Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Жіночий роман » Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс 📚 - Українською

Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

109
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Зрада. Не фригідна дружина" автора Аліса Маіс. Жанр книги: Жіночий роман.
Книга «Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс» була написана автором - Аліса Маіс. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс" в соціальних мережах: 
– Не йди, будь ласка, я маю дещо тобі сказати… – Боже, Віталіно, ти серйозно? – Він посміхається. Я майже не впізнаю свого чоловіка. Свого дбайливого, люблячого… Чоловіка. – Це важливо! – Ти бачила її. Ти знаєш правду. – Він киває своїм словам. – Мені набридло ховати її. – Будь ласка, вислухай мене… – І що ти скажеш? – я здригаюся від його голосу. – Що любиш мене? Я знаю. Скажеш, що народиш мені дитину? Та годі, Віталіно, скільки грошей ми на це витратили? А результат де? Що ми маємо у результаті? Дитину ти мені народити не можеш, ласки від тебе не дочекаєшся... – Ні, ні, ти ж знаєш, що лікування… – Коротше. Документи на розлучення підпишеш? – Дамір піднімає руки, змушуючи замовкнути.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 74
Перейти на сторінку:
Частина I. Розділ 1

Я думала, що так у житті не буває.

У кіно, серіалах, книгах – будь ласка, але не в житті.

Права була моя мама, яка з юності попереджала: життєві повороти дадуть фору будь-якій історії на екрані.

П’ять днів дні тому я застала коханого в обіймах іншої жінки.

Я постійно плачу.

Заїдаю горе калорійною їжею. Майже не виходжу з дому. Не спілкуюсь із друзями. Мамі сказала, що захворіла на грип і пропав голос, тож пишу їй повідомлення і кидаю селфі з награними посмішками, поки нутрощі стискаються від болю і образи.

Почуття нереальності того, що відбувається, не покидає мене.

Я хочу вірити, що цей кошмар – сон, а я ніяк не прокинусь.

Це не могло статися зі мною!

Тільки не зі мною!

Не з нами.

Дамір любить мене. Любив…

То був звичайний робочий день. Я мала повернутися о сьомій, закінчивши оновлювати список нерухомості для нашої ріелторської компанії. Але ще до п’ятої мені зателефонували з клініки, де я здавала кров… Далі все як у тумані. Я попросила колегу прикрити мене, щоб якнайшвидше дістатися додому, поділитися з чоловіком новиною, порадувати його.

Ми так довго чекали, так старалися.

Я не бігла вулицею, а ширяла над землею. В нас вийшло!

Після стількох розчарувань у нас буде дитина. Не пам'ятаю, як дісталася додому. Дорогою я уявляла, що скаже Дамір, його реакцію. Уявляла, як він розсміється, підніме, закрутить мене на руках. Я будувала плани, короткострокові та масштабні. З розсіяною усмішкою думала, що саме замовити на вечір. Може піцу та гамбургери? А завтра засяду за дитячі магазини, зроблю десяток важливих закладок, запишуся до гінеколога…

Відчинивши двері, я проігнорувала всі тривожні дзвіночки, і помчала нагору. Коли я зараз згадую про це, мені хочеться сказати собі: Ні, Віталіно, будь ласка, не треба! Але гіркий спогад програється до кінця, я натискаю на ручку дверей і входжу до нашої спальні.

Я одразу бачу їх у дзеркалі, яке ми з Даміром встановили над туалетним столиком. Коли це було? Здається, минулого грудня. Перед Новим роком ми спонтанно купили дзеркало і Дамір сказав, що ми можемо повісити його тут, щоб я дивилася в нього, а він – на мене, свою «найкрасивішу і кохану дружину».

Зараз я бачу в дзеркалі дівчину з вогненно-рудим волоссям. Чоловічі руки обіймають її, притискають до себе, пестять, ковзають її шкірою. Я завмираю на порозі і здуваюся, як повітряна кулька. Можливо, це жахлива помилка?

Чи не той будинок?

Не той район?

«Не те місто?» – З горла виривається тихий смішок.

І будемо потім із Даміром розповідати дитині, коли підросте, про смішний випадок, коли мама подумала, наче він…

До мене доходить, що жінку обіймає мій чоловік і це ніяка не помилка.

Я впізнаю обручку. Боже, він навіть не зняв обручку з пальця, яким стискає її тіло. Я відходжу до стіни, ледь не втративши рівновагу. Шок і розпач блукають шкірою. Я не хочу на них дивитись, але очей відірвати не можу…

Хто вона? Хто ця жінка, яку Дамір привів у наше ліжко?!

Час завмирає, їхні рухи сповільнюються, я впадаю у ступор.

Нема чим дихати.

Я втрачаю здатність аналізувати, ухвалювати рішення.

Мені боляче.

Лезо зради провертається у грудях, залишаючи фізичну рану.

Я могла б крикнути: «Дамір!»

Покликати все ще чоловіка, все ще коханого…

Могла б ефектно з'явитися, заховавши в далекий куточок душі образу і відчай.

Але я не сильна жінка. Принаймні не зараз. Я постаю перед своїм чоловіком та його коханкою емоційно голою, надламаною, приголомшеною та зрадженою.

З мого горла виривається несамовитий крик.

Він проноситься кімнатою, відбивається від стін, змушує застигнути людей на ліжку. Тепер я в центрі їхньої уваги.

– Боже, Даміре, це вона?

Руда дивиться прямо на мене. Вона прикриває груди ковдрою, злазить з колін мого чоловіка і моргає, як загнаний звір. Але Дамір… Мені здається, що я до смерті не забуду цього погляду. Його чорні очі впиваються в мене, в них ні краплі страху, жалю чи провини.

Він виглядає розчарованим, не більше.

Розчарованим, що дружина дізналася про коханку чи… Перерваним інтимом?

– Віталіно, – зітхає він. – Тільки не влаштовуй сцен, гаразд?

***

Його слова б'ють мене по обличчю.

Мов камінь.

Я досі спираюсь на стіну. Руки на грудях, стискають маленьку сіру сумку. Ноги слабкі, коліна тремтять. Чи зможу зробити крок, не впавши? Бо зробити крок потрібно. Я побачила та почула достатньо, зараз хочу втекти з дому.

«Не влаштовувати сцен».

Це все, що його турбує?

А перед ким влаштовувати сцени? Перед його коханкою?

Може, варто подумати про мій комфорт?

Мені треба піти. Втекти.

На край світу.

На край всесвіту.

Хочу втекти та стерти собі пам'ять. Стерти з голови два з половиною роки сімейного життя. Його «Я люблю тебе», мої «ти моє життя», вечори та ранки. Тепер все це видається інакшим, наповненим фальшю, обманом, зрадами.

– Віто, – він підводиться. – Те, що ти побачила…

Прикривається подушкою.

Чоловік голий. Я бачу, як по його скроні стікає крапелька поту. Починаю дихати швидше. Він підходить до мене, але я різко відсторонююсь і врізаюсь у стіну.

– Не торкайся мене! Більше ніколи не торкайся мене! Зрадник!

– Віталіно…

– Що?! Що «Віталіно»? – Голос зривається. – Як ти це поясниш?

– А потрібно? – Він смикає плечем. – Наче все зрозуміло.

Непорушний і не пробивний.

Руда дамочка, треба віддати належне, підбирає одяг і спускається сходами на перший поверх. Я встигаю побачити в її руках мереживні темні трусики. Вона стукає п'ятами по сходах, зупиняється внизу, мабуть, починає спішно одягатися.

Скільки разів Дамір робив це тут? Чи була вона одна? Чи є інші?

У нашому ліжку.

– Як давно? – шепочу я, не підводячи очей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"