Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

— Хвала Аллаху, — провів він долонею по підборідді. — Ти таки прийшов. Я вже зовсім зібрався спати, думав, сьогодні вже не чекати. Проходь, сідай… Будь моїм гостем.

Готуючись до битви, можливо, смертної, такої зустрічі Нестор точно не очікував. Розгубився навіть. Потім подумав і сунув пістоль за пояс. Цілитися в людину, що пропонує тобі гостинність, якось незручно. Але шаблю, все ж таки в піхви не вклав. Береженого, як відомо, і Господь береже.

— Еее… А ти не помилився? Як же ж ти мене хотів побачити? Якщо я, до цієї ночі, навіть не знав про тебе... Мустафа Безбородий, — кинув навмання.

— Ну і що? — знизав плечима той. — Я теж донедавна нічого про тебе не чув, Несторе Журба. А тепер колесо долі зробило новий оберт, і ми зустрілися. Тобі щось потрібно від мене, і мені є що тобі сказати. То, може, почнемо розмову?

— Мені від тебе нічого не потрібно! — зло скрипнув зубами запорожець. — Вік би й надалі не бачити. Але мою дружину викрали. А слід веде до твоєї хати. І ти маєш рацію, — Нестор погрозливо підняв шаблю, ніби вицілював пером шию татарина. — Краще тобі одразу сказати, де вона. Тоді я, можливо, піду з миром. Якщо з нею нічого поганого не сталося.

— Про хануму свою не хвилюйся… — не змінюючи добродушного тону, відповів Мустафа. — З нею все гаразд. Ніхто її не скривдив. Як дорога гостя спочиває на найм’якіших перинах.

— Вона тут?! — ступив уперед козак. — Що з нею?

— Це-це… — скривився татарин. — Ти погано слухаєш. Я ж сказав: спочиває... І все з нею добре. Присягаюсь головою пророка, ти незабаром її побачиш. А поки що, присядь. Нам є про що поговорити.

— Ну, гляди… — уже не так наполегливо, але все ще з погрозою промовив запорожець. — Якщо з її голови хоч волосок…

— То ти зруйнуєш мою саклю і вб'єш усіх домочадців, включаючи котів… — пирхнув Мустафа. — Знаю, знаю… То ти сядеш, чи мені встати? Погано, коли гість дивиться на хазяїна будинку зверхньо.

Жарт, який так несподівано прозвучав у геть невідповідний час, остаточно заспокоїла Нестора. У момент небезпеки, і особливо відчуваючи за собою провину, люди рідко жартують.

— Гаразд. Можу й сісти. — Козак опустився на килим трохи збоку, щоб тримати в полі зору і татарина, і двері в кімнату. — Тільки одразу попереджаю: я не ляси точити прийшов. А якщо в тебе справді важлива розмова є, то давай, спершу залагодимо усі непорозуміння, а вже потім зустрінемося та поговоримо. Тому, просто поверни мою дружину, і я постараюся забути про те, що твої люди забрали її з дому силоміць.

— Звичайно ж, поверну... Ось, — Мустафа взяв з достархану піалу і простяг козаку. — Випий чаю. Покажи, що не затаїв зла. Потім я скажу, про що хочу з тобою говорити… — і запобігливо кивнув, — так, так… я пам'ятаю: під час наступної зустрічі. Спершу, ханума.

Говорячи про все це, татарин продовжував тримати в руці наповнену піалу.

— Гаразд, чорт із тобою…

Нестор прийняв піалу, підніс до губ і зробив невеликий ковток. Чай, несподівано виявився смачним, а від усіх переживань та погоні, хотілося пити. І козак зробив ще ковток, більший.

— От і славно, — задоволено усміхнувся Мустафа.

— Марічка, — нагадав Нестор.

— А може, не варто її турбувати? Нехай поспить до ранку. Вона на жіночій половині, ніхто туди без мого дозволу не зайде.

— Ти відмовляєшся від своїх слів? — насупився козак.

— Ні, але чи бачиш у чому річ… Твоя ханума була надто неспокійною, і мені довелося напоїти її чаєм. Моя середня дружина, Гульнара, дуже гарний чай заварює. З макової соломки. Сон після нього, міцний, як у немовляти.

Нестор хотів відповісти, але в цей момент з татарином сталося щось дивне. Його постать затяглася серпанком, а потім повільно роздвоїлася. Запорожець мотнув головою, і Мустафа знову з'єднався, але вже наступної миті став віддалятися… Відпливаючи вглиб кімнати, при цьому не роблячи жодного руху. Козак знову хитнув головою — і татарин повернувся на місце, а потім почав рости, збільшуватися, напливаючи на Нестора, наче хмара.

«Чай! — майнуло тривожно в голові. —Опоїв, бусурман!»

Запорожець спробував схопитися і витягти пістоль, але тіло відмовилося коритися.

— Ти… порушив… закон… гостинності… — ледве ворушачи губами, вимовив Нестор.

— І це каже той, хто посеред ночі вдерся до мого будинку зі зброєю в руках? — насмішкувато скривив губи Мустафа. — Ні, гяуре. Ти розбійник. А всякий розбійник завжди був і буде поза законом. Аллах тому свідок. Тож вибачай…

— Але… ти… присягався… головою пророка… а ця… присяга… священна… для мусульман.

— Що ти побачиш свою хануму? — відповів Мустафа Безбородий. — О, за це не хвилюйся. Ви з нею дуже скоро зустрінетеся. Ха-ха-ха…

Нестор, зібравши залишки сил, все ж таки примудрився витягнути пістоль, але підняти його і прицілитися вже не зміг. Непереборна вага навалилася на повіки, і козак повалився на бік, поринаючи у міцний сон.

«Нічого. Марічка жива, а це головне», — майнула ще думка в затухаючій свідомості, перш ніж Нестор провалився в темряву безпам'ятства.

Кінець