Ріна Март - Під лапою Вовка, Ріна Март

- Сучава дала досить крові. Ваші тримались гідно, Іване Сірку. Але місто вже не ваше. Я не прагну повного знищення. Я пропоную вам вихід.

Сірко зміряв князя Волині гострим поглядом сірих очей, немов сканував чи правду той мовить, чи яку пакість планує. Та Ярема погляд не відвів. Тоді характерник поглянув униз, де серед руїн ще маячіли постаті його козаків - втомлених, змучених, але незламних.

- Добре. - коротко кинув. – Кажи свої умови, княже.

- Ви виходите лише з шаблями та мушкетами. Хоругви й гармати - наші. Тиміш і Богун залишаються нашими гостями, поки сюди не приїде Хмельницький. Як знак того, що ця битва виграна нами. Нікого з ваших не буде більше взято в полон, жоден не буде переслідуваний. Даю слово Вишневецького.

Сірко пильно глянув на Ярему. Він знав: козаки не витримають ще одного штурму. А Тиміш знаходиться між цим світом і світом мертвих. Та хоч і належало йому рятувати живих, Богуна та молодого командира віддавати ворогові він не збирався.  

- Тимоша тяжко поранено, княже. – спокійно мовив Іван, хоч на душі лежала важка печаль. – Він не доживе до завтра. А Богуна тобі ніхто при здоровому глузді не віддасть, навіть якби я погодився на сеє. Хочеш шаблю? Буде тобі шабля. Якщо Сучава твоя, то прийди і візьми її. – зухвало закінчив він, подумки благаючи Матір Богородицю, аби князь не вчуяв за його спокійним тоном непевність щодо їхнього становища.

Вишневецький мовчав, пильно поглядаючи на Сірка з-під опущених брів. Козак, прямий та напружений, мов стріла, непохитно дивився шляхтичу прямо в очі, вкладаючи у погляд сірих очей усю свою рішучість. Певно, магія характеринка таки подіяла на князя, бо він поволі мовив:

- Добре. Хай Хмельницький востаннє обійме сина, а лотра Богуна я ще спіймаю. Нікуди не дінеться від мене цей хитрий лис. Та стяги й гармати залишаться.

Сірко кивнув:

- Домовились.

Вони обмінялись короткими, важкими поглядом. Один йшов з перемогою, інший - з честю. Такою була ціна життя. Зійшовши з пагорба, Сірко ускочив на коня та помчав до мурів Сучави. Йому конче треба було побачити Тимоша. Поки є ще час.

На широкому ліжку, вкритому темно-зеленим покривалом, лежав Тиміш Хмельницький - блідий, змучений, з глибокою раною в боці, перев’язаною вже втретє за день. Очі його були напіврозплющені, дихання - важке, з голосним сипінням, ніби саме повітря боліло в грудях. Біля нього стояли Богун, кілька мовчазних старшин та стара травниця, що безнадійно стискала у зморшкуватих пальцях вузлик із зіллям.

Двері тихо відчинились. Козаки повернули голови і побачили Сірка. Стомлений, у закривавленій сорочці, в очах – безмежна печаль. Він ступив м’яко до ліжка.

- Тимоше… - покликав тихо, але голос його лунав у тиші кімнати, як дзвін під куполом.

Парубок ледве розплющив очі. Побачивши хто перед ним, посміхнувся кутиками тонких губ. І в тій вимученій посмішці було все: вдячність, спокій, полегшення.

- Прийшов… наш Вовк. - прошепотів він.

Сірко взяв парубка за руку, гарячу, спітнілу, та лагідно промовив:

- Тримайся, командире. Вийдемо звідси. Вже домовився. Всі підемо - і ти теж.

- Ти завжди… з’являєшся… вчасно. - знову всміхнувся Тиміш. - Але я… я вже, мабуть… на коня не сяду.

Сірко схилив голову. Його плечі повільно зсунулись, мов дві одиноких скелі під час шторму, в очах блиснуло щось несамовите, нелюдське. Софіє, подумки покликав каталонську відьму, яку залишив в таборі Хмельницького. А тоді звів на парубка очі і хрипло мовив:

- Брешеш. Ще шаблю візьмеш. Ще станеш під Чигирином. Сама смерть тебе боїться.

Тиміш вимучено всміхнувся, тоді глянув у стелю, мов побачив щось там, недосяжне людському оку. Звів очі на Івана і промовив:

- Мені вже час. Не віддавай їм батьків стяг.

- Який стяг? – не зрозумів харакетрник.

В ту ж мить на плечі йому лягла важка рука. Обернувся. Богун. Кивнув, немов знаючи про що мовить їх командир. Тоді звернувся до Тимоша:

- Не віддамо. Ти не віддаси. Батькова хоругва буде з тобою, коли йтимемо з Сучави.

- Не буде зо мною. – ледь мотнув головою Тиміш. – Буде з вами… тілько не віддавайте…

Його очі ще раз зиркнули вгору, парубок посміхнувся до когось, видимого лише йому, а тоді вогонь бурштину у погляді його погас.

Важка тиша. Короткий видих… і душа Тимоша Хмельницького відлетіла до Бога.

Сірко стояв ще довго, не рухаючись та стиснувши холодні пальці свого молодого командира обома руками. Потім мовчки піднявся. Поглянув на мокрі від сліз обличчя бувалих козацьких оселедців. Усе вони бачили, смерть чигала на них на кожному кроці. Та зараз вони не соромились сліз, оплакуючи амбітного, волелбного гетьманського первістка. Сірко глянув на Богуна. Той стояв з кам’яним обличчям. Не зронив жодної сльози. Але Сірко відчув, як цей дужий полковник завмер внутрішньо, немов боячись поворухнутись. Немов боячись, що як тільки він зробить рух, увесь його панцир, що звів він довкола за лічені секунди, рухне, оголивши нестримні потоки горя.

Тиміш Хмельницький пішов так само як і жив – на полі бою, незломлений, непереможений. А небо над Сучавою плакало дощами, змиваючи з понівечених дахів бруд та заливаючи вогні пожеж. Жаль, що так само легко не можна змити горе з розтерзаної душі…

Любий читачу, якщо тобі подобається моя творчість, напиши про це у коментарях та постав уподобайку. Це надихне мене писати ще краще для тебе ))