Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

розкошами, що їх я зрікся. Ось моє становище в світі, ось мої привілеї, що їх я складаю до ваших ніжок.

– Досить нудно дожидати закоханих з вечерею, – мовив містер Грімвіг, зненацька прокидаючись у своєму кріслі й знімаючи зі своєї голови носовичка…

На правду казати, вечеряти вже давно був час. Місіс Мейлі, Гаррі й Роза (що увійшли всі разом до їдальні) примусили на себе справді занадто довго чекати й не могли виправдати себе нічим.

– Я цілком серйозно збирався сьогодні з’їсти свою власну голову, бо почав боятись, що більше на вечерю нічого не дістану, – мовив містер Грімвіг. – А втім, коли дозволите, я повіншую наречену!

Містер Грімвіг, переходячи від слів до діла, виконав свою обіцянку й цмокнув дівчину в її почервонілу щічку. Його заразливий приклад вплинув на лікаря й на містера Броунлоу. Кажуть, ніби Гаррі Мейлі випередив їх і зробив те саме допіру в сусідній темній кімнаті, але це було б справжнім скандалом: адже він був молодий, а до того ще духовною особою!

– Олівере, де це ти був, чому ти такий сумний? – спитала місіс Мейлі. – Звідки ці сльози, чому ти плачеш, моя дитино? Що сталося?

Світ наш повний розчарувань! Як часто наші наймиліші, найшляхетніші надії гинуть марно!

Бідний Дік помер…

Розділ LII

Феджінова остання ніч

Судова зала була повна-повнісінька людей. Звідусіль зорили цікаві жадібні очі. Від самих ґрат навкруги лави для підсудних аж до найдальшого, найтемнішого кутка й закутка галереї очі всіх уп’ялись в одну точку, в одну людину – в Феджіна. Спереду й ззаду, зверху й знизу – скрізь з усіх боків його оточувало зоряне небо з безліччю блискучих вогняних зірок-очей.

Серед цього живого палючого сяйва стояв Феджін; рукою він спирався на дерев’яне бильце лави, другу руку наставив до вуха й трохи перехилявся наперед, щоб виразніше чути промову голови суду до присяжних. Часом Феджін переводив на них свій пильний погляд, щоб прочитати на їхніх обличчях, яке враження справляє на них кожна бодай найдрібніша риска його справи, що могла б вийти йому на користь; а коли провини його виступали з невблаганною яскравістю, він скидав оком на свого правозаступника з німим благанням: може, він відшукає, вигадає що-небудь в його оборону. Душевна тривога його виявлялася тільки в боязкому виразі його очей, а він сам увесь мов занімів і не ворухнувся на своїй лаві протягом усієї розправи. Суддя скінчив свою промову, а він усе стояв у тій самій напруженій позі, не зводячи з нього очей, ніби ще досі ловив кожне його слово.

Тихий гомін і рух у залі привели Феджіна до пам’яті. Він глянув на присяжних: вони підвелися і, стоячи осторонь, радилися щодо вироку. Він скинув оком на галерею: люди спиналися навшпиньки, протискували вперед свої голови, щоб краще роздивитися його обличчя; одні хапливо наставляли на нього свої лорнети, інші шепотіли щось на вухо своїм сусідам, дивлячись на нього з глибокою огидою. Кілька поодиноких глядачів, здавалося, не звертали на нього жодної уваги й не відривали очей від присяжних, нетерпляче дивуючись, як вони можуть так довго вагатися. Але ніде, навіть на численних жіночих обличчях, Феджін не прочитав бодай натяку на співчуття: на всіх обличчях стояло яскраве жадання почути вирок.

Він збагнув це з першого побіжного погляду.

Нараз упала знову мертва тиша: присяжні звернулися до судді. Тс!.. Ні, вони тільки попрохали дозволу вийти на нараду.

Коли вони виходили із зали, Феджін упивався гострим поглядом в їхні обличчя, щоб вгадати, до якої думки схиляється кожен з них, але зусилля його було марне – обличчя їхні були німі. Рука тюремника торкнулася його плеча, і він автоматично відійшов до самої стіни і сів на лаву для підсудних; тюремник показав йому її: він сам її не побачив.

Феджін кинув оком на галерею знов: одні закушували, інші обмахувалися хустками, бо в набитій людьми залі стояла страшенна задуха. Якийсь панич замальовував його обличчя в своєму блокноті. Феджіна зацікавило, чи вдало вийде портрет, і коли маляр зламав олівця і почав його підстругувати, він стежив за його рухами так само, як кожен байдужий сторонній глядач.

Потім його погляд перебіг на суддю; Феджіна зацікавив фасон його убрання, скільки воно може коштувати і як він його одягає. Якийсь старий опасистий джентльмен, що був вийшов з півгодини тому, тепер повернувся і сів на своє місце за столом суддів. Феджін подумав, що він, мабуть, ходив на обід, і почав міркувати, де він міг обідати й чим його частували. Ці байдужі спокійні думки снували в його голові, аж поки щось нове не впадало йому в око й не викликало нової нитки думок.

А проте, його ні на хвилину не залишало гнітюче, всеосяжне, всепереможне почуття, що він стоїть над чорною прірвою могили. Це почуття тяжіло ввесь час над ним, але воно було якесь невиразне, далеке, і він не міг сконцентрувати на ньому своїх думок. І навіть тоді, коли його кидало в жар і все тіло його здригалося від думки про близьку ґвалтовну смерть, він починав рахувати залізні зубці ґрат перед собою й дивуватися, чому один з них обламався і чи його полагодять, чи залишать так. Потім його знову починала гризти думка про жахливу шибеницю та ешафот, і разом з тим служник, що скроплював водою підлогу, щоб прибити порох, звертав на себе його увагу, і знов настирлива думка поверталася до старого.

Нарешті пролунало «тиша», і всі очі вп’ялися в двері. Присяжні пройшли зовсім близько повз в’язня і сіли на свої місця, але їхні обличчя не сказали йому нічого: вони були мов висічені з каменю. І знову все затихло, заніміло: ні шелесту, ні подиху… і пролунало: «винен».

Стіни здригнулися від потужного одностайного вигуку, за ним вирвався ще дужчий, ще гучніший удруге, втретє, грізна луна пішла по всій будівлі, гук дужчав і зростав, мов сердите гуркотання грому. Юрба на вулиці відгукнулася веселим криком на звістку, що злочинець помре в понеділок.

Коли крик ущух, Феджіна спитали, чи він не має чого сказати на своє виправдання з приводу вироку. Він знову наставив вухо, ніби уважно прислухаючись до кожного слова, й пильно подивився на суддю, що поставив йому цей запит, але запит довелося проказати двічі, поки він його зрозумів; тоді він пролепетав, що він «старий чоловік»… «старий чоловік»… зашепотів щось невиразне і нарешті замовк.

Суддя одяг на голову свою чорну шапочку, а підсудний стояв мов скам’янілий. Якась