Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

– Я вже починаю звикати до наших містичних зустрічей.

– Ти пам’ятаєш нашу першу зустріч?

– Звичайно! І тоді, і зараз ніби якась вища сила керує нашими діями. Я не вірю своїм очам! Але не можу і не хочу пручатись цій силі… – промовив він, і вони обійнялися, як давні друзі, які нарешті зустрілися після довгої розлуки.

– Я думала, що більше ніколи тебе не побачу, – сказала Вікторія, відступаючи на крок, щоб подивитися на нього. – Але я не змогла втриматися і вирушила на пошуки тебе. Як ти тут опинився?

– Я маю вільний день і вирішив відвідати місто, Львів такий гарний, і це місце – справжня знахідка. А ти? Як ти знайшла мене саме тут? Може ти розвідниця? – пожартував Ендрю.

– Я просто зрозуміла, що більше не можу витримати без тебе. І ось я тут. Сподіваюся, ти не проти моєї присутності.

– Проти? Ти жартуєш? Я радий, що ти тут! – сказав Ендрю, взявши її за руку. – Як добре, що ти мене знайшла. Це місце стане ще особливішим завдяки тобі.

Вони сіли за стіл, і Вікторія розповіла, як її мучили сумніви та докори сумління, але зрештою вона зрозуміла, що не може жити без нього. Ендрю слухав її з увагою, відчуваючи, як його серце знову наповнюється теплом.

– Знаєш, я багато думав про тебе останнім часом, – сказав Ендрю. – Кожен спогад про тебе допомагав мені тут. І я дуже радий, що ти приїхала.

– Я теж багато думала про тебе, – зізналася Вікторія. – І зрозуміла, що не можу просто так все залишити. Ми повинні дати собі шанс.

– Я згоден, – сказав Ендрю, стискаючи її руку. – Давай дамо собі цей шанс і подивимося, куди нас це приведе.

Вони провели ще кілька годин у "Криївці", насолоджуючись компанією одне одного, обмінюючись історіями та планами на майбутнє. Львів, з його чарівною атмосферою та гостинністю, став для них особливим місцем, де вони могли почати новий етап своїх стосунків.

Коли вони вийшли на вулицю, сонце вже починало заходити, освітлюючи місто золотистими променями. Ендрю і Вікторія прогулялися по площі Ринок, тримаючись за руки, розмовляючи і сміючись. Це був початок нового, щасливого розділу у книзі їхнього життя.

Далі вузькими львівськими вулицями вони, не обговорюючи це, прийшли до орендованої Вікторією квартири. Квартира була затишною, з вікон відкривався вид на старовинний Львів. Вони зупинилися на порозі, обмінявшись поглядами, в яких читалися і тривога, і очікування.

– Заходь, – тихо сказала Вікторія, відкриваючи двері.

Ендрю увійшов і, не відпускаючи її руки, обережно зачинив двері за собою. У кімнаті панувала тиша, яку порушували лише їхні прискорені подихи. Вони стояли поруч, відчуваючи, як напруга між ними зростає. Ендрю повільно підняв руку, обережно торкаючись її обличчя, ніби боявся, що це все може виявитися лише сном.

– Вікторіє, я такий радий, що ти тут, – прошепотів він.

– Я теж, Андрійку, – відповіла вона, дивлячись йому в очі.

Вони наблизилися одне до одного, і їхні губи зустрілися у поцілунку, який був одночасно ніжним і палким. Цей поцілунок відображав усю тугу, яка накопичилася в їхніх серцях за час розлуки. Ендрю обійняв її, притискаючи до себе, відчуваючи тепло її тіла. Вікторія відповіла на його обійми, проводячи пальцями по його спині, відчуваючи кожен м'яз.

Вони повільно пересувалися до ліжка, не розриваючи обіймів і поцілунків. Кожен дотик, кожен рух був сповнений пристрасті і бажання. Вікторія обережно зняла з нього верхню частину військової форми, оголюючи його груди. Ендрю притиснувся до її губ, ковзаючи руками по її тілу, відчуваючи, як вона тремтить під його дотиками.

Вони лягли, і Ендрю відчув, як їхні тіла зливаються в єдиному ритмі. Кожен дотик, кожен поцілунок був відгуком на їхні спільні почуття. Їхні рухи ставали все більш гарячими і невгамовними, але водночас залишалися ніжними і уважними. Вони дивилися одне одному в очі, читаючи в них усе те, що не могли висловити словами.

– Андрійку, – Вікторія прошепотіла його ім'я.

І це було як музика для його вух. Ендрю відповів їй пристрасним поцілунком, втілюючи в ньому всю свою любов і бажання. Їхні тіла перепліталися, створюючи єдину мелодію пристрасті і кохання.

Вони відчували, як з кожною хвилиною стають ближчими, як їхні душі зливаються в єдине ціле. Це було більше ніж просто фізична близькість, це було щось набагато глибше і важливіше. Це був момент, коли два серця стали одним, коли їхні почуття та емоції знайшли своє відображення в кожному дотику, кожному поцілунку.

І в цей момент, серед затишку львівської квартири, вони зрозуміли, що більше не можуть бути одне без одного. Їхнє кохання, яке народилося серед труднощів і сумнівів, знайшло своє справжнє вираження в цій ночі пристрасті і ніжності.