а-к, – панічно відступаю назад від киці, що виринає з темряви ніби демон. Це пантера.

Здогадка з'являється у голові несподівано. Раптом ця киця Сеера? Він же не взяв її...і все таке. А якщо вона жінка, то сто відсотків образилась.

– Кицюню, ти не нервуй. – Виставляю руки вперед долонями до чорної пантери. – Ти ж хороша, правда. Ну чого тобі? М'яса чи корма не маю, але обіцяю, якщо не будеш мене їсти приведу до табору циганів-демонів. Вони тобі їсти дадуть, і водички, напевно.

Шкода, тільки кицюні по-моєму байдуже на всі мої слова просякнуті панікою. Вона кілька разів рикає й кидається на мене. Не думала, що можу так бігати. Навіть коли від Сеера тікала швидкість була не такою. Та я швидша за блискавку. Біжу вперед, для мене це перед, насправді я взагалі не орієнтуюсь в просторі, й помітивши попереду дерево на яке зможу видертись, додаю газу. Пантера біжить позаду не забуваючи лякати мене риком та клацанням щелеп. І я звідкись знаю, що кицюня насправді біжить слідом в пів сили. Тому що якби хотіла, то вже давно наздогнала б мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍