Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

— Ану, глянь… Не впізнаєш?

Хлопець підвівся в стременах, примружився.

— Божитися не стану... Але, здається, це той самий кінь.

— Що ж… Може, й на краще. Шукали одне, а знайшли — значно більше. Тримай повід і чекай тут… А краще — від’їдь трохи подалі. Щоб сам усе бачив, але очі не муляв. Виберуся — свисну.

— Добре, дядьку Несторе. Як скажете.

Козак став на сідло, вхопився за верхню частину огорожі і легко закинув себе на дах.

Пси аж завили від такого нахабства. Але й цього разу на їхній гавкіт ніхто з дому не визирнув. Мабуть, вовки справді були тут частими гостями, і господарі вже звикли не зважати на собачий лемент. Псам не поясниш, що звір через огорожу не перестрибне, і пащу не зав'яжеш. Нехай собі гавкають. А злодій, побачивши трьох таких звірів, сам не полізе. Коня з подвір'я вивести, не золоту брошку зі скриньки вкрасти.

Ось тільки Нестор не був конокрадом і псів не побоювався. Пройшов по даху до наступного будинку. Примірявся і перестрибнув на нього. Потім знову дахом.

Будинок господарі хутора поставили не зовсім звичайно, а з великим горищем. Дах тут був високий, гострий. Таким, особливо взимку, коли гонта обледеніла, дуже не погуляєш. Зате в торці були дверцята. Мабуть, для того щось заносити на горище не через хату. Наприклад — шкіри. Досить просторі, щоб до них залізти.

Нестор зняв шаблю разом із піхвами, ліг на живіт і спробував зачепити гардою шаблі засув. Не одразу, але вийшло. Повозившись хвилин десять, обережно, щоб не наробити шуму, запорожець все ж таки впорався і з засувом, і з дверцятами.

Довго примірявся, а потім пірнув з розбігу вперед головою, як у воду.

Зовсім безшумно не вийшло. Щось зачепив у темряві, і воно з гуркотом упало.

— От же ж… — вилаявся крізь зуби запорожець.

Але, виявилося, навіть на краще.

На горищі була така темрява, що хоч око виколи. Цілком не зрозуміло, куди рухатися і де лаз. А ненавмисний гуркіт таки розбудив господарів. З дому долинули невдоволені голоси. А трохи згодом почувся скрип сходів. Хтось піднімався сходами.

Нестор більше навпомацки, ніж бачачи, рушив на звук. І коли кришка лазу відкинулася, вже стояв неподалік.

Спершу з'явилася палаюча свічка, а потім і голова молодого парубка. За бусурманським звичаєм, гладко виголена.

Голова підсліпувато мружилась і намагалася щось розгледіти. Не розуміючи спросоння, що свічка перед обличчям більше сліпить, ніж розганяє пітьму.

Вилаявшись по-татарськи, парубок піднявся ще на пару сходин. Цього й чекав Нестор. Одним стрибком опинився поруч і з силою опустив ручку пістоля бусурману на маківку. А потім підхопив обм'якле тіло і втягнув нагору.

— Ну що там? — почулося знизу.

— Все добре… Мабуть, кіт… — так само по-татарськи відповів Нестор, притиснувши обличчя до рукава, щоб голос був глухий і нерозбірливий.

— Ааа… Ну і дев із ним… Завтра Фатіма його зловить. А нам у дорогу збиратися. Я хочу подалі ще до світанку від’їхати. Запорожець не тюхтій міський... Від нього все, що завгодно можна очікувати.

Якщо у Нестора ще були якісь сумніви, то після цих слів вони повністю розвіялися.

— Стривай… Краще тобі піднятися… Щось тут не так…

— Що не так?

— Сам подивись…

— Гаразд…

Щаблі знову заскрипіли, і в отворі з'явилася друга голова. Теж голена, але вже старшого чоловіка. Вуса і борода рясно блищали сріблом.

Що не завадило козакові пригостити його таким же важким ударом, як і попереднього. Ось тільки підхопити не встиг, і бездушне тіло з гуркотом упало вниз.

— Щоб тобі…

Нестор не втрачаючи жодної миті, буквально зісковзнув слідом.

Міг і не поспішати. Приміщення, в якому був лаз на горище, слугувало підсобним приміщенням, подібним до комірчини. І в ньому, окрім козака та вже байдужого до всього татарина, не було більше нікого. Мало того, навіть двері в комірчину виявилися щільно зачиненими. Тож якщо в хаті хтось і почув шум, з розпитуваннями та допомогою явно не поспішав. Хоча, можливо, в будинку просто більше чоловіків не було? Це було б чудово, оскільки сильно все спрощувало. Щодо подальших намірів Нестора.

Спершу козак надійно зв'язав обох, заткнув роти, а потім обережно прочинив двері.

У просторих сінях, куди виходили двері комори, було темно. Але з іншої кімнати, далі коридором, падало світло. І не ледве теплилося, як зазвичай буває, коли в приміщенні жевріє лампадка чи нічник, а так, ніби там горіло не менше трьох, а то й п'яти свічок.

Дивно... Кому не спиться в такий пізній час?

Повільно, намагаючись не скрипнути половицями, тримаючи напоготові пістоль, Нестор рушив у той бік. А потім, з усіма обережностями, зазирнув у відчинені двері.

У кімнаті, на підлозі, застеленій великим та товстим килимом, по-бусурманськи схрестивши ноги, сидів доволі огрядний татарин. Його кругла, як кавун, і така ж безволоса голова злегка поблискувала, відбиваючи світло полум'я масивного п'ятисвічника, що горів позаду на віку високої скрині. На вигляд йому було років сорок. Але міг бути і старшим. Вік бусурман, особливо опасистих і гладко поголених, складно вгадати. Перед ним був накритий невеликий достархан. Чайник, пара піал. Блюдо з шербетом і, вилискуючі жиром, обсмажені до золотистої кірки, паляниці.