Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Продовження розділу 3

Ендрю слідував вказівкам, які отримав від літньої пари, і незабаром опинився перед невеликим непримітним входом з дерев’яними дверима, над якими не було таблички чи навіть найменшої позначки. Він постукав у двері, які різко відчинилися, і перед ним постав чоловік у формі Української повстанської армії з німецьким Шмайсером в руках (періоду Другої світової війни), який пильно подивився на нього і рішуче вигукнув:

– Гасло!

Ендрю трохи розгубився: він не знав, що означає це слово. Чоловік артистично направив на нього автомат і напівжартома запитав:

– Може ти російський шпигун? – а потім роздивившись іноземну військову форму доброзичливіше додав, – назви пароль.

Ендрю зібрався з думками і відповів:

– Слава Україні!

– Героям слава! Я й так бачу, що ти не москаль. Випий нашої медовухи, – і простяг металеву чарочку горілки.

Ендрю посміхнувся, розуміючи, що це частина атмосфери цього місця і випив. Чоловік ледь помітно усміхнувся і відступив вбік, даючи йому дорогу:

– Добре. Ласкаво просимо до "Криївки".

Він увійшов до темного передпокою, який освітлювався лише слабким світлом лампадок. Стіни були обвішані старими військовими фотографіями, серед яких виділявся портрет Степана Бандери, прапорами та різноманітними артефактами, серед яких були: вже згадуваний німецький автомат Шмайсера, радянські кулемет Дегтярова та автомат Шпагіна (так званий ППШ), російська гвинтівка Мосіна (періоду першої світової війни), радіостанції, головні убори повстанців та інші дрібниці з далекого минулого.

Ендрю відчував себе наче в іншому часі. Він пройшов у головний зал, де панувала жива і галаслива атмосфера. Гості сиділи за дерев'яними, з грубої дошки столами, смакуючи традиційні українські страви, і весело спілкувалися між собою. Офіціанти, одягнені у військову форму, приносили на підносах страви та напої, підтримуючи загальну атмосферу партизанського табору.

Ендрю знайшов вільний столик біля стіни і сів, розглядаючи меню. Через кілька хвилин до нього підійшов офіціант.

– Добрий день! Що будете замовляти? – запитав він привітно.

– Добрий день! Мені порекомендували ваш заклад, і я б хотів спробувати щось традиційне. Що ви порадите? – відповів Ендрю, усміхаючись.

– У нас є чудовий борщ, вареники з різними начинками та смажена ковбаса, – запропонував офіціант. – І звісно, не забудьте спробувати нашу хринівку.

– Звучить чудово. Будь ласка, принесіть Борщ червоний "Перше причастя Героя", Смалець з часником та хлібом, Півметра ковбаси, Вареники з картоплею смажені "Чорний ліс", а також хринівку, – замовив Ендрю, прочитавши оригінальні назви страв у меню.

Поки він чекав на своє замовлення, до нього підійшла молода пара, яка сиділа за сусіднім столиком.

– Ви вперше в "Криївці"? – запитав хлопець, трохи нахилившись до Ендрю.

– Так, вперше, – відповів Ендрю. – Мені порадили це місце, і я вирішив завітати.

– Ви не пошкодуєте, – сказала дівчина. – Тут чудова атмосфера і смачна їжа. Ви звідки?

– Я з Америки, – відповів Ендрю. – Приїхав сюди як інструктор.

– О, це чудово! – вигукнув хлопець. – Сподіваємося, вам тут сподобається. Якщо потрібна допомога або поради, звертайтеся.

– Дякую! – відповів Ендрю, відчуваючи себе все більш комфортно в цьому новому для нього місці.

Їжу принесли швидко, і Ендрю занурився у світ смаків української кухні. Борщ був насиченим та ароматним, вареники – оригінальними, бо смажені, ковбаса була тоненькою, тому дійсно до півметра і дуже смачною, а хринівка додавала особливого алкогольного колориту до його обіду. Він насолоджувався кожним шматочком, відчуваючи себе частиною цієї унікальної культури.

Відпочиваючи в "Криївці", Ендрю занурився в себе думками про нічний дзвінок Вікторії, про свою далеку сім’ю: цей вихідний день дав можливість відволіктися від повсякденної служби, зануритися в атмосферу Львова і відчути тепло і гостинність місцевих жителів. Він знав, що цей досвід стане для нього важливою частиною його перебування в Україні, і, можливо, допоможе йому зробити правильний вибір у складних особистих стосунках.

Під час цих роздумів, Ендрю не помітив, як на нього, із широко відкритими від подиву і зачарування очима, дивиться молода жінка. Пересилюючи оціпеніння вона тихо вимовила:

 – Пане полковнику, Ви не можете мене сфотографувати на фоні цього кулемета?

Ендрю не повірив своїм очам:

– Вікторіє, Віко!

Він піднявся зі стільця: перед ним стояла Вікторія, жінка, яка заволоділа його думками останніми днями:

– Вікторіє, це справді ти? – вигукнув він, відчуваючи, як його серце починає битися швидше.

– Так, це я, Ендрю. Ой, Андрійку, – виправилась вона з усмішкою, її очі сяяли від радості. – Я не могла довго залишатися осторонь, так як і було сплановано, я наступного дня після тебе вже була в Україні, вирішила свої справи у Києві, відвідала маму на Вінниччині, а потім «вибила» в Держдепартаменті собі відрядження у консульство США у Львові, бо вже знала, що ти тут. Андрійку, я вже п’ять днів у Львові. П’ять днів нестерпних мук від почуття близькості до тебе і докорів сумління, п’ять днів гарячих сліз у подушку, а сьогодні вночі я не витримала і набрала твій номер… Але ти був небагатослівний: я знову плакала… Уяви ми 5 днів ходили одними вулицями, могли випадково зустрітися… і таки ж зустрілися! І зовсім випадково. Я вже була у Криївці кілька днів тому, а сьогодні мене прямо серце привело сюди: я проходила поряд і щось ніби смикнуло мене зайти знову. Це містика!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍