Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

— Доброї ночі, крихітко.

— Йди до біса. — відрізаю. За спиною лунає сміх.

Моя спальня така ж темна, як і Деймона. Не приймаю душ, сил немає, одразу лягаю під ковдру, наплювавши, що мої двері не виконують потрібної функції. Хотів би дійти до гіршого зі мною, вже б давно дійшов. Накриваюся з головою й засинаю. Тіло виснажене, як і свідомість. Вночі сниться, що я вся всипана пелюстками троянд, але навколо пахне жасмином. Так дивно відчувати одне, а бачити інше, що різко прокидаюся. З жахом помічаю тінь, котра притулилася до одвірка. Після сну складно стерти межу між реальністю та вигаданим. Тінь не рухається, вона просто стоїть, і здається, дивиться на мене. Заплющую очі з силою, кажу собі, що і це сон, й врешті-решт, засинаю до самого ранку. Прокидаюся від стуку, а потім слів:

— Нам потрібно їхати. Вставай. 

Ледве змушую себе відкинути ковдру. Поузі наді мною, повністю одягнений у чорне. Виглядає звабливо. Чорне волосся пестить його обличчя, пощастило йому, адже я не маю права торкатися оксамитової шкіри… 

— Сам їдь. — буркаю.

Деймон закочує очі.

— У мене зустріч з батьком. 

Тепер моя черга закочувати очі. 

— То вперед.

— У тебе теж. 

— Довбані Поузі, — гарчу й все-таки сідаю.

— Що, погана нічка? — знущається ще й. 

Звужую погляд, вбиваю ним Деймона.

— Колись ти пошкодуєш про усе, — викарбовую. — Колись, ти цілуватимеш мої ноги й благатимеш дати дозвіл торкнутися хоч десь. 

— Мені подобається погроза, — хмикає, повертається до моєї шафи й дістає звідти одяг. Спостерігаю за цим із меланхолічною байдужістю. В мене прилітає сукня темно-синя, в'язана, потім шкірянка, а ще високі чорні черевики падають на підлогу. — Я пропоную поставити ставку на це. 

Зітхаю. Чомусь справді почуваюся втомленою.

— Тобі не казали, що ти вампір? Енергетичний. 

Поузі з широкою посмішкою повертається до мене.

— Айла казала, що я насправді чарівний, а все інше — маска.

Він вперше говорить про неї сам. Аж рота роззявляю. 

— Чарівний? — фиркаю. — Вона явно недооцінила тебе.

Деймон стенає плечима. 

— Всі мене недооцінюють.

— Чому ти такий радісний і активний? — бурчу. — На тебе вночі впала зірка і виконалося найзаповітніше бажання? 

— Відгадала, — клацає пальцями. — Після зустрічі з моїм батьком я їду до Айли, а у тебе буде два вихідних. Радієш? 

Розгублено кліпаю. Ні, трясця, не радію. Ця новина збіса дратівлива. Отже, вони помирилися. Намагаюся тримати обличчя байдужим. 

— Дуже.

— Чудово. До речі, я відкупив тобі троянди. Не варто було змушувати тебе їх викинути, це ж я змусив йти на побачення. 

— Хвилююся, хто ти й де подів Деймона? — кажу, поки всередині все вкривається ранами. 

— Він тут, Ліліт, — ледь не співає та торкається пальцями мого підборіддя. — Завжди тут.