Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

Для тих, хто втомився від кровопролиття та смертей, трохи містики, романтики та кохання. Місцеві легенди розповідають про те, як багато років тому біля Татарської могили, якраз за переправою через річку Тясмин пропала валка, яка везла царські дари Кримському хану. Разом із скарбами. І з тих пір у тих місцях твориться щось дивне... Мисливці втрачають слід, дівки, що вирушили за грибами чи ягодами, блукають і довго не можуть вибратися зі, здавалося б, не такого й великого лісу. А нещодавно, у найближчих селах і зовсім біда трапилася - упир обявився... Приїхав козак із Січі, щоб подивитися на заповідану загиблим побратимом спадщину, а знайшов трохи більше – скарб, кохання та долю. Ну і купу пригод, ясна річ, на власу голову. Бо просто так нічого не дається.

Розділ 1

Пам’яті моєї дружини Інги присвячено.

З подякою за все…

На сніговицю заповідалося ще вдосвіта.

Дим, який вже зо п’ять днів напівпрозорим маревом тремтів над комином, обважнів, посивів і схилився, наче хотів уклонитися Татарській могилі чи привітати схід сонця. А воно — бліде та по-зимовому немічне, немов соромлячись свого безсилля, лиш зрідка проглядало крізь сіру пелену.

Марічка ще й корови не видоїла і не задала худобі сіна, як поодинокі хмари скупчилися, затягнули всеньке небо товстою периною, а потім — сипонули легким, невагомим снігом. Але не іскристим, як на морозяну, сонячну днину, — сіруватим. Немов нагорі вже розпочали передсвяткове прибирання і вибивали з хідників осінні порохи…   

Сніжинки не квапилися лягати на старий наст, злітали вниз поволі, мляво, подовгу кружляючи в повітрі, навіваючи на нову днину зимову лінь та дрімоту. Від того навіть кури, що з радісним ранковим гамором вифуркнули з курника, доволі швидко вгомонилися і сиділи по закутках настовбурчивши пір’я, округлими, пістрявими купками. Лиш молодий цибатий півень гонорово походжав подвір’ям, чи то красуючись перед своїм гаремом, чи не втрачаючи надії угледіти поміж заметів яку поживу. 

Марічка у неповних двадцять ще не мала такого життєвого досвіду, як столітній дід Карпо, чи «правічна» баба Параска — знахарка з сусідніх Вовчуг, суха та зігнена в дугу, немов хтось хотів зробити з неї полоз до саней. Але здогадатися, що така переміна погоди не віщує нічого доброго, не велика наука і для молоді.

Зрештою, і на її пам’яті було. Літ десять тому… Теж отак крутило, вертіло, а потім як сипонуло — до ранку лиш комини з снігових заметів стирчали. Дітлахам утіха та забава, а дорослим добряче довелося попріти. Прокопуючи ходи до хлівів та стаєнь. А хто лінивіший і на відлигу сподівався, ті через стріху з хати вилазили і так само до худоби вповзали… Одне добре — в таких кучугурах ніякий мороз не страшний.

Молодиця вернулася у хлів, закинула ще сіна в ясла, щедро сипонула на долівку курника полови і щільніше затулила віддушину. Потім принесла з хати два цебрики нагрітої води і добре напоїла корову, а у загорожу вівцям вкинула зайвий кошик буряків.

Коли впоралася з усім тим, сніг уже падав лапатий. Вайлуватий і хазяйновитий. Він прискіпливо вибирав місце, де лягти, вказуючи, що завітав надовго. Не лише вкриваючи землю пухкою периною, але й відрізаючи хутір козака Оробця від позосталого світу непроникною білою стіною.

Воно, приміром, і в гожу днину, з подвір’я Оробців не було видно сусідських хат. Лише вигнавши конем на Турецьку могилу, що бовваніла, мов гуля на чолі, в якійсь версті від хутору, вдалося б угледіти на заході крайні стріхи села Криві Макогони, а на півночі — трохи більшого та багатшого — Приозерного. А ще, як поквапитися завчасу, то з могили вдавалося піймати відблиск на маківках Спасо-Преображенського храму в Смілі.    

Якось Андрій, при святі та маючи гарний гумор, посадовив молоду дружину на коня та й вивіз на курган перед самим заходом сонця. І коли воно вже майже торкалося обрію, на північно-східному боці мов хто багаття запалив. Якийсь час той відблиск був жовтогарячим, яскравим, потім почервонів, змалів — а там і зовсім щез, наче попелом жар затягнуло. А разом з тим на степ лягли вечірні сутінки… Бо й сонце, поки Марічка милувалася дивом, теж скотилося на спочинок.

То була найсолодша ніч. Спомин про яку й досі викликав млість у грудях молодиці. І гіркі сльози… Минув Великдень, Андрій подався у сотню і більше не повернувся. Згодом, на хутір заїхали двійко його товаришів, привезли речі та й повідали, що пропав козак у бою. Мертвим його не бачили, але й живого не знайшли. Рубалися з бусурманами вночі, на березі Дніпра… Тож, не один важкопоранений, упавши в ріку, знайшов смерть у бурхливих водах. Певно, і Андрія така доля спіткала.

Не повірила Марічка, що загинув чоловік. Чекала… Та вже третю зиму з того дня зустрічала молодиця в спорожнілій хаті. Одна однісінька. Пустоцвітом коротаючи жіночий вік на далекому хуторі. Ні заміжня, ні вдовиця… Ні додому вертатися, хоч батьки й кликали, ні під дах кого пускати. І не знати, що важче… Бо вродилася Марічка навдивовижу гарною. А по шлюбі ще більше розцвіла, замінившись із дикої ружі на пишну троянду. От і заглядав на подвір’я до самотньої молодички, то один, то інший перехожий… Хто зі щирим серцем і чистою душею, а котрі —  здебільшого жонаті — масно посміхаючись, хтиво обмацували очима, питали чи не треба чим підсобити в господарстві.  

Інколи — ой, як треба було чоловічих рук, та Марічка відмовлялася. Знала, що досить раз піддатися спокусі і пустити котрого переночувати, далі тільки гірше буде. Аби лиш слід з’явився, «помічники» таку стежину витопчуть, що вовік травою не заросте. Як ведмідь на пасіку внадяться… А потім паланкою піде поголос, плітки. Заздрісні молодиці хутко ославлять. Добре як лише ворота глиною обмастять. Можуть під гарячу руку і в пір’ї виваляти… чи ще яку ганьбу вигадати.

Закінчивши з худобою, Марічка пішла до навісу і стала накладати в кошик дрова. У глухому запічку завжди лежить кілька наруч сухих рубанців, якраз на негоду, коли й носа на двір зайвий раз не висунути. Але навіщо брати готове, коли є змога взяти з полінниці? Запас пасок не натягне і на комірі не повисне…

Кудлатий, клаповухий Бровко сонно потягнувся, висолоплюючи довгого, рожевого язика, зітхнув і перебрався ближче до дверей. Покрутився навколо себе, втоптуючи свіжий сніжок, і гуцнув на пузо біля порогу. З таким кожухом, як у степового вовкодава, жоден мороз не страшний, аби лиш господиня не забула нагодувати. Тож не завадить зайвий раз на очі потрапити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍