Ріна Март - Під лапою Вовка, Ріна Март

Іван підійшов до її ложа і мимоволі замилувався умиротвореними від сну рисами її обличчя. Вона була такою спокійною, ніби нарешті зробила те, чого давно прагнула, ніби учора розірвала невидимі пута, що стягували їй дихання та не давали свободу дій. Немов відчуваючи важкий погляд козака, її очі відкрились. На нього глянули два озера кольору зеленої блакиті, які бувають лише високо в горах. Дівчина посміхнулась:

- Ти не дочекався мене учора. – мовила вона та легко піднялася з ложа.

Сірко не розділяв її безтурботності.

- Софіє, що ти накоїла! – вигукнув він. – Куди ти ходила? Чому не дозволила піти за тобою?! Ти застосувала чаклунство! Орден зможе вистежити тебе! Я відвезу тебе до Мерефи, у мене там є дім.

- Бачу, ти вже все вирішив. – спокійно відповіла вона, аж надто спокійно як на майбутнього мерця.

Іван поклав дівчині руки на плечі:

- Тебе треба захистити. В Мерефі ти будеш в безпеці.

- І в якості кого я житиму у твоєму домі? – спитала вона з викликом.

Сірко знітився та враз замовк. Його впевненість як вітром здуло. Дівчина гірко посміхнулась:

- Я вже й не надіюсь від тебе дочекатися того, чого прагне моє серце. Вчора я зробила те, що воно мені підказало. Я знайшла довгоочікуваний спокій. Продовжу й надалі служити тобі у якості джури, але не вдавай буцімто тебе аж так хвилює моя доля. Може, воно й на краще, якщо Орден мене знайде. Життя тут, поруч з тобою, таким чужим і далеким, виявилось справжнім пеклом.

Вона порухом плеча скинула його руки та пішла до виходу з намету. Всередині Сірка зчинилась справжня буря, яку й годі вже було притлумити розумом чи тверезими роздумами. Він схопив руку відьми та розвернув її до себе:

- Стривай. Софіє, стривай.

Вона зупинилась, глянула йому просто у вічі, і він вкотре потонув у цьому болоті відчайдушної ніжності.

- Чого тобі іще? – дихнуло на нього морозом.

Іван глибоко вдихнув, збираючись з думками. Чому так важко зізнатися в тому, що відчуває серце? На полі бою перед лицем смерті і то легше.

- Я… - хрипко почав він і тихо росміявся сам до себе. – Я січовик, звик бити ворога на полі бою і завжди вважав, що говорити про усі ці витребеньки, то жіноча справа. Радше меча в серце прийняти, ніж слова ці вимовити... Та не можу більше мовчати.

Софія злегка хитнулася в його бік, хотіла щось сказати, та лиш мовчки притисла ліву руку до грудей. Праву руку Сірко так і не відпустив, і вона шкірою відчувала жар, що йшов від характерника. Від його дотику всередині здійнялася вже знайома хвиля – терпка, гаряча, тривожна. В його близькості завжди було щось магічне, незбагненна сила та спокій. Чи то лише вона це відчувала, чи й інші жінки? Ледь вловимий запах його шкіри і натертого обладунку дурманом обволікав її думки, збуджував у серці глуху жагу, заважав думати. Софія відчула, як тіло саме тягнеться до нього, як у грудях наростає пульсуюче тепло, що розливалось до кінчиків пальців. Та зовні вона залишалась незворушною. Чи хотіла такою здаватися, бо він раптом глянув їй прямо у вічі і запитав:

- Ти теж це відчуваєш?

Софія довго мовчала, лише груди тихо здіймалися, намагаючись приборкати бажання плоті. А тоді тихо промовила:

- То в якості кого ти хочеш сховати мене у Мерефі?

Вересневе сонце вже піднялося ген за небокрай, його жваві промінчики пробіглись по ще сонному табору і пустотливо заглянули до намету, де стояли двоє, боячись поворухнутися, аби не налякати цю полохливу мить.

 - Ніби й відьма, а не можеш докомпонувати. – хрипко промовив Сірко і стрімко торкнувся її вуст своїми.

Страх і сором скували Софію. Вона не відвернулась, навпаки, палко цього жадала. Бажання, що палало в ній, було сильніше горя та відчуття втрати. Поцілунок був тихим, як подих вітру над степом, але відчувалася у ньому якась незбагненна туга, ніжність і спрага двох сердець, що нарешті відкрились один одному. Софія обхопила його шию, вбираючи кожен дотик, кожен подих, рятуючись в його міцних обіймах від цього божевільного світу, що розпадався навколо. На мить забулось все - війна, втрати, Тиміш. Були лише вони. Губи Сірка жадібно опустились до її вени, що несамовито пульсувала на шиї, повільно опускаючись усе нижче. В ньому відчувалось нездоланне бажання, яке дівчина не хотіла зупиняти. Єдине, чого вона жадала – аби ця мить ніколи не закінчувалась. Та він відпустив її так само раптово, як і притиснув до себе. Важко дихаючи, перепитав:

- То ти згодна бути під моїм захистом?

Софія глянула на козака і мовила:

- Під лапою Вовка я завжди почувала себе у безпеці.

А через кілька днів козацьким табором прокотилась неймовірна новина – князь Ярема Корибут-Вишневецький помер, і смерть його оповита таємничістю. Подейкували, що його отруїли - шляхтич-перебіжчик згасав на очах, майже не розмовляв, перебуваючи в гарячковому маренні. Найкращі лікарі були спішно викликані до його ложа у військовому таборі під Жванцем, прибули навіть турецькі знахарі. Князя лікували травами, кровопусканням, замовляннями. Та все було даремно. Ярема згасав, наче свічка, яку торкнув невидимий вітер. Табором ширилися найнеймовірніші чутки, подейкували про моторошну тінь, яку бачили лише мить у його наметі, тінь жінки, яка принесла звіру Яремі справедливу кару. Проте доказів не було. Ніхто не знав достеменно, що сталося тієї ночі. На третій день після загадкової недуги Ярема Вишневецький помер. Розкішною мовчазною процесією тіло славетного полководця повезли до його родового маєтку.

А услід процесії дерева й трави тихо шелестіли слова могутнього древнього закляття…

ЕПІЛОГ

Вітаю, любий друже! Ти щойно закінчив читати другу книгу циклу Козацька Доба про життя та звитяги Івана Сірка і його побратимів, про зближення двох козацьких легенд – відомого характерника Івана Сірка та славетного кальницького полковника Івана Богуна. В наступній частині їхня спільна справа переросте у справжнє братерство та розділить Запорізьку Січ навпіл. Козацька Доба перетвориться на Добу Руїни, про події якої ти зможеш прочитати в однойменній книзі.