Кейтрін Шкроб - Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб

— Ближче до теми, Діно, — відставляю порожній стакан. — Ми маємо обговорити наші стосунки. 

— Краще це робити не на порожній шлунок. Ти навіть не розповів, як пройшов твій робочий день.

Вона підіймається й дістає з духової шафи деко, на якому смачно пахне індичка з картоплею та овочами. Навіть накладає мені у тарілку порцію більшу, ніж зможу подужати. Собі ж бере лише три подовжені шматочки картоплі та дрібний шматочок м’яса. 

Що ж, голод дійсно кортить вгамувати, тому руками беру гомілку й чимало відкушую м’яса, просоченого приправами, якими полюбляє все приправляти Олеся. 

— Можливо, ще салатику? — дружина показує на одну з тарілок.  

— Це вже занадто, Діно. Сядь, будь ласка, — прошу її. 

Вона смиренно виконує моє прохання. Лише один раз кусає з виделки картоплю й каже:

— Не хочеш говорити, то я похизуюся успіхами. Через день у магазині все буде готове для відкриття. Тільки від швачок залежить, коли настане офіційний день відкриття. Але у будь-якому разі це буде вже незабаром. А це набагато швидше, ніж я могла очікувати. 

— Вітаю. Варто за це подякувати Вадиму, чи не так? 

Дружина схиляє голову до плеча й стискає вуста. Після цього питає:

— Ревнуєш мене до нього? 

— Уже ні. 

— Ти не в настрої, Несторе? Я хотіла, аби цей вечір був чарівний. Усе для цього зробила: прибрала на столі, приготувала вечерю, домовилася з мамою, аби та залишилась з Еммою. Будь ласка, нехай все це буде не дарма. 

— А що для тебе означає “не дарма”? Чого ти від мене очікуєш, Діно? Що удам, наче у нас все гаразд? Я цим займався, відколи ти народила. Найкраща подія у житті — народження доньки — стала фатальною для наших стосунків. І поступово відстань між нами весь час ставала більшою. А тепер я навіть не бачу сенсу намагатися щось “полагодити” у наших стосунках. Ми перейшли точку неповернення. Невже ти цього не розумієш?

Милий погляд дружини замінює розчарований і навіть ненависний. 

— Несторе, ти знову підіймаєш тему розлучення?! Поводиш себе, як слабак.

— Ми — не щасливі разом. Який сенс удавати ідилію?

— У нас маленька дитина! Хоча б заради неї ти б міг докласти зусиль, аби налагодити наші стосунки. Хіба ти не зацікавлений, щоб донечка росла у повноцінній родині. 

— Зацікавлений. Але для цього необов’язково, щоб обоє батьки бути їй рідні, якщо вони не можуть знайти спільну мову. Краще розлучитися зараз, поки вона ще нічого не розуміє. 

— А мені здається, краще взагалі не розлучатися. Ти на емоціях пропонуєш цю дурню. Але ж час може все змінити, і вже не буде потреби руйнувати родину. 

— Ти кохаєш мене, Діно? — питаю, заглядаючи у її блакитні очі.

— Звісно, Несторе…

Вона підривається з місця й в мить опиняється біля мене. Сідає на руки, що й не встигаю передбачити цей її задум. Обіймає шию, приємно занурюючи пальці у волосся. Схлипує з нещасним виглядом. 

— Не потрібно цього, — м’яко знімаю її руки з себе. — Ми дивимося у різних напрямках, і-і… я впевнений, що мої почуття вже згасли остаточно. 

— Що-о? Я в це не вірю, Несторе, — я таки змушую її встати на ноги, за руку відводжу від себе, а сам впираюся у спинку стільця.

Чи то від гарячої вечері, чи від розмови стає настільки спекотно, бо бракує кисню. Навіть рівно на ногах важко стояти. Хочеться вибігти у лютий мороз на вулицю й щодуху прокричатися. 

— Мені потрібна “домашня” дружина. Я очікував, що ти нею станеш. Моя обраниця має готувати вечерю, приділяти увесь час дітям, поки я працюю заради родини, а вечері ми маємо обговорювати, що сталося протягом дня. 

— Такій дружині не буде про що говорити! Воно просто деградує, якщо сидітиме вдома у пелюшках й підгузках!

— Це ти так вважаєш — у цьому й проблема, Діно. А для когось такий спосіб життя — це мрія. І саме таку жінку я хочу бачити поруч з собою.

— Шукатимеш її вічність, — звучить, як прокляття. 

— Гаразд, шукатиму. А тепер повернися на стілець, щоб ми обговорили розлучення. Я обіцяю, що не ображу тебе. Придбаю тобі житло, залишу цілий статок. А ми з Еммою залишимося тут, у будинку. Няня дбатиме про неї, поки я на роботі.

— Ні-і-і! — голосно протягує Діна. — Я попереджала, що донька залишиться зі мною! 

— Ти думаєш, я не зможу її виховати? — звожу брови. — Не роби мені наперекір, прошу. 

— Вона залишиться зі мною, Несторе, — дружина чітко промовляє кожне слово. — І я не зміню своє рішення. Тож ще подумай, чи варто розлучатися, чи дати нам шанс. 

— У такому разі я не спонсоруватиму твої забаганки! — кажу спересердя.

— А мені більше не потрібні твої гроші! Ти ж чув, що незабаром відкриття магазину. Крім того, я впевнена, що ти прийдеш до тями й навіть проситимеш у мене вибачення. 

— О це вже ні. А ще навіть якщо ти житимеш у цьому будинку й документально вважатимешся моєю дружиною, знай, що я не зобов’язаний берегти вірність. Цей шлюб машинально стає фіктивний, тобто відкритий.

Діна міцно зціплює зуби й дає ляпас. Суто від безвиході. Бо сказати на це їй немає що. Залишає кухню величезними кроками. А я схиляюсь скронею на кулак й ще довго сиджу, аналізуючи нашу розмову. 

Багато роздумую над тим, скільки часу потрібно Діні, щоб здатися. А ще як мені зустрічатися з Олесею, якщо Діна й надалі житиме у будинку. Адже загострювати ситуацію вкрай не хочеться. Залишається лише кожного разу озиратися, щоб поцілувати Олесю. Не можу ж її знову відштовхнути. Однак хай би як зараз не вчинив, а у будь-якому разі залишаюся негідником, чи то стосовно Діни, чи то стосовно Олесі. Чи не вперше в житті я почуваюся настільки розгубленим. І як виплутатися з любовного трикутника, що утворився не заплановано, не маю уявлення.