Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

Миті минулого раптово спливають у пам'яті Анни багато років потому. «— Ваше перше кохання. Яким воно було?» На сторінках щоденника, що головна героїня веде в юності, описується світ вірної дружби та світлого кохання, у жорстокому Всесвіті нескінченної зими, який ось-ось зруйнується. Що являє собою щоденник Анни? Спробу перетворити мить на вічність? Спробу вилікувати себе, заповнити порожнечу? Щоденник — це крик, чи лише його згусток, що застряг у горлі?

1 глава.

1 глава.

 

— Плювати я хотіла на нього з пам'ятника Батьківщини-матері.

— Лише п’ятнадцять хвилин тому ти казала, що якщо знов побачиш цього альтернативно обдарованого чоловіка, то зламаєш йому колінні чашечки, Ліно.

— Це було давно і слава богу.

— Слава ЗСУ, який ще бог. І все ж таки, не накой дурниць.

Залишаючи салон чорного авто, Ліна твердо киває, сповнена гідного обурення, з виглядом людини, яка в житті не робила нічого такого, що хоч якось могло б ув'язуватися з поняттям «дурість», ставить машину на сигналізацію і наганяє мене  за кілька кроків перед входом у паб.

Відтоді як я закінчила університет і повернулася з Лондона, ми з Ліною почали часто навідуватися у це місце.

У чорнильній темряві ночі самотня неонова вивіска висвітлює кривавими променями туман. Перед моїми очима згущується непроглядна, щільна пелена. Я зупиняюсь.

— Гарбузятко, все гаразд? — Ліна обертається до мене.

На її живому обличчі неспокійно танцюють багряні плями хиткого світла.

— Ти вжила пігулки? Ні?

Я замружуюсь, на секунду засліплена каламутною червоною загравою, відтак знов розплющую очі.

— Дідько. — Ліна несхвально хитає головою.

— Все гаразд, — відповідаю я.

— Впевнена?

— Не переймайся.

Мій судомний видих тремтить у повітрі, коли ми заходимо до пабу і розлучаємося біля стійки.

 

Тиха мелодія з патефона змішується з глухим звуком перших дощових крапель, що квапливо і стрімко б'ють по шибці. За цією сірою стіною мовчки таїться моє минуле.

Єдине освітлення — жовте сяйво малопотужних лампочок з підвісних лофтів світильників і слабке  кольорове підсвічування полиць з алкоголем — створює в приміщенні м'яку, затишну напівтемряву, перебуваючи в якій, з'являється відчуття, ніби я зливаюся з ним, і на якийсь час зникаю не лише від навколишніх людей, а й від самої себе.

Я сідаю, опускаю повіки й спираюсь на стійку, поклавши підборіддя в долоню. Втома від невидимого, але відчутного згустку висить у повітрі, давлячи на плечі, і я ловлю себе на думці, що цей тиждень і справді видався нелегким. Мій «вельмишановний керівник студії» погодив розроблення гри за абсолютно новою ідеєю, стартувала робота над великомасштабним проєктом. Як виявилося, за моєї відсутності мої чудові колеги народили лише три пригнічені ескіз-концепти. Тож після того, як ми з Ліною повернулися зі Швейцарії, мені негайно повідомили про те, що я призначена провідним художником. Інакше висловлюючись, безцеремонно поселили в офісі зі словами «наша доля у твоїх руках». Утім, заперечень я не мала.

 

— Яка дивна платівка, — лунає хриплуватий голос незнайомки, що  сіла на сусідній табурет і принесла з собою запах дощу та тютюну.

— Мабуть. Вона навіює смутні спогади про моє перше кохання, — відірвавшись від думок, тихо погоджуюсь я.

Струхнувши зап'ястям, вивільняю з-під правого рукава білої сорочки з проігнорованими й не застебнутими ґудзиками на манжеті срібний годинник — на циферблаті за сім дванадцята.

— Ось від таких дрібниць залежить перебіг нашого життя.

Сказані нею слова здаються дуже знайомими, але мені ніяк не вдається згадати, де я їх чула. Переводячи погляд, краєм ока спостерігаю за тим, як вона не кваплячись дістає пачку німецьких цигарок «Chapman», і затиснувши між зубів фільтр, підносить крихітний вогник запальнички, мабуть, звично прикриваючись правою долонею.

— Чого пані бажає? — підходячи до жінки, питає бармен.

— Склянку води.

— Зав’язали?

— Так.

— А звичка проводити вечори п'ятниць у пабах залишилася. Когось мені це нагадує, — сміючись, бармен обертається до мене.

— Коли з льодом мені.

— Не просто кола, а з льодом, навіть так? Ось це різноманітність. Що у світі сталося, якщо ти вирішила пуститися берега?

— П’ятниця, Валентине, — сміючись, відповідаю я.

— Не п'єте — не даєте змоги бармену проявляти себе… Вся надія лише на Ліну.

Він підморгує мені і віддаляється.

— Яке воно було? — раптом запитує жінка.

Крізь клубки диму від напівзотлілої цигарки вона дивиться прямо, чесно, відкрито. У скляних очах, в яких зіниця з'їдає райдужку, порожньо і темно — чорнильні плями на білому аркуші; минуле, збережене у чорно-білому кольорі; безперешкодно згаслі зірки; перехрестя прицілу. Здається, ніби наважуєшся заглядати в безодню, зовсім не турбуючись, що на те, щоб виринути з неї, не вистачить сил.

«Коли довго вдивляєшся у безодню, безодня починає вдивлятися в тебе» — раптово згадуються мені слова Ніцше.

— Що?

— Ваше перше кохання. Яке воно було? — жінка замовкає, прислухаючись до того, як голка програвача рухається по подряпаних борознах, і струшує попіл, двічі вдаряючи вказівним пальцем.

Мізерного світла ледве вистачає на те, щоб мені вдавалося розрізняти її риси. Тепер вона нагадує дитину, яка за сніданком все ніяк не може згадати цікавий сон. У її очах я бачу своє вібиття.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍