Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

були розкидані де-не-де яблуні й інші фруктові дерева, накриті сітками для захисту від сорок та горобців, з яких останні цілими скісними хмарами переносилися з місця на місце. Для цієї ж самої причини позатикано було кілька опудал на довгих тичках з розчепіреними руками; на одному з них одягнутий був чепець самої хазяйки. За городами йшли селянські ізби, які були збудовані врозкид і не замкнуті в правильні вулиці, але, як відзначив собі Чичиков, показували добробут мешканців, бо були утримувані як слід: потрухлий тес на дахах скрізь був замінений новим, ворота ніде не покривились, а по обернутих до нього селянських повітках помітив він де запасного, майже нового візка, а де й два. «Та в неї сельце не мале», — сказав він і зразу ж поклав собі розмовитись і познайомитися з хазяйкою краще. Він заглянув у щілину в дверях, звідки вона була висунула голову, і побачивши, що вона сидить за чайним столом, вийшов до неї з веселим і ласкавим виглядом.

— Добридень, батечку, як спалося? — сказала хазяйка, підводячись з місця. Вона була одягнута краще, ніж учора: в темній сукні і вже не в спальному чепці; але на шиї так само було щось намотано.

— Добре, добре, — казав Чичиков, сідаючи в крісло. — Ви як, матінко?

— Погано, батечку!

— Як так?

— Безсоння. Поперек усе болить і в нозі вище кісточки так і крутить.

— Минеться, минеться, матінко! На це не треба зважати.

— Дай Боже, щоб минулось. Я вже й салом мазала і скипидаром теж примочувала… А з чим чайку ви п’єте? У пляшці фруктова.

— Непогано, матінко… покуштуємо й фруктової.

Читач, я гадаю, вже помітив, що Чичиков, не зважаючи на ласкавий вигляд, говорив, проте, вільніше, ніж з Маніловим, і зовсім не церемонився. Треба сказати, що в нас на Русі, якщо й не догнали ще де в чому чужоземців, то далеко випередили їх у вмінні поводитись. Перелічити не можна всіх відтінків і тонкостей нашого поводження. Француз або німець довіку не збагне й не зрозуміє всіх його особливостей і відмін; він майже тим самим голосом і тією самою мовою говоритиме і з мільйонщиком, і з дрібним тютюновим крамарем, хоч, звичайно, в душі попадлючить у міру перед першим. У нас не те: у нас є такі мудреці, які з поміщиком, що має двісті душ, говоритимуть зовсім інакше, ніж з тим, у кого їх триста, а з тим, у кого їх триста, говоритимуть знову ж не так, як з тим, у кого п’ятсот: а з тим, у кого їх п’ятсот, знову ж не так, як з тим, у кого їх вісімсот, — одно слово, хоч до мільйона дійди, все знайдуться відтінки. Припустімо, наприклад, існує канцелярія — не тут, а десь у тридев’ятому царстві, — а в канцелярії, припустімо, існує управитель канцелярії. Прошу подивитись на нього, коли він сидить серед своїх підлеглих — та від страху просто й слова не вимовиш! гордість і благородство, і чого вже тільки не виражає обличчя його? Просто бери пензля та й малюй: Прометей[45], сущий Прометей! Виглядає орлом, виступає плавко, розмірено. І той самий орел, як тільки вийшов з кімнати і наближається до кабінету свого начальника, куріпкою такою дріботить з паперами під пахвою, що й сказати годі. У товаристві й на вечірці, коли всі невеликого чину, Прометей так і залишиться Прометеєм, а як тільки трохи вищі за нього, з Прометеєм зробиться таке перетворення, якого й Овідій[46] не вигадає: муха, менший навіть за муху, — до піщинки змалився. «Та це не Іван Петрович, — скажеш, дивлячись на нього, — Іван Петрович на зріст вищий, а цей і низенький і худенький; той говорить голосно, басом і ніколи не засміється, а цей чорт знає що: пищить пташкою і все сміється!». А підходиш ближче, глянеш — справді Іван Петрович. «Ехе-хе-хе!» — думаєш собі… Але вернімося, проте, до дійових осіб. Чичиков, як ми вже бачили, вирішив зовсім не церемонитись і тому, взявши в руку чашку з чаєм і вливши туди фруктової, повів таку мову:

— У вас, матінко, гарне сельце. Скільки в ньому душ?

— Душ у ньому, батечку, трохи буде не з вісімдесят, — сказала хазяйка, — та от лихо, часи погані: ось і торік був такий неврожай, що боронь Боже.

— Одначе, мужички з вигляду дужі, хатки міцні. А дозвольте дізнатись прізвище ваше? Я такий неуважний… приїхав нічної пори…

— Коробочка, колезька секретарша.

— Щиро дякую. А на ім’я та по батькові?

— Настасія Петрівна.

— Настасія Петрівна? Гарне ім’я — Настасія Петрівна. У мене тітка рідна, моєї матері сестра, Настасія Петрівна.

— А вас на ім’я як? — спитала поміщиця. — Адже ви певне, засідатель?[47]

— Ні, матінко, — відповів Чичиков, посміхнувшись, — не засідатель, а так їздимо за своїми дільцями.

— А, так ви купець! Яка ж, справді, шкода, що я продала мед купцям так дешево; а ось ти, батечку, у мене б, певне, його купив.

— А от меду й не купив би.

— А що ж інше? Хіба прядиво? Та й прядива ж у мене тепер обмаль, з півпуда тільки.

— Ні, матінко, іншого роду товарець: скажіть, у вас помирали селяни?

— Ох, батечку, вісімнадцять душ! — сказала стара, зітхнувши. — І помер такий славний народ, усе роботящі. Після, правда, народилось, та що з них? Все така дрібнота. А засідатель наїхав — подать, каже, сплачувати з душі. Народ мертвий, а плати, як за живого. На тім тижні згорів у мене коваль, такий умілий коваль, і слюсарне майстерство знав.

— Хіба у вас була пожежа, матінко?

— Бог боронив від такої біди; пожежа б ще гірше; сам згорів, батечку мій. У середині в нього щось зайнялось, випив забагато, тільки синій вогник пішов з нього, увесь зотлів, зотлів, почорнів, як вугілля; а такий був превмілий коваль! І тепер мені виїхати нічим; нема кому коней підкувати.

— На все воля Божа, матінко, — сказав Чичиков, зітхнувши, — проти мудрості Божої нічого не можна сказати… Відступіть-но їх мені, Настасіє Петрівно.

— Кого, батечку?

— Та ось тих усіх, що повмирали.

— Та як же відступити їх?

— Та так просто. Або хоч і продайте. Я вам за них дам гроші.

— Та як же? Я, далебі, в