Ріна Март - Під лапою Вовка, Ріна Март

Розділ 31. Помста

Вечірнє вересневе сонце ледь торкалося золотом вершин дерев, коли до козацького табору у Хотині наблизилось військо Тимоша Хмельницького та загони Івана Сірка. Попереду – Богун та Сірко, обоє сиві від куряви й тяжких думок. Позаду, на простому возі, вкритому темним сукном, лежало тіло Тимоша Хмельницького. Над ним тріпотів на вітрі жовто-блакитний стяг - батьківський дарунок, якого полковники навідріз відмовились віддавати Вишневецькому.

Коли вартові побачили віз, здивований шелест пройшов табором, за ним - важке, глухе мовчання. Козаки виходили з наметів, знімали шапки, ставали в шеренги обабіч дороги. Обвітрені сонцем та вітром обличчя відтіняла важка тінь невимовної скорботи.

- Тимош… - глухо пройшло в натовпі, і ці тихі слова перетворилися на безмовний стогін усього січового табору.

Коли віз зупинився на площі перед головним наметом, козаки в один рух схилили голови. Вони не плакали, але кожне загартоване боями серце ридало мовчки.

Сірко спішився першим. Обережно торкнувся стяга у німому прощанні.

- Спочивай, командире, - шепнув він. - Ти перший ішов у бій і перший лягаєш під Божим небом.

Враз відчув на собі важкий погляд, мов вогнем обпекло. Пошукав її поглядом. Софія, у чоловічій сорочці та штанях, стояла поміж дужих козаків, немов тоненька осина серед могутніх дубів. В її погляді було стільки горя, що, здавалось, воно прольється через край та обпалить усіх, хто стоїть поруч. Опануй себе, тихо промовив козак, обіймаючи її поглядом.

У таборі стояла така тиша, що було чути, як тріпоче вітер полотно на батьківському дарунку сина. І в цій тиші, серед розлитого золота вечора і скорботи січових сердець, народжувалася нова козацька клятва - не зрадити, не забути, не зламатися. Заради Тимоша та його віри у краще майбутнє для України.

Богдан Хмельницький, все ще непохитний, мов скеля, стояв перед входом до свого намету, куди наближались козацькі полковники. Він не зводив очей з воза, де лежало тіло його улюбленого сина, та прапора, якого сам вручив первістку перед цим клятим походом, що мав уславити його ймення. Уславив. Та не так, як того хотіли чоловіки роду Хмельницьких. Темні очі гетьмана, які неодноразово безстрашно дивились в очі смерті, нині зрадливо блищали.

Підійшовши до гетьмана, Богун припав на одне коліно, а Сірко схилив голову у глибокій шані перед горем батька.

- Гетьмане… - почав Богун хрипким голосом. - Ми принесли скорботну вість.

У першу мить Хмельницький окам’янів. Тоді обличчя його перекосила гримаса болю й гніву. Пройшов важким поглядом по схилених полковниках.

- Ви обіцяли вберегти його! - вирвалося з його грудей. Голос гетьмана гримів, як гроза. - Ви присягалися боронити мого сина!

Богун опустив очі. Сірко твердо, але з неприхованим сумом, відповів:

- Ми клали душу за нього, гетьмане. Але доля виявилась сильніша від наших бажань.

Богдан ступив крок уперед. В усій його поставі бриніла нестримна злість, якою він намагався компенсувати нестримні хвилі океану горя, що накочувалися на нього щосекунди з усе більшою силою.

- Ви зрадили мого сина!

Богун стиснув кулаки, але стримався. Сірко ж скинув на гетьмана твердий погляд та промовив співчутливо:

- Ми зробили все, що могли. Якщо хочеш нашії голови за теє, бери, батьку.

Хмельницький поглядом затравленого вовка глянув у вічі характернику та гірко промовив:

- Не треба мені вашії голови, Іване. Я лиш хочу знати: як ти, той самий Сірко, що ніколи не знав поразки, той, що завжди був там, де смерть не брала, не зміг уберегти мого сина?!

Сірко втупився в нього холодним, гострим поглядом сірих очей:

- Я спізнився, батьку.

У їх розмову встряв Богун, в голосі якого було менше співчуття та більше злості:

-  Бо він не слухав! – вигукнув кальницький полковник. - Бо він йшов не за війною, а за честолюбством. Бо ти дав йому надто велику свободу, гетьмане, і він повірив, що може керувати долею, як ти.

Хмельницький на мить застиг від несподіванки, тоді губи його стиснулися у вузьку лінію:

- Ти хочеш сказати, що се моя провина?

Богун не опустив погляду:

-  Це війна, батьку наш. Вона не прощає ані тобі, ані мені. Не простила і йому.

Настала тиша. Важка, мов могильний камінь.

- Ідіть! – голосно прохрипів Хмельницький.

Богун мовчки вклонився, скриплячи зубами від образи. Сірко глянув на гетьмана сумними очима, у яких світилася гіркота та любов. Богдан спробував зробити крок їм назустріч і раптом схопився за груди, важко дихаючи. Обличчя його сполотніло, губи враз побіліли. Дихання стало уривчастим, з присвистом, ніби у грудях йому вбили кілок. Гетьман заточився, наче підкошений буревієм дуб. Сірко з Богуном та кілька найближчих козаків підскочили до Богдана, аби підхопити його. Та той знайшов сили втриматися на ногах, застережно підняв долоню - не смійте мене торкатися! Його серце билося важко, болісно, у скронях стугоніло. В усьому тілі ширилась якась незнайома досі крижана слабкість.

- Тимоше... кров моя... – застогнав він, не приховуючи свого батьківського горя перед онімівшим козацьким табором.

А тоді осів просто на землю, стиснув кулаки так, що кісточки побіліли, і довго-довго дивився у порожнечу. Відлуння минулого життя, його сподівань, його мрії - усе валилось у безодню разом із втратою звитяжного первістка. А тоді, серед кам’яної тиші, Хмельницький уперше за багато років затужив уголос. Це був не крик і не плач - це був стогін зраненого звіра, чия душа розривалася навпіл. І серед цього бездонного горя знайшов у собі сили поглянутим знизу вверх на принишклих Сірка та Богуна, щоб повторити свій непохитний наказ:

- Забирайтеся з очей моїх!

Того скорботного дня тріснуло ще одне невидиме крило козацької єдності. І вже не склеїти було того, що розлетілося на друзки під вагою згорьованого серця провідника Запорізького війська.

***

Тіло Тимоша привезли до Суботова – того самого хутора, де виріс Тиміш, де він зробив свої перші кроки як воїн, як первісток знаменитого гетьмана, того самого, звідки усе почалося. Гетьманка несли на щиті, застеленому жовто-блакитним стягом, про який він хвилювався в останні миті свого життя. Попереду йшла кіннота з опущеними шаблями, схиляючи голову перед звитягами молодого козака. За домовиною брели мовчазні побратими, Богун, Сірко, козаки з Сучави, яких Тиміш ще недавно вів їх до перемоги. Усі мовчали. Мовчали і церковні дзвони, лише тужливий спів дівчат проводжав молодого гетьманка в останню путь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍