Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Глава 7

Я не настільки божевільна. Забираю руку, взагалі, щоб не торкатися шкіри Поузі. Важке дихання видає мої емоції, а вони багаті на різномаїття: ненависть та бажання, пристрасть й гнів. 

— Злізь з мене, — здаюся. 

— Звільнишся? — насміхається.

— Ні.

— Отже, цього мало? 

Між нашими обличчями нічого. Деймон безсоромно торкається моєї шкіри власними губами. Не поцілунки, просто вимушені дотики. Він не відчуває того, що кипить в мені.

— Я не можу звільнитися, Деймон, — серйозно кажу. — Мені потрібні гроші. Багато грошей. Що б ти не робив я — поруч, я — твоя тінь.

— Вічно гроші, — лунає з болем. 

Поузі встає. Знову пинає троянди. Залишає саму на підлозі у розбитих почуттях. Тікає, поганець, у свою спальню. Помічаю палицю. Не думаю, хапаю її та мчу за ним. Так не буде, я страждаю від нього, що ж, нехай і він спробує на смак біль. Відкриваю його двері, — мої, до речі, досі висять на петлях, — кидаю палицю у нього. Дивно, та влучаю у ціль. Поузі зойкає від болю. Палиця з гучним звуком падає на підлогу. І настає гробова тиша. 

Мабуть, страх який відчувала до цієї миті, був лише прелюдією. Він повільно обертається. Місяць за вікном вдало підсвічує чоловічу фігуру, і краще я б зараз думала, яким чином врятуватися, аніж заціпеніло розглядала його тіло. Та я стою нерухомо, глибоко й важко дихаю. Бачу, він готовий вибухнути. Навряд це буде схоже не те що вже бачила. Облизую губи. Деймон робить крок, я смикаюся, готова тікати в інший бік квартири. Він робить ще. Тиша навколо гудить від напруги. Мій крок назад, а він кидається до мене. Мить, і міцне тіло перекриває вихід зі спальні. От тепер я у пастці. Справжній пастці. 

— Що? — з викликом промовляю. 

Між нами відстань простягнутої руки, втім, ні це, ні темрява, не приховують висоту Деймона, могутність статури, й гніву, який зараз пекельним вогнем палає в серці чоловіка. 

— Нічого, — чомусь його голос хриплий, попри насмішкуватість й низький тембр. Хриплий, наче він у полоні пристрасті. 

— Взагалі нічого? — провокую далі. Хтось би відірвав мого язика, тоді я мала б менше проблем. 

— А чого ти бажаєш, Ліліт Крейвен? 

— Я не знаю, — повільно відповідаю. Задкую, аби не стояти так близько. Аромат шоколаду та свіжості пестить нюх. Ненавиджу це відчуття. Ненавиджу, що Деймон вабить ось таким: темним, страшним, небезпечним. 

— Я знаю, — відрізає впевнено. 

Він лякає мене. Контроль повністю у руках Поузі. Я відступаю, він наступає. Гра з одним кінцем. Гра, в якій переможець лише він, а я однозначно продула. 

— Не варто намагатися мене залякати, — шепочу, голос зривається на хрип.

— Невже безсмертній демониці страшно? — знущається. Крива посмішка патрає зсередини, нас обох, певно, бо я бачу в рухах хлопця ніщо інше, як емоційний сплеск. 

— Ні, тому й кажу, щоб не пробував, — лепечу. 

— Мені подобається наша гра, крихітко. 

— Мені ні, — видихаю, мої груди рухають швидко, ритмічно і він чудово бачить цей стан, — не зупинишся, я можу випадково вбити тебе. Необережно штовхнути чи….

— Було б цікаво побачити як саме, впевнений, видовище шикарне. — провокує. 

— Блазень. 

— Погрози варто промовляти виключно тоді, коли впевнена, що втілиш у життя. Ми двоє знаємо, помічнице, що з твого ротика вони лише слова. 

— Хто знає, — сміливішаю, гнів через парфуми, букет, взагалі його ставлення, не вщухає. — Раптом я така ж божевільна?

— Як я? — насміхається.

— Саме так. 

— Тоді перевіримо.

Я не встигаю зреагувати.  Час явно грає на боці Поузі. Секунда не встигає минути, а ми якогось біса на ліжку, його тіло притискає моє, навіть краще сказати, втискає у матрац. Руки тримають мої за зап'ястя повздовж тіла, не даючи й смикнутися. Його обличчя прямо над моїми, губами до губ торкається, навмисно демонструє, що може. Перетворююся на глибу льоду. Не рухаюся, не дихаю, не намагаюся звільнитися. Повністю підкорена ним. Повністю у його владі. Якби ж він знав як я реагую насправді він би ніколи не поводив себе так.  Все, що можу, ледь-ледь втягувати у легені шоколадне повітря змішане з запахом алкоголю, й спробувати впевнити себе, що він дражнить, це нічого не означає. Я навіть не подобаюся йому. Деймон не вважає мене красивою. Він ненавидить мої парфуми. Він ненавидить мене. 

— Що далі? — видихаю.

— Збіса цікаве питання, Ліліт. — всміхається, а потім цілує.

Не очікувала такого. Все тіло струшує, а він відчуває мене наскрізь. Поцілунок не ніжний, навпаки, схожий на зустріч комети із землею. Контролює його Деймон, як і повністю мене. А я, дурепа, навіть не пручаюся. Дурна ідіотка, бо серце виплигує з грудей, жар випалює тіло зсередини. Я радію його поцілунку. Я живу ним. Дихаю ним. Впиваюся. І бажаю ще. Тому відповідаю. Знаючи, це фатальна помилка, моя, бо ж для Деймона це нічого не означає, а для мене має надто велике значення. Та я все одно не зупиняюся. 

Пальці Поузі так сильно стискають мої, впевнена, будуть сліди. Його тіло впирається твердими м'язами у мої м'які вигини. Губами він випробовує мене. Дотиками контролює. Ароматом тіла володіє наді мною, панує, й точно знає, який має вплив. Навіть якщо свідомість поки приховує цю нещасну правду. 

Деймон на секунду відривається від мого рота. В очі дивиться, питання лунає низьким голосом:

— Хто краще цілується: я чи Олівер? 

Внутрішня демониця і справді існує, бо вона дає відповідь на питання:

— Олівер. Він ніжний та обережний. А ти грубий. 

— Грубість не найгірша моя риса, — провокативно лунає. — Але ти права. Хочеш, я поцілую тебе ще? Покажеш потім Дрейку синці й скажеш, що обожнюєш ніжність. 

— Не хочу, — змушую брехню злетіти з язика, бо я точно скажена, адже страшенно бажаю ще. Його усього. Всюди. Тільки ця правда моя смерть. 

Деймон бере емоції під контроль. Повільно відпускає зап'ястя й встає з мене. Я сідаю. Відкидаю волосся з обличчя й окидаю тіло хлопця швидким поглядом. Лівий бік у крові, певно,  шви розійшлися. Втім, чхати. Нехай сам розбирається з власними приступами психів. Встаю, відштовхую його, і йду геть. Врешті, досить мені дивитися йому у слід, варто іноді змінювати традиції. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍