Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Чичиков побачив, що стара сягнула далеко і що доконечне їй треба розтлумачити, в чому річ. В небагатьох словах пояснив він їй, що передача або купівля буде значитись тільки на папері і душі будуть записані мов би живі.

— Та нащо ж вони тобі? — сказала стара, витріщивши на нього очі.

— Це вже моє діло.

— Та вони ж мертві.

— Та хто ж каже, що вони живі? Через те й збиток вам, що мертві; ви за них платите, а тепер я вас звільню від клопоту й платежу. Розумієте? Та не тільки звільню, а ще й поверх того дам вам п’ятнадцять карбованців. Ну, тепер ясно?

— Далебі, не знаю, — врозтяг промовила хазяйка, — адже я мертвих ніколи ще не продавала.

— Ще б пак! Диво було б, якби ви їх кому-небудь продали. Чи ви думаєте, що з них справді є якась користь?

— Ні, цього я не думаю. Яка там з них користь? Користі ніякої немає. Мене тільки те й клопоче, що вони вже мертві.

«Ну, баба, здається, туполоба!» — подумав сам собі Чичиков.

— Слухайте, матінко! та ви розсудіть тільки гарненько: адже ви втрачаєтесь, платите за нього подать, як за живого.

— О, батечку, і не говори про це! — підхопила поміщиця. — Ще два тижні тому сплатила більш півтораста, та засідателя підмастила.

— Ну, бачите, матінко. А тепер візьміть до уваги тільки, що засідателя вам підмащувати більше не треба, бо тепер я плачу за них — я, а не ви: я беру на себе всі повинності, я укладу навіть купчу за свої гроші, чи розумієте ви це?

Стара замислилась. Вона бачила, що справа, дійсно нібито вигідна, та тільки вже занадто нова й небувала, тому почала дуже побоюватись, щоб як-небудь не обдурив її цей покупець: адже приїхав бог знає звідки, та ще й нічної пори.

— Так що ж, матінко, по руках, чи що? — казав Чичиков.

— Далебі, батечку, ніколи ще не траплялось продавати мені покійників. От живих я й позаторік відступила протопопові — двох дівок, по сто карбованців за кожну, і дуже дякував: такі вийшли славні робітниці, самі серветки тчуть.

— Ну, та не про живих мова, Бог з ними! Я питаю мертвих.

— Далебі, я боюсь попервах, щоб як-небудь не зазнати збитку. Може, ти, батечку, мене обманюєш, а вони теє… вони більше якось коштують.

— Слухайте, матінко… ех, які ви! Що ж вони можуть коштувати? Розгляньте: це ж прах. Розумієте? Це просто прах. Ви візьміть усяку негодящу, найостаннішу річ, навіть просто ганчірку — і ганчірці є ціна: її хоч принаймні куплять на паперову фабрику, але ж це ні на що не потрібне. Ну, скажіть самі, на що воно потрібне?

— Це вже, далебі, правда. Вже ж таки зовсім ні на що не потрібне; та мене тільки те й спиняє, що вони ж уже мертві.

«Ох, яка ж дубоголова! — сказав сам собі Чичиков, якому вже починав уриватись терпець. — От і порозумійся ти з нею! У піт загнала, проклята баба».

Тут він, вийнявши з кишені хустку, почав витирати піт, що справді виступив на чолі. А втім, Чичиков даремне сердився: буває і поважна, і державна навіть людина, а справді виходить чистісінька Коробочка. Як забрав що собі в голову, то вже нічим його не пересидиш; скільки не подавай йому доводів, ясних як день, все відскакує від нього, як гумовий м’яч відскакує від стіни. Витерши піт, Чичиков вирішив спробувати, чи не можна її навести на шлях якоюсь іншою стороною.

— Ви, матінко, — сказав він, — або не хочете розуміти слів моїх, або так умисне говорите, аби щось говорити… Я вам даю гроші: п’ятнадцять карбованців асигнаціями[48] — розумієте? Це ж таки гроші. Ви їх не знайдете на вулиці. Ну, признайтесь, почім продали мед?

— По дванадцять карбованців пуд.

— Взяли трохи гріха на душу, матінко. По дванадцять не продали.

— Їй-богу, продала.

— От бачите! Так то ж — мед. Ви збирали його, може, з рік, з турботами, дбанням, клопотом; їздили, морили бджіл, годували їх в омшанику цілу зиму, а мертві душі — річ не від світу цього. Тут ви зі свого боку ніякого не докладали дбання: на те була воля Божа, щоб вони залишили світ цей, завдавши шкоди вашому господарству. Там ви одержали за працю, за дбання дванадцять карбованців, а тут ви берете ні за що, дурно, та й не дванадцять, а п’ятнадцять, та й не сріблом, а все синіми асигнаціями.

Після таких сильних переконань Чичиков майже вже не сумнівався, що стара нарешті подасться.

— Далебі, — відповіла поміщиця, — таке вже моє вдовине недосвідчене діло! Краще ж я трошки перечасую, може, наїдуть купці, то й прицінюся.

— Сором, сором, матінко, просто сором! Ну, що ж це ви кажете, подумайте самі! Хто ж їх купуватиме? Ну, який ужиток він може з них зробити?

— А може, в господарстві як-небудь при нагоді знадобляться, — відказала стара, та й кінчила мови, відкрила рот і дивилась на нього майже зі страхом, бажаючи знати, що він на це скаже.

— Мертві в господарстві! Ну й утяли! Горобців хіба лякати ночами на вашому городі, чи що?

— Хрест святий з нами! Які страхи ти говориш! — промовила стара, перехрестившись.

— Куди ж іще хотіли ви їх приладнати? А втім, кості й могили — все вам залишається: передача тільки на папері. Ну, то що ж? Як же? Відповідайте принаймні.

Стара знову замислилась.

— Про що ж ви думаєте, Настасіє Петрівно?

— Далебі, ніяк не доберу, як мені бути: краще я вам прядиво продам.

— Та що ж прядиво? Даруйте, я вас прошу зовсім про інше, а ви мені прядиво тичете. Прядиво — прядивом, другим разом приїду, заберу й прядиво. То як же, Настасіє Петрівно?

— Їй-богу, товар такий чудний, зовсім небувалий.

Тут уже Чичикову терпець урвався до краю, він грюкнув спересердя стільцем об підлогу й позичив їй чорта.

Чорта поміщиця злякалася страшенно.

Тут уже Чичикову терпець урвався до краю…

— Ох, не згадуй його, Бог з ним! — скрикнула вона, вся збліднувши. — Ще позавчора всю ніч мені снився окаянний. Надумала на ніч на