Ріна Март - Під лапою Вовка, Ріна Март

Коли труну опускали в землю, Богдан стояв із кам’яним обличчям, але руки його помітно тремтіли. Він не проронив ні слова. Але коли сира земля вкрила домовину його первістка, гетьман упав на коліна, обійняв могилу й, здавалося, вперше зламався перед своїм народом, гірко заплакавши. Не змогло батьківське серце триматися незворушно до кінця.

На могилі амбітного Тимоша Хмельницького посадили дуб як символ його стійкості та незламності. Коли пагін заколихався під поривами легенького вітру, Богдан голосно мовив, обвівши поглядом принишклих козаків:

- Не згине сей дуб, поки пам’ять живе. А за Тимоша вона житиме вічно.

*********

 З важким серцем вертався Сірко до свого намету, який ділив із Софією. Ніяким побитом не зміг він відмовити дівчину від цього походу, особливо хвилювало його душу занедужання дівчини. Та вона ні на що не зважала. Ріщучості такої маленької жінки міг би позаздрити будь-який козак. Сірко мимоволі усміхнувся в вуса. От же ж непосидюча дівка. Та, відкинувши важкий полог намету, він побачив дивну картину, від якої мимовільна ніжна посмішка миттю зникла з його вуст.

Софія сиділа у центрі намету, прямо на голій землі. Її довге волосся спадало на обличчя, очі - заплющені, вуста шепотіли незрозумілі слова. Навколо неї, мов зачароване коло, тліли мисочки з пахучим зіллям - дим легкими кільцями здіймався догори, терпкий, насичений полином, шавлією і якимись далекими травами, яких Сірко навіть не впізнавав, хоч як не намагався вчуяти. Повітря у наметі було густим, важким від ароматів та енергії стародавніх заклять. Відьма сиділа нерухомо, обличчя її здавалося блідим і майже безтілесним у мерехтінні диму. Вона перебувала у світі, куди мали доступ лише обрані.

Сірко завмер на порозі. Серце його глухо вдарилося об ребра. Що ж вона коїть! Бісова, бісова дівка, втратила усякий розум! Він шкірою відчув цю магію - страшну, могутню. Софія пробудила древнє чаклунство, якому вчив її Орден…

Першим поривом характерника було схопити це кляте дівчисько, розкидати мисочки з важкими ароматами та пробудити її з цього страшного сну, куди вона пішла по добрій волі. Проте він добре розумів, що зараз будь-яке втручання в ритуал може коштувати їй життя. Тож, зібравши увесь спокій в кулак, він обережно ступив крок уперед та глухо покликав, швидше, сам до себе:

- Софіє...

Та дівчина не ворухнулась. Лише вогники в мисочках на мить спалахнули яскравіше, реагуючи на звук голосу козацького характерника. Іван ступив ще ближче, обережно, щоб не торкнутися лінії тліючого кола. Уважно вдивився: обличчя Софії було спокійним, але в цьому спокої чаїлась небезпечна крихкість - як у квітки, що росте на краю прірви. Слабке, майже невловиме тремтіння пробігало її тілом щоразу, коли шепіт на губах змінювався. Вона говорила на стародавній мові, якої він не розумів, але кожне слово бриніло в повітрі, мов натягнута тетива.

Сірко стиснув зуби. Розірвати коло означало б перервати закляття силою, не даючи йому завершитись природно. А це могло обірвати й саму душу Софії, затягнувши її у той світ, куди навіть він, бувалий у битвах, не наважився б ступити. Іван опустився на одне коліно біля краю кола, намагаючись відчути де нині знаходиться Софія. Проте щоразу натикався на невидимий бар’єр. Вона поставила заслін, знаючи, що козак намагатиметься піти за нею. Сірко безсило вдарив кулаком об землю та піднявся на ноги. Єдине, що йому залишається, спостерігати як ніч огортає козацький табір, в очікуванні її повернення звідти, куди йому дорога закрита. Очі сірого Вовка лише безпорадно стежили за боротьбою, що точилася у душі дівчини. Де ж ти, Софіє?

************

Ярема Вишневецький важким кроком увійшов до свого намету у Жванці, стріпуючи з плаща пил. Втомлений з далекої дороги, але вельми задоволений - битва під Сучавою була виграна, ворог скорений, козацькі хоругви у його руках, як і їх гармати. Усе це добро він смиренно склав до королівських ніг. Різким рухом кинув рукавиці на стіл і раптом здригнувся, кинувши випадковий погляд у куток намету. Там щось відбувалося. Повітря коливалося дивним чином, хоч ніч була безвітряною, а намет зі щільного полотна не пропускав ані єдиного пориву.

У кутку намету поволі окреслювалася тінь. Постать у тонкому темному вбранні, волосся як ніч, очі мов глибокі колодязі без дна. Жива тінь чи дух безтілесний – зо страху князь не міг збагнути, але вона стояла тут, повільно, але чітко окреслюючи кожен свій рух.

Ярема здригнувся, рука мимоволі потяглася до меча, та зупинилася на півдорозі, не в змозі зробити бодай єдиний порух. А тінь повільно наблизилася. Її пальці стиснули якийсь пучок трав - різкий, гіркий запах наповнив намет. Не зводячи з князя страшного погляду очей-колодязів, вона легким рухом розтерла зелень у долонях і різко війнула ароматним порохом йому в обличчя.

Вишневецький мимоволі глибоко вдихнув і одразу ж відсахнувся, але було вже пізно. Його груди вмить стисло залізним обручем, подих урвався. Князь судомно хапав ротом повітря. Тоді захрипів, схопившись за горло, очі розширилися від наростаючої паніки. Світ навколо почав розмиватися, підлога захиталась ходуном під ногами. Крізь шум крові у вухах йому здалося, що він чує гнівний шепіт:

- За кров невинну... за Тимоша...

А потім тінь повільно відступила назад у куток та розтанула. І коли вартові вбігли до намету на шум падаючого тіла князя, її вже не було. Лишень повітря стояло важке, насичене запахом гіркого зілля та невидимого, древнього гніву.

********

Сірка розбудив щебіт птахів на світанні. Козак потягнувся та не одразу усвідомив, що заснув на підлозі в очікуванні закінчення ритуалу древнього могутнього чаклунства, і зараз був дбайливо вкритий теплим кунтушем. Кинув швидкий погляд на імпровізоване ложе Софії – дівчина спала глибоким сном, груди її ритмічно здіймалися під легкою ковдрою. Іван підхопився та огледівся. Уся атрибутика вчорашнього ритуалу була ретельно прибрана, хоча в повітрі досі витав ледь вловимий аромат трав. Паніка та відчай з новою силою охопили Сірка. Що ж ти накоїла, Софіє…