Інна Земець - Двічі в одну річку, Інна Земець

- То не заглядай!

- Не можу, потрібно під ноги дивитись, щоб не наступити.

Досить, нагулялася. Розвертаюсь закручуючи вихор навколо себе і біжу до виходу. Швидко вдягаю верхній одяг і виходжу на двір. Замерзнути не боюсь, хоч би охолонути. Звісно, викликати в новорічну ніч машину одразу після опівночі це задачка з трьома зірочками. Бачу на парковці  якість таксі стовбичать, то запитаю – може відвезуть. Але в машинах порожньо, нема до кого проситись. Машу рукою на все і рушаю до краю парковки ближче до дороги – може як там зачекаю то таксі перехоплю. Танкетка і шпилька то взуття не до прогулянки зимової ночі, тож суну ліліпутиками, бо один необережний крок і розтечусь шоколадною калюжкою разом із своєю шикарною сукнею. Повертаю голову на гирчання мотору – від ресторану їде позашляховик, нажаль, не таксі. Відвертаюсь, виглядаю чи не визирне з-за рогу омріяна шашечка – нема. Добре, кажу собі я, ще кілька хвилин і піду назад грітися. Та в цю мить поруч спиняється той джип, вікно опускається – Андрій:

- Чого ти тут?

- В ліс йду, підсніжники шукатиму, - бурчу я, - Чого дурні питання ставиш? Чекаю таксі.

- А воно до ресторану під’їхати не може? –дивиться на мене як ентомолог на комаху, із зацікавленим нахилом голови.

- А я ще не викликала.

- Тобто? Ти що на трасі його ловити зібралась? Пригод захотілось? Ти п’яна чи ненормальна?

- Ні і ні! Якби тебе сьогодні не зустріла, то взагалі б не тікала світ за очі, а насолоджувалась вечіркою!

- Ну то як вечірка вже в обох зіпсована і таксі немає  – сідай, підвезу.

- Не хочу! – дістаю телефон і ще раз намагаюсь викликати машину. Чую як відкриваються двері і він виходить. Оператор вже готовий слухати адресу, та Андрій забирає з моїх рук телефон, суне собі в кишеню, а мене хапає і закидає на плече.

- Що ти робиш? Негайно відпусти!

- Мовчи!

Ну як це принизливо коли маєш темперамент левиці, а тіло кошеняти! Наче сніп закидає мене на сидіння і блокує двері. Поки я розплутуюсь з клубка кінцівок і сукні Андрій влаштовується за кермом і рушає з місця.

- Пасок застібай! – рявкає він і розганяє машину.

Пристібаюсь і мовчки відвертаюсь до вікна, а він кипить і лютує, хіба шо вогонь ніздрями не пускає:

- От скажи, ти дійсно не розумієш, що стояти вночі при дорозі то дурна ідея?

- Не нагнітай, з твого опису все виглядає дурніше ніж було насправді. Я думала на парковці таксі взяти, та в машинах було порожньо, от і пройшла трохи далі. Ти відібрав телефон коли я вже замовляла машину.

- То повернулася б та біля ресторану зачекала!

- Та я від нього не далі як на сто метрів відійшла! Та й з ресторану вже на вулицю виходили святковий фейєрверк дивитись, - на підвердження моїх слів позад нас чутно гуркіт, - А як тебе послухати, то в глушині мене підібрав. Постояла б кілька хвилин і пішла назад. А може взагалі б заспокоїлась і повернулась всередину.

- Повертати назад? Догулюватимеш?

- Ні, нагулялася вже, настрою нема.

Ми вже в місті, проїздимо повз метро, та про те щоб на нього пересісти навіть не починаю. Сиджу, мовчу, гріюся пічкою і його люттю, бо таки трохи примерзла на парковці. Круто завертає у мій двір, відстібає пасок і виходить. Відчиняє мені двері і подає руку:

- Прошу пані, - гарчить на мене.

- Вельми дякую, - намагаюсь вийти елегантно, та під ногами замерзла калюжа, підслизаюсь але впасти не встигаю – хапає за руку і тягне вгору.

- Боже, ну шо за нещастя! – сутужно видихає він і веде під руку до під'їзду, - До квартири проводжу.

- Не треба, на сходах криги немає, - пручаюсь я, та Андрій не слухає і веде вгору аж під двері. Дістаю ключі, відчиняю і повертаюсь до нього, - Дякую, в найскладнішому допоміг, з переодяганням сама впораюсь.

- Було б що переодягати, - бурмоче він.

- Слухай, чого ти до моєї сукні причепився?

- А то сукня? Думав у спідньому побігла. Тут же виріз і розріз біля пупа зустрічаються!

- Не заздри! І взагалі, знаєш шо, Андрій, а не піти б... – та договорити не встигаю, бо він підступає впритул, нахиляється і прилипає до мене в поцілунку. Хотіла б сказати, що відштовхнула і дверима ляснула, та враз оповило хвилями хтивості. І пливла ними довго, аж до світанку і не знаючи сорому. Виринала без впевненості, що то знов не сон. Та ні – насправді. Лежу на Андрієві, сама не помічаю що гуляю долнею його плечем поки він мені на спині щось пальцем вимальовує. Рівень допаміну потроху спадає, вмикається мозок і пам’ять підбурює спинити тишу:

- Бачу, часу не гаяв, дечого нового навчився. Скажеш кому дякувати?

- Моєму інтернет-провайдеру дякуй. Підтримує мене повсякчас стабільним з’єднанням і швидкістю.

Скандалу не виходить, сміємось. Але легкість вмить зникає після його питання:

- То що, набридло мене карати? Можемо назад наші речі звозити?

- Я тебе не карала, просто жила своїм життям. Але так сталось що знову наші шляхи перетнулись.