Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Життя - що калейдоскоп. Був Петро звичайним студентом політехніки - став козацьким новиком. Жив у третьому тисячолітті - а опинився у середині сімнадцятого століття. Здавалося б, куди більше? Так ні, пустотливій долі і цього виявилося замало. Не встиг Петро звикнутися з привільним життям, як потрапив у неволю. Ще й найгіршу з усіх можливих, бо полонили його харцизи. Розбійники, що не шанують ні Христа, ні Аллаха, а людське життя для них не дорожче за ціну на невільницькому ринку. Що буде далі, чи вдасться йому врятуватися і дістатися на Січ? Куди подівся Полупуд? Що везе туркам розбійницький байдак? Про це та інші події читайте у романі Олега Говди "Пливе човен - води повен", другій книзі циклу "Дике поле".

Розділ 1

DENTE LUPUS, CORNU TAURUS PETIT*

(*лат., — Вовк іклами, бик рогами)

 

«Козаком бути добре, а моряком — краще...»

Дитячий віршик крутився в голові, як закільцьований файл, дуже точно відповідаючи настрою і краєвиду.

Широка, метрів зо тридцять річка, спокійна, як озеро, неспішно несе невеличкий рибальський човен, ледь-ледь похитуючи його, немов колиску. Ще й шепоче при цьому, ніби кіт на припічку муркоче. Синь, трохи вибілена рідкими пір’їнками хмар — вгорі і внизу. Красота... Тепло, світло і мухи не кусаються.

Подивившись, як я даю собі раду з веслами, Полупуд довго думав, жуючи вус, потім зітхнув і посадовив мене на корму. Довіривши стерно. Правда, перед цим, додатково прив'язав його ремінцем до уключини.

Дія супроводжувалася коментарем, що він не збирається ганятися за стерном, через те що у декого руки з дупи ростуть.

Я, звичайно, міг би заперечити проти таких грубих інсинуацій. Руки у мене, як у всіх, до плечей причеплені, але коли запорожець перебуває у поганому настрої, краще промовчати. Від уїдливих слів корона з голови не впаде, а від щедрого козацького запотиличника — запросто. Особливо, у виконанні Василя Полупуда. Навіть, разом з головою.

Причина ж для кепського настрою запорожця була вельми поважна. У нас вкрали коней...

Ну, не щастить нам на коней — хоч трісни. Як то кажуть, то сіль в оці, то скабка в п'яті. Але і це ще не найгірше. Зрештою, кінь товар ходовий, цінний. В будь-якому господарстві потрібний... Загалом, сам в руки проситься. Значно гірше те, що коней викрав Олесь.

Василь, як дізнався, аж обличчям потемнів. Ще б пак, ми того пуцьвірінка, як сирітку, байбуза, посеред чистого поля на кургані знайшли. Обігріли, нагодували, дали притулок, а він нам таку підлість влаштував. Та я б його за це власними руками...

До речі, про руки. Саме вони і вручили Олесеві поводи. Вчора вечором. Всі вже спати лягали, коли він підійшов і каже: «Не можу заснути в курені. Весь час здається, зовні хтось зачаївся і мене підстерігає. Піду, Петре, назовні ляжу. Хоч підскакувати кожну мить не треба»

Взяв сідло, пітник і вийшов. Пошарудів там, влаштовуючись. Через якийсь час знову заглянув.

— Не йде сон?

— Ні-і... Дай збрую, відведу коней до річки. Напою і скупаю...

— Не можна ж вночі.

— Ти про русалок? — хмикнув Олесь. — Не хвилюйся. Мене не зачеплять... — і швидко пояснив. — Річкові дівчата кінського поту не люблять. Близько не підходять.

Чуже бажання добровільно потрудитися задля загального блага завжди знаходило відгук у моїй душі. Тим паче, ця робота чекала з ранку на мене. Так що я без жодних сумнівів мерщій видав Олесеві все необхідне і, незважаючи на прийняте рішення зав'язати тісніше знайомство з дещо дивакуватим хлопцем, в помічники не набивався. Після вчорашніх турбот і пригод, зайва година сну була важливіша. Та й Олесь нікуди не дінеться. Наговоримося ще... А от він вирішив інакше.

— Старий я дурень... — зітхнув Полупуд. — Бачив же, що хлопчині, як під хвостом горить, так на Січ рветься. Але думав, що це він усе ще з неволі тікати продовжує. Таке часом трапляється з тими, хто з полону врятувався. Їм здається, що ще не досить далеко втекли, і погоня ось-ось наздожене. Думав, серед такої кількості козаків хлопчина відчує себе у безпеці і заспокоїться. А воно, бач як вийшло... Не догледів.

Бажаючи розігнати смуток, Василь взявся за весла і погнав човен у такому темпі, що вода аж спінилася. Я думав, запорожець розігріє кров і вгамується, але Полупуд навіть не думав збавляти темп. Загрібав, як найнявся...

Про те що Олесь пропав разом з кіньми, дізналися ближче до сніданку. Табун пасся в стороні від табору, а за хлопцем ніхто умисно не наглядав. Тож відкрилося все аж як вартові змінилися і хтось із козаків насмішкувато поцікавився, чого це ми своїх кобил окремо тримаємо?

Бачачи що Полупуд не розуміє про що мова, вартовий додав, що бачив, як Олесь на інший берег з кіньми переправлявся. Але не затримував, думав, що Полупуд сам джуру кудись відправив, і тривогу піднімати не став. От тоді я і пригадав вчорашню розмову.

Загалом, Олесь розрахував усе точно. Ми його ні в чому не підозрювали, а іншим до хлопця і поготів не було жодного діла. Незрозуміло інше, — якщо він справді на Січ подався, то чому таким дивним чином? Адже ми теж туди збиралися. Хотіли тільки сотника Сороку дочекатися.

Що може гнати хлопчину в Кіш з таким нетерпінням? За допомогою поспішає? Куди і кому? Сам же казав, що людолови всіх убили. А якщо ні, то чому у Трясила козаків не просив? Десяток досвідчених і добре споряджених воїнів — доволі грізна сила. З півсотнею ординців цілком здатний самотужки впоратися. А сотню з обозом — затримати до підходу Сороки.

До речі, про сотника. Хотіли чи ні — а тепер уже прийшлося чекати. На щастя, недовго. Мічений правду сказав, трохи ближче до вечора Сорока з'явився. З трьома десятками козаків. Про що вони з Полупудом тлумачили, я не чув. Але закінчилася розмова тим, що нам видали один із човнів, що були на заставі...

Так що тепер, по воді, ми навіть швидше за Олеся до Базавлука доберемося... Ось і питається — чого зірвався? Лишень гірше зробив. Яка б потреба його на Січ не гнала, конокрадів ніде не люблять. На що ж розраховував? Чи справа така пильна, що власної голови не шкода?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍