Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

сподівався, і навіть більшого. Додавши до слів безталанної дівчини інформацію, що її дістав на місці наш любий приятель, і те, що я знав раніше, я поставив його перед голими, невблаганними фактами і виявив усю його підлоту, що не вимагала тепер жодних доказів. Напишіть туди й призначте побачення на післязавтра о восьмій вечора. Ми приїдемо раніше, але нам треба буде відпочити, а особливо нашій панночці. Вона потребує, може, навіть більшої сили й мужності, аніж ми можемо це поки що собі уявити. Але годі, у мене руки трусяться помститися за це нещасне закатоване створіння. Куди поїхали агенти?

– Їдьте негайно до поліції, ви ще застанете їх, – відповів містер Лосберн. – А я почекаю тут.

І вони нервово попрощалися, не маючи сили подолати свого гарячкового хвилювання.

Розділ L

Гонитва й утеча

Неподалік того набережжя Темзи, де стоїть Роттергейтська церква і де ліпляться купками облуплені закурені халупи, а кораблі на річці аж чорні від вугільного пороху й диму, міститься найпідозріліший, найбрудніший закуток Лондона, якого переважна більшість столичного населення навіть на ймення не знає. Щоб дістатися до цієї діри, треба пройти через цілий лабіринт тісних, вузьких засмічених вулиць; мешкає тут найбідніший, найтемніший люд, що живиться, чим Бог пошле. По крамницях тут лежать навалені купами невибагливі найдешевші харчі; ні до чого несудне старе лахміття теліпається на дверях крамниць тандитників, на вікнах та на бильцях ґанків. Щоб дістатися туди, треба протиснутись через юрбу вантажників, безробітних чорноробів, що вештаються тут цілий день без діла, через юрбу вуличних жінок, обшарпаних дітей і різного непотребу прибережного населення; скрізь вражають око бридкі картини; з кривих загиджених заулків, що розходяться у всі боки, несеться отруйний сморід; за нестерпучим оглушливим гуркотом бендюгів, навантажених паками різних товарів, що лежать тут на схові у численних складах і пакгаузах, – не чути власного голосу. Трохи далі за цим пеклом на тихших вуличках фасади ветхих халуп геть-чисто похилилися над бруком, облуплені стіни тремтять, коли проходиш повз, ніби ось-ось заваляться, комини подекуди обламалися, подекуди ледве-ледве тримаються на дахах, вікна заплетені іржавим залізним дротом, майже зовсім перетлілим од часу й негоди. Тут скрізь, де не гляне око, сама тільки пустка занехаяння, безнадійність.

Недалеко від цієї частини Лондона, за головними доками в передмісті Саутворк, лежить острів Джекоба, оточений багнистим ровом; вода під час припливу затоплює його футів на шість-вісім завглибшки і футів з п’ятнадцять-двадцять завширшки. Колись давно його звали Міл-Понд[5], а тепер, за часів цієї повісті, – Фоллі-Дітч[6]. Це невеличкий канал чи рукав Темзи; коли вода стоїть високо, його можна наповнити через шлюзи Лід-Мілз, якому він завдячує своєю колишньою старою назвою. Якщо глянути в такий час з якогось із дерев’яних місточків, перекинутих через Міл-Лен на острів, то можна виразно побачити, що діється на ньому: мешканці цих нещасних халуп, що приліпилися по обидва береги рову, висовуються з вікон і дверей з відрами, цебрами й різним кухонним посудом і поспішають забезпечити себе водою. Але ще більше здивується сторонній глядач, коли придивиться ближче до самих цих будинків. Він побачить там спільні для кількох халуп галерейки з дірками й щілинками, через які видно тванюку в каналі; побиті, недбало заклеєні вікна з довгими жердками для сушіння шмаття, якого там ніколи не видно; він побачить там такі малі, тісні й вогкі комірки, що повітря їхнє мусить здатися занадто смердючим навіть для того непотребу й злиднів, що туляться в їхніх стінах; він побачить там дерев’яні хижки, що геть похилилися над багновицею, й загиджені облуплені стіни й підточені фундаменти, що здається, ось-ось заваляться в неї (як це вже не раз траплялося). Усе, що є огидливого в злиднях, усі прикмети гнилизни, руїни й нечисті – ось що прикрашає береги Фоллі-Дітч.

На острові Джекоба товарні склади стоять пусткою, дахів на них нема, стіни осипаються, замість вікон чорніють порожні дірки, двері ледве тримаються на завісах і валяться на вулицю; комини закурені, але димок з них в’ється. Років тридцять-сорок тому (поки банкрутство та судова тяганина не сплюндрували дощенту цієї місцевості) тут било життя, і місцевість цвіла повним цвітом; а тепер це справді пустеля. Будинки стоять облогом, без хазяїв. Хто сміливіший, той іде, ламає двері й оселяється, живе тут і вмирає. Треба мати якусь надзвичайну потребу критися від людських очей або стояти дійсно на останнім щаблі жебрацтва й злиднів, щоб шукати собі притулку на острові Джекоба.

На цьому острові – трохи на відшибі від решти халуп – стоїть досить великий, брудний і ветхий будинок, що виділяється із загальної маси цих жител лише міцно позабиваними вікнами й дверима; задньою стороною він обернений до каналу, як і решта тутешніх будівель, що про них ми допіру згадували.

В одній з кімнат його горішнього поверху зійшлося троє чоловіків. Вони довго сиділи мовчки, полохливо й непевно позираючи один на одного; на їхніх похмурих обличчях можна було виразно прочитати напружене чекання й тривогу. Це були: Тобі Крекіт, містер Чітлінг і ще один підстаркуватий розбійник з майже зовсім розтрощеним, мабуть ще замолоду, носом, з величезним червоно-сизим шрамом на щоці, здобутим, мабуть, за відповідних обставин. Це був збіглий каторжний на ймення Кегс.

– Шкода, що ти не вибрав собі іншої схованки, мій друже, коли обом старим припекло, – мовив Тобі до Чітлінга. – Краще було не приходити до мене.

– І справді, чого приперся сюди, дурню! – мовив Кегс.

– Я сподівався, що ви зустрінете мене гостинніше, – зажурено відповів містер Чітлінг.

– Бачиш, хлопче, коли хтось живе так самітно й відлюдно, як я, – пояснив йому Тобі, – і має завдяки цьому свій затишний, лагідний куточок, куди ніхто чужий не встромить свого нечемного носа, то, знаєш, честь вітати в себе гостя, що перебуває в такому стані, як ти, трохи небезпечна, навіть коли цей гість взагалі дуже поштива людина й дуже приємний партнер у картярській грі.

– А особливо коли в цього молодого відлюдника гостює його приятель, що приїхав раніше з далеких країв, ніж цього сподівалися, і через свою смиренну вдачу не бажає одразу з панами суддями знайомитися, – додав Кегс.

Вони замовкли. Нарешті Тобі Крекіт, почуваючи, що тепер не час і не сила провадити розмову в його улюбленому жартівливому тоні, звернувся до Чітлінга з простим запитанням:

– Коли заарештовано Феджіна?

– Саме в обід, о другій годині. Ми з Чарлі дременули через комин прачкарні, а Болтер кинувся сторч головою в порожню діжку; тільки ноги його такі довжелезні, що він не