Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

вічі. – Хлопчик зник, і всі мої зусилля розшукати його згинули марно. Ваша мати вже на той час давно померла, і я знав, що тільки ви можете розкрити мені цю таємницю, якщо її взагалі було можливо розкрити. Я чув, що ви перебуваєте у вашому маєтку в Вест-Індії, куди ви виїхали після смерті вашої матері, щоб замести сліди свого недоброчесного життя в Європі. Я приїхав туди, але дізнався, що ви вже знову виїхали звідти і перебуваєте тепер, здається, в Лондоні, але точнішого я нічого не дізнався. Я повернувся до Англії. Ваші повірені у справах не могли мені сказати, де ви мешкаєте. Я дізнався від них, що ви не змінили свого дивного поводження: їздите по всіх усюдах, ніколи не живете на одному місці, то з’являєтеся мало не щодня, то зникаєте на цілі місяці і, мабуть, вештаєтесь, за старою звичкою, по різних гидких вертепах і водитеся з різними підозрілими людцями, товариство яких ви уподобали, ще як були розбещеним, зіпсованим юнаком. Я набрид вашим повіреним своїми розпитами, я даремно виходив од краю до краю всі вулиці, сподіваючись вас перестріти; усі мої зусилля були марні, і тільки тому дві години я нарешті натрапив на вас.

– А тепер ви мене бачите, – мовив Монкс, зухвало підводячись. – І що ж? Легше вам від цього стало, чи що? Шахрайство й злочин – дуже гучні слова, але безпідставні, добродію. Ви забрали собі в голову, що якийсь пройдисвіт є подібний до мазанини мого давно померлого батька, і наважуєтесь називати цього поганця моїм братом. Та ви навіть не знаєте напевне, чи народилася взагалі дитина від цієї тонкосльозої пари. Ви навіть цього не знаєте.

– Я цього не знав, – відповів містер Броунлоу, також підводячись. – Але за останні два тижні довідався про все. Ви маєте брата, ви це знаєте і ви знаєте його. Ваш батько залишив духовну, але ваша мати її знищила, звіривши на вас цю таємницю на своїм смертнім одрі і зробивши вас єдиним власником усієї маєтності покійного. У цій духовній говорилося про дитину, що мала народитися від нещасного позашлюбного зв’язку вашого батька. Дитина ця народилася, і ви випадково зустріли її, і схожість її до вашого батька вперше викликала вашу підозру. Ви поїхали до містечка, де народився цей хлопчик. Там були докази його походження і вашої кревності – докази, що довгий час були сховані від людського ока. Ви знищили власною рукою ці єдині прикмети і – я наведу вам ваші власні слова, згадайте, серед яких обставин ви говорили їх вашому спільникові, старому злодієві: «Єдині докази походження цього хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що дістала їх від його матері, гниє в могилі». Негідний, брехливий, полохливий сину! Ви – спільник злодіїв і душогубців, через ваші гидкі змови й хитрування загинула так ґвалтовно жінка, варта мільйонів таких мерзотних істот, як ви… ви були від самої колиски мукою й карою рідного батька. У вашій темній душі ще за дитячих літ уже жевріли злочинні пристрасті, вада й розпуста, що нарешті вилилися в гидку хворобу; вона навіки затаврувала ваше обличчя й поклала на нього відбиток вашої чорної душі. Кажіть мені, Едуарде Ліфорд, чи вистачить у вас сміливості ще довше одрікатись?

– Ні, ні, ні! – скрикнув наляканий Монкс, приголомшений цими тяжкими обвинуваченнями.

– Кожне слово, кожне слово, проказане між вами і цим мерзотником, – відоме мені! – скрикнув старий джентльмен. – Тінь на стіні підслухала ваші перешіпти й переказала їх мені. Жорстока доля зацькованої безщасної дитини збудила каяття цієї грішної істоти і надала їй сили й мужності для великого вчинку. І нарешті сталося вбивство, до якого ви причетні морально, коли не фактично.

– Ні, ні… я нічого не знав про нього… Я просто йшов довідатися, чи вірні ці всі чутки, коли ви перестріли мене. Я не знав причини цього вбивства… Я гадав, що це якась звичайна сварка.

– Причина вбивства – часткове розкриття вашої таємниці, – відповів містер Броунлоу. – Питаю вас, чи згодні ви розкрити її всю?

– Так, згоден.

– Ви згодні підписати своє фактичне правдиве зізнання й повторити його в присутності свідків?

– Обіцяю.

– Почекайте тут на мене. Документ цей буде зараз складено, ви його підпишете, а потім ми з вами поїдемо туди, де, на мою думку, буде найкраще засвідчити його.

– Якщо ви цього вимагаєте, то я пристаю й на це.

– Ви мусите зробити іще більше, – провадив містер Броунлоу, – ви мусите забезпечити безвинну, безпорадну дитину, що не може нести кари за грішне кохання своїх батьків. Ви не забули, звичайно, змісту батьківського заповіту. Виконайте його по правді щодо вашого брата і тоді ідіть собі на всі чотири вітри. На цьому світі ми з вами більше не зустрінемось.

З жорстокою боротьбою в душі між страхом і ненавистю Монкс ходив швидкими кроками туди й сюди по кімнаті, снуючи похапцем нитку своїх чорних думок і міркуючи, як би обійти цю неприємну пропозицію. Нараз двері відчинились і до кімнати вскочив з криком схвильований містер Лосберн.

– Його спіймають! Його спіймають нині ввечері.

– Убивцю? – спитав містер Броунлоу.

– Так, так, – відсказав похапцем лікар. – Його пса бачили коло якоїсь старої халупи – очевидно, їх колишнього лігва; мабуть, його хазяїн був там або з’явиться туди, коли стемніє. Шпиги нишпорять скрізь. Я розмовляв з агентами, яким доручено цю справу, і вони запевняють, що він не може випорснути з їхніх рук. Уряд обіцяв винагороду – сто фунтів стерлінгів тому, хто спіймає його.

– Я додам від себе ще п’ятдесят і сповіщу про це власними вустами на тому самому місці, коли встигну дістатись туди, – палко скрикнув містер Броунлоу. – А де містер Мейлі?

– Гаррі? Щойно він побачив, що цей ваш приятель щасливо опинився поруч з вами в кареті, він негайно поїхав туди й довідався про все те, що я вам допіру оповів, – пояснив лікар. – Потім він сів на коня й поїхав до того передмістя, куди подалася перша партія шпигів.

– Ну а Феджін? Що кажуть про нього? – спитав містер Броунлоу.

– За останніми відомостями, що я чув, його ще не було спіймано, але тепер він уже, мабуть, в руках поліції.

– Ну що – наважились? – пошепки звернувся до Монкса містер Броунлоу.

– Так, – відповів той, – але… але… ви мене не зрадите?

– Не зраджу. Почекайте на мене тут. Це єдине для вас безпечне місце.

Обидва старі джентльмени вийшли з кімнати, і ключ повернувся за ними в замку.

– Ну що, досягли чогось? – пошепки спитав лікар.

– Усього, чого