Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

З раннього ранку й мало не до півночі невеличкі гуртки людей підходили до віконця у брамі в’язниці й стурбовано запитували, чи не оголошено амністії або пільги. Діставши бажану відповідь, вони поспішали з приємною звісткою до юрби, що збиралась на вулиці; люди тикали пальцями на двері, крізь які мав з’явитися злочинець, показували, на якому місці буде поставлено ешафот, і неохоче розходилися, яскраво уявляючи собі картину, що мала відбутися незабаром. Поволі юрба розійшлася, і протягом цілої години, глупою порою ночі, на темній мовчазній вулиці все завмерло.

На майдані перед в’язницею прибрали місце, всі проходи обвели міцними, помальованими чорною фарбою бар’єрами, щоб стримати навалу юрби, коли перед брамою в’язниці з’явилися містер Броунлоу й Олівер з дозволом від шерифа відвідати засудженого. Їх негайно запросили до почекальні.

– Хіба панич піде теж з вами, сер? – спитав тюремник, що мав їх відвести до камери. – Не годиться дитині бачити такі речі.

– Звичайно, не годиться, мій друже, – відповів містер Броунлоу, – але справа, в якій я прийшов сюди, стосується саме до цього хлоп’ятка; він бачив злочинця за розквіту його ганебної діяльності, й тому хай побачить його і тепер, навіть коли це заподіє йому певного страху і страждання.

Вони перекинулися цими кількома словами, стоячи осторонь, і Олівер їх не почув. Тюремник доторкнувся до капелюха й, глянувши з цікавістю на дитину, відімкнув перед ними протилежні двері з ґратами і повів їх темними покрученими переходами до камер.

– Тут він має пройти, – мовив тюремник, зупинившись у якомусь темному коридорі, де двоє робітників мовчки щось майстрували. – А ось звідціля видно двері, куди він вийде.

Тюремник повів їх до облицьованої камінними тафлями кухні, де у великих мідних казанах варилася страва для в’язнів, і показав на двері. В стіні було плетене віконце, крізь яке доносився звук чоловічих голосів, стук молотків, гуркіт дощок: то споруджували ешафот.

Вони поминули ще кілька переходів з міцними перегородками, які їм відчиняли щоразу зсередини, вийшли на подвір’я, зійшли по вузеньких сходах нагору й опинилися в довгому коридорі з цілою низкою замкнених дверей по ліву руку. Залишивши їх, тюремник підійшов до одних дверей і постукав у них своїм ключем. Пошептавшись з ним, обидва вартові вийшли, потягуючись, у коридор, очевидно, дуже втішені, що можуть хоч на хвилину спочити душею. Тюремник увійшов до камери, а за ним і відвідувачі.

Засуджений сидів на камінній лаві, безсило хитаючись на своєму місці; це було не людське обличчя, це був зацькований звір. Думки його витали, мабуть, десь далеко в минулому, бо він бубонів якісь невиразні слова і начебто й не помітив своїх гостей або, може, вони здалися йому частиною його привиджень.

– Молодчага Чарлі, добре втнув, – бубонів він. – А Олівер теж, хоч куди… правдивий джентльмен… фути-нути… відведіть його спати – геть!

Тюремник узяв Олівера за другу руку й, заспокоївши його, мовчки глянув на в’язня.

– Відведіть його спати – геть! – кричав Феджін. – Чуєте ви там?!. Він… він… так через нього це все сталося… Не варт було брати грошей, щоб викохати таку гадюку… Біллі, переріж пельку Болтерові… чуєш, дівку покинь… Всади йому ножа в саму пельку, так щоб голову стяти!

– Феджіне, – мовив тюремник.

– Це я, – озвався старий, і враз уся постать його перетворилась: це був знову той самий пильний слухач, що напружено ловив кожне слово судді. – Я старий чоловік, мілорде; дуже-дуже старий чоловік…

– До тебе прийшли, тебе хочуть, здається, про щось розпитати, – провадив тюремник, примушуючи його рукою сісти. – Феджіне, Феджіне! Скажи: ти людина, чи ні?

– Недовго ще нею буду, – одказав той, підносячи вгору обличчя, на якому не було нічого, крім люті й жаху. – Забий їх, забий їх усіх. Вони не сміють мене катувати.

Помітивши нараз Олівера й містера Броунлоу, Феджін здригнувся, притиснувся до самої стіни в кутку й спитав, чого треба від нього цим людям.

– Не бійся, – відповів тюремник, втримуючи його на місці. – Питайте швидше, сер, тільки швидше, бо він щораз дужче шаліє.

– Ви маєте певні папери, – мовив містер Броунлоу, наближаючись до в’язня. – Їх віддав вам на безпечнішу схованку один чоловік… на ймення Монкс.

– Брехня! Брехня! Я не маю жодних паперів! – скрикнув Феджін.

– Не кажіть цього тепер, над краєм могили, – урочисто провадив містер Броунлоу, – повідайте мені, де вони лежать. Ви знаєте, що Сайкс помер, Монкс зізнався, надії на порятунок нема. Де папери?

– Олівере! – скрикнув Феджін, підкликаючи його пальцем до себе. – Ходи, ходи сюди! Я скажу тобі на вухо.

– Я не боюсь, – мовив пошепки Олівер, випускаючи руку містера Броунлоу.

– Папери, – прошепотів Феджін, притягаючи до себе хлопчика, – папери лежать у торбинці, в дірці, видовбаній над комином у передній кімнаті горішнього поверху. Я хочу поговорити з тобою, соколику, дуже, дуже хочу…

– Добре, добре, – відповів Олівер. – Дозвольте мені прочитати одну молитву. На колінах прочитайте разом зі мною тільки одну молитву, і ми будемо говорити до ранку.

– Іди, іди до них, – прошепотів Феджін, штовхаючи Олівера до дверей і дивлячись безтямно перед себе. – Скажи їм, що я заснув, – тобі вони повірять. Ти мене можеш врятувати – візьми мене. Швидше, швидше-бо!..

– О Боже, прости цього нещасного! – заливаючись сльозами, скрикнув хлопчик.

– Добре… добре, це нам допоможе, – провадив Феджін. – Спершу в ці двері… Коли я тремтітиму й здригатимусь, ти не вважай на це, а тільки поспіши… Швидше, швидше, швидше!

– Більше ви не маєте запитань, сер? – спитав тюремник.

– Не маю, – відповів містер Броунлоу. – Якби я міг сподіватися, що він прийде до пам’яті, зрозуміє…

– Ніщо вже не допоможе, сер, – мовив тюремник, похитавши головою. – Краще лишіть його.

Двері камери відчинилися, і вартові ввійшли.

– Поспішай, поспішай! – кричав Феджін. – Обережно, але не так мляво. Швидше, швидше!

Вартові вирвали Олівера з його обіймів і відтягли його назад. З диким криком він почав вириватися і боротися з раптовою силою відчаю; його крик проривався навіть крізь товсті камінні стіни й переслідував їх аж до самого подвір’я.

Але вони від’їхали не одразу. Це жахливе видовище так вразило Олівера, що він мало не зомлів і так ослаб, що якийсь час не мав сили стати на ноги. Тому вони затрималися у в’язниці годину або й більше.

Коли вони вийшли, за брамою в’язниці вже кишіла величезна юрба. Глядачі отаборилися вже давно на підвіконницях з люльками в зубах і з картами в руках, щоб час збігав швидше. В юрбі штовхалися, сварились, жартували… Все говорило про рух і життя, за винятком одного темного силуету, в який