Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Увесь ваш вигляд, а ще більше ваші вчинки доводять мені, що ви ніколи не забували цього факту і що він завжди викликав у вас болючі почуття, – заперечив містер Броунлоу. – Я маю на увазі подію, що сталася п’ятнадцять літ тому, коли ви мали лише одинадцять років, а ваш батько – лише тридцять один, бо кажу вам, що ваш дід примусив його одружитися ще майже хлопчиком. Чи маю я порушувати минуле, що може кинути тінь на пам’ять вашого покійного батька, чи, може, ви звільните мене від цього неприємного обов’язку і скажете мені всю правду?

– Я не маю чого казати, – відповів Монкс. – Коли вам це до вподоби, говоріть самі.

– Гаразд. Отже, новим приятелем вашого батька був один морський офіцер у відставці, дружина якого померла лише за півроку до того, залишивши йому двох дітей; їх було більше, але з усіх вижило, на щастя, тільки двоє. Це була прегарна дев’ятнадцятилітня дівчина і малесенька дівчинка, двох чи трьох років.

– Яке мені діло до цих дівчат? – знизав плечима Монкс.

– Цей офіцер жив з родиною у тій місцевості Королівства, де оселився по своїх довгих блуканнях ваш батько, – провадив містер Броунлоу, немов не помічаючи Монксової зауваги. – Вони познайомились, сподобались одне одному й незабаром близько зійшлися. Ваш батько був привабливий, гарний, талановитий чоловік. Душею й тілом він скидався на свою покійну сестру. Спізнавши його ближче, старий офіцер щиро полюбив його. Добре було б, якби на цьому все скінчилося, але дочка його теж полюбила вашого батька.

Містер Броунлоу замовк і глянув на Монкса, що нервово кусав свої губи й сидів з похиленою головою, уперто дивлячись у землю.

– Наприкінці року ваш батько зв’язав себе урочистою обіцянкою з цією дівчиною, що полюбила його першим палким коханням.

– Ваша повість трохи задовга, сер, – зауважив Монкс, неспокійно соваючись у своєму кріслі.

– Це правдива повість горя, страждань і покути, сер, а такі повісті завжди бувають довгі, – одказав містер Броунлоу. – Якби вона повідала про безхмарне щастя й радість – ось тоді вона була б коротка. Кінець кінцем помер один з тих заможних родичів, що заради зміцнення їх матеріальних інтересів і зрозумілих поривань ваш батько мусив офірувати своїм щастям, як це часто буває в житті. Щоб віддячити за гірку кривду, до якої він теж спричинився, вельможний родич залишив вашому батькові панацею од всіх жалів і скорбот – гроші. Ваш батько мав негайно від’їхати до Рима, куди лікарі були послали його покійного родича лікуватися і де він і помер, залишивши свої справи у досить заплутаному стані. Ваш батько поїхав до Рима й захворів там на смертельну недугу; скоро про це дізналася ваша мати, вона забрала вас і негайно приїхала до свого колишнього чоловіка. Другого дня по тому він помер, не залишивши заповіту; отже, все майно перейшло до неї і до вас.

Наприкінці оповідання Монкс почав напружено й схвильовано ловити кожне слово, не сміючи дихнути, проте він не наважувався глянути старому панові у вічі й дивився вбік. Коли містер Броунлоу замовк, він зітхнув вільніше, немов з грудей йому звалився якийсь тягар, і обтер хусткою своє обличчя і руки.

– Перед своїм від’їздом за кордон ваш батько заїхав до Лондона, – провадив помалу містер Броунлоу, пильно вдивляючись йому у вічі, – і завітав до мене.

– Уперше чую! – недовірливо скрикнув Монкс, але в голосі його почувалося неприємне здивування.

– Він заїхав до мене й залишив разом з іншими речами портрет цієї нещасної дівчини, мальований його власною рукою; кидати його вдома він не хотів, а взяти з собою в далеку подорож не міг. Од тяжкої тривоги й гризот сумління ваш батько змарнів, як тінь; він натякав мені в нестямі з каяттям на те, що занапастив і вкрив неславою безщасне створіння; повідав мені, що будь-що-будь продасть бодай з великими втратами все своє нерухоме майно і, забезпечивши свою законну дружину й сина, виїде навіки за кордон (звичайно, я вгадав, що їхати він лагодився не сам-один). Але навіть на мене, свого давнього старого друга, приязнь якого пустила глибоке коріння в землю, що склепилася над любою нам обом істотою, він не звірився цілком і не оповів мені нічого докладніше, тільки обіцяв мені про все написати й побачитися зі мною ще раз перед вічною розлукою. Але склалось не так. Це було наше останнє побачення, листа я від нього не дістав і більше з ним ніколи не бачився.

Містер Броунлоу замовк.

– Коли все скінчилося, – провадив він за хвилину, – я поїхав на місце його… його (я вживаю звичайного упертого виразу, бо йому тепер однаково байдужі людська огуда й ласка)… – на місце його злочинного кохання. Я їхав з твердим наміром дати цій покинутій, одуреній дитині притулок, родинне вогнище й співчуття, – в разі, коли б мої найгірші підозри здійснилися. Там я дізнався, що родина морського офіцера виїхала нишком серед ночі за тиждень до мого приїзду, розквитавшись з усіма своїми дрібними боргами й ліквідувавши свої справи, але чому й куди вона виїхала, ніхто того мені сказати не міг.

Монкс зітхнув ще веселіше й глянув з переможною ухмілкою на старого джентльмена.

– Коли вашого брата (містер Броунлоу підсунувся ближче до нього) – це нещасне, обкрадене, забуте створіння – напутила на мій шлях чиясь воля, сильніша за простий збіг обставин, і я врятував його від ганебного, злочинного життя…

– Що?! – скрикнув Монкс.

– Так, це зробив я, – мовив містер Броунлоу. – Я ж вам казав, що моє оповідання вас незабаром зацікавить. Так, я врятував його; мабуть, ваш лукавий спільник не повідав вам мого імені, хоча він і не міг гадати, що ви мене знаєте. Коли я взяв хлопчика до себе, мене одразу вразило, що він скидається на той портрет, що про нього я вам допіру казав. Навіть тоді, коли я його побачив уперше в його брудному гидкому лахмітті, якийсь невловимий вираз його обличчя нагадав мені щось рідне, мов переді мною увіч промайнув живий відблиск любого минулого. Мені не треба вам казати, що його вкрали, перш ніж я встиг довідатися його історію…

– Чому не треба? – перебив його Монкс.

– Тому, що ви це добре знаєте.

– Я?

– Не заперечуйте, це вам не допоможе. Я доведу вам, що знаю ще більше.

– Ви… ви… не маєте жодних доказів проти мене, – пролепетав Монкс. – Жодних, жодних, я можу поручитись головою.

– Побачимо, – відповів старий джентльмен, проникливо вдивляючись йому в