Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

жінка на галереї істерично скрикнула від напруження цієї урочистої хвилини. Феджін скинув на неї оком, немов сердячись на несподівану перешкоду, і знову ще уважніше перехилився. Останнє «слово» судді до підсудного було промовисте й урочисте, вирок – жахливий. Але Феджін стояв рівно, мов мармурова статуя, не ворухнувшись, не здригнувшись жодним нервом. Його пополотніле обличчя витяглося вперед, нижні щелепи одвисли, а очі вп’ялися в одну точку перед собою; тюремник узяв його за руку й зробив знак іти. Феджін озирнувся, поглянув безтямно на суддів і пішов за ним.

Його повели через великий вимощений камінними тафлями покій першого поверху, де інші в’язні чекали на свою чергу; дехто з них розмовляв через ґрати (вони виходили однією стороною просто на подвір’я) зі своїми родичами та приятелями, що прийшли відвідати їх. Але ніхто, ніхто не прийшов одвідати Феджіна. Коли він проходив, в’язні відступили до стіни, щоб ті, що стояли надворі, могли його краще розгледіти: вибух лайки, свисту, крику понісся слідом за ним. Він погрозив кулаком і хотів плюнути їм межи очі, але вартові потягли його за собою довгим темним коридором, освітленим тьмяним світлом лампи, в надра в’язниці.

Тут його обшукали, щоб упевнитись, що він не сховав якоїсь зброї й не уникне законної кари, стративши сам себе, а потім того відвели до камери смертників і залишили його – на самоті.

Він сів на камінну лаву, що стояла супроти дверей і мала бути за ліжко й ослін, спустив додолу свої запалені червоні очі й спробував зібрати свої думки. Потроху він почав пригадувати окремі уривки з того, що говорив суддя, хоча тоді він наче не міг ані слова розібрати. Слова почали виринати одне по одному в його мозку й розміщуватися за своєю чергою, і незабаром уся промова судді поновилася в його пам’яті: «Повісити за шию і щоб висів, поки не настане смерть», – так кінчався вирок… «повісити за шию і щоб висів, поки не настане смерть».

Коли стемніло, Феджін почав згадувати всіх відомих йому людей, що скінчили своє життя на ешафоті, – дехто через нього самого… Скільки було цих людей! Вони маячіли так швидко в нього перед очима, що він ледве встигав їх рахувати. Він бачив на власні очі, як їх карали на смерть, й кепкував з тих, що вмирали. З яким смертельним гуркотом падала з-під їхніх ніг дошка на землю і як зненацька ці кремезні дужі люди оберталися на купу лахміття, що безсило звисало на мотузці. Дехто з них перебував, може, в цій самій камері, сидів на цьому самому місці.

Було вже зовсім темно: чому не несуть світла?.. Камера ця стояла вже давно, давно; скільки десятків людей провели в ній свої останні години! Це не камера, а камінний склеп, повний мертвих тіл… он мішок… петля… скручені руки… знайомі обличчя, що дивляться на нього навіть крізь цю гидку заслону… Світла! Світла!

Коли він позбивав собі до крові кулаки об непохитні камінні стіни й важкі двері, з’явилися два тюремники. Один приніс свічку і вставив її в залізний, прибитий до стіни ліхтар, другий приніс для себе на ніч сінника, бо з цієї хвилини в’язень не смів більше лишатися на самоті.

Настала ніч, темна, похмура, мовчазна ніч… Інші люди з радістю прислухаються, як б’ють дзиґарі на дзвіниці, бо ці удари говорять їм про життя і наближення нового дня. Феджінові вони віщували розпуку. В кожному ударі залізного дзвону він вчував один глухий, важенний гук: смерть! Що означала для нього бадьора ранішня метушня й гомін, що доносилися знадвору навіть сюди, крізь ці товсті стіни? Це було те саме подзвіння – воно погрожувало й кепкувало з нього.

День минув. День? Дня не було, він збіг так швидко, як і з’явився, і знову впала ніч, ніч така довга і разом з тим така коротка; довга своєю жахливою німотністю й коротка своїми летючими, мов вітер, годинами.

Феджін то блюзнив і біснувався, то завивав і рвав на голові волосся. До нього приходили його побожні одновірці, щоб помолитися разом з ним, але він погнав їх з прокльонами від себе, і коли вони вдруге все ж з’явилися, щоб втишити його страждання, він відштовхнув їх від себе.

Субота. Вечір. Йому лишилося прожити одну останню ніч. Поки він думав про це – зайнявся день і настала неділя.

Лише надвечір цього останнього жахливого дня в його безтямній душі повстала цілком виразно і яскраво вбивча свідомість безнадійної, безпорадної дійсності. Ні, він і досі не мав певності, надії на те, що його помилують, він знав, що має вмерти, але ніяк не міг осягнути думки про таку близьку смерть. Він майже не розмовляв з обома чоловіками, що по черзі його вартували, та й вони не намагалися з ним говорити. Раніше він сидів увесь час на своїй камінній лаві і не спав, перебував у якомусь млявому півзабутті, а тепер йому спирало дух, щоки горіли вогнем, він зривався з місця й починав бігати по кімнаті в пароксизмі такого страху й люті, що навіть тюремники, здавна звиклі до таких картин, – кидалися від нього з жахом. Гризоти його злочинного сумління довели його нарешті до такого страшного стану, що вартові не схотіли залишатися з ним наодинці й почали вартувати його разом, удвох.

Він зібгався на своєму камінному ліжку і почав думати про своє минуле. Того дня, як його застукали, хтось із юрби влучив йому каменем у голову, і йому обв’язали голову білою ганчіркою. Руді патли нависли йому на його безкровне обличчя, обскубана борода скуйовдилася, мов клоччя, очі його палали жахливим вогнем, а давно не мита шкіра потріскалася від внутрішнього палу, що сушив його. Восьма… дев’ята… десята… Коли це був не простий жарт, щоб пострахати його, і години ці дійсно наздоганяють так швидко одна одну й несуться стрілою до призначеної хвилини, то де буде він, коли вони обійдуть циферблат?.. Одинадцята!.. Новий удар пролунав, перш ніж встиг пробриніти останній. О восьмій він буде єдиним тужильником у своєму власному похоронному поході, а об одинадцятій?..

Ніколи ще страшні стіни Ньюгетської в’язниці, що за ними криється не тільки від людських очей, а також занадто часто від їхніх думок, стільки невимовних мук, стільки незбагненного болю, – ніколи ще не бачили вони такої страшної картини. Ті поодинокі перехожі, що, проходячи повз, зупинялися на хвилю перед цими стінами й питали себе, що почував той чоловік, якого має бути повішено завтра, не стулили