Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

— Розважилася? 

До мого подиву він дратує претензіями. 

— Так, — знімаю кросівки, — домовилася про друге побачення. 

— І квіти сподобалися? Любиш троянди? — питання тихі, але чіткі. Не бачу Поузі, та чудово усвідомлюю, що він десь неподалік.

— Олівер сказав, що мій парфум чарівний. Йому сподобався. А троянди?... Ні, не люблю. Я взагалі квіти не люблю. 

Беру букет та крокую у вітальню. Позаду кроки, отже Деймон був біля кухні, у нього квартира-студія. 

— Тоді викинь їх.

Різко зупиняюся. Місяць явно на моєму боці, тому що він вчасно виходить з-за хмар та показує Деймона. Наразі він більше нагадує чорну тінь посеред кімнати, за кілька кроків від мене.

— Навіщо?

— Ти не любиш їх. Викинь. — наказує. Ненавиджу накази. Бішуся через них. 

— Тобто, троянди подобаються?

— Яка різниця? Ти відправив мене на побачення заради власної вигоди. Мені подарували квіти. Нехай будуть.

— Вони мене дратують. Ти у моїй квартирі, працюєш на мене. 

Звужую погляд, притискаю букет до себе. Троянди без колючок, що вказує на турботливість Дрейка. 

— Квіти будуть тут, — ціджу крізь зуби.

— Ти не платила за себе, — веде собі далі, — що між вами було?

Все, киплю. Не він один тут псих. 

— Слухай, у тебе провали у пам'яті додалися? Що за ревнощі? 

Деймон робить крок. Чомусь саме цього разу він лякає. Задкую, впираюся у диван. Прикриваюся квітами. 

— Ти — моя тінь, сама казала. — додає легкості у тон, а ще я чую запах алкоголю. — Хочу знати, що ти не повія.

— Господи! — закочую очі. — Подавись. — жбурляю троянди у Поузі. — Задоволений? 

— Так, — пинає їх ногами. Вони лежать зраненими стеблами навколо його ніг. Мені шкода квіти. Це взагалі  перший букет подарований мені. — Я викинув твої парфуми.

— Що? — тепер я забуваю про усе на світі. Навіть про його кляте поранення. — Що ти зробив?

— Викинув. Твої. Парфуми. — по слову викарбовує.

Мені зриває дах. Роблю крок, штовхаю засранця у груди. 

— Скажи, що збрехав!

— Пізно, демонице.

— О, пізно? — вибухаю. Штовхаю його ще раз. — Пізно, вірно? — і ще. А потім ще, поки Деймон не падає на підлогу. Встаю над ним. Дивно, наче переможницею виглядаю я, проте, відчувається присмак омани.

— Вони смерділи. — крижаним тоном. — Мені не подобалися.

— Отже, заплатиш мені за нові. Найдорожчі! Тому що ці купила мені сестра! — гиркаю. — Покидьок! 

— Саме він, — лунає, а потім і я лечу на підлогу. 

В якусь секунду все змінюється, тепер я знизу, а Деймон на мені, притискає до холодного дерева й впирається ліктями по обидва боки від голови. 

— Подобається бути тінню? — питання торкається запахом шоколаду моїх губ. 

— Злізь з мене, — гарчу. 

Кладу руку на талію хлопця, він здригається, ніби йому огидно. Веду нижче, нехай страждаю я через це більше, ніж він, та зупиняюся на рані. 

— Будеш тиснути? — Деймон розуміє чим погрожую.

— Поки нутрощі не витягну, — гиркаю.

Мені надто гаряче. Його тіло важке, притискає так, що я втрачаю контроль, і в голові, і по всіх ділянках де він торкається. Я не можу зупинити ці емоції. Прокляття на мою голову цей Деймон, бо він лякає, він приваблює, він має контроль, і здається, здогадується таки про це. 

— Тоді зроби це, Ліліт. Тисни на рану. — шепоче на вухо.