Ангеліна Кріхелі - Оманливе кохання, Ангеліна Кріхелі

Обернулася і наткнулася на колючий погляд очей, що так швидко стали рідними. Сашко стояв навпроти, схрестивши руки на грудях. І, здається, був незадоволений побаченим.

– Пробач, будь ласка… – винувато пробелькотіла Варя, виправдовуючись, як школярка за знайдену шпаргалку.

Сашко одразу пом’якшав, простяг їй руку і повів знову в кімнату.

– Я сердитий не тому, що ти її побачила, –пояснив він, ласкаво обійнявши молоду жінку зі спини, – а тому що знову надумала собі бозна-що. Знайомся, Варю, це моя мама.

У кімнаті запанувала тиша.

– Вона?..

Варя подивилася на чоловіка запитливим поглядом.

– Так, її вже немає, – просто відповів Сашко. – Давно немає. Не засмучуйся, я вже перестраждав цей факт, оплакав і відпустив її.

Жінка повернула до нього голову, розглядаючи його, наче вперше бачить. Скільки ж йому довелося пережити, і який він у неї все-таки сильний.

Стрепенулась, зрозумівши, що дедалі більше втрачає голову і розчиняється в ньому захоплюючись.

– Вона скрипачка? – тихо спитала Варвара, не сміючи говорити про неї в минулому часі.

– Вона була неймовірною скрипачкою, – тепло відповів чоловік, поринаючи в ті фрагменти спогадів, де вони з мамою були вдвох, де розуміли один одного з півслова. Адже саме мати навчала його емпатії своїм прикладом. Тепер це допомогло йому не пропустити своє щастя.

Сашко міцніше притиснув до себе Варвару, постояв ще якийсь час, насолоджуючись спокоєм у трохи дивній компанії двох улюблених людей.

Варя зрозуміла, що він поки що не готовий розповісти їй більше. Не наполягала. Адже колись настане час дізнатися й інші подробиці.

Так, вона більше не хоче ні відпускати його, ні йти від нього. Зрештою, вони обоє хочуть бути разом. Чому, заради чого чи кого маємо боротися із собою? Про майбутнє думати не хотілося. Вона й так дуже довго жила обережно, ніби з огляду на правила, які їй брався диктувати кожен зустрічний, вважаючи порядність слабкістю та користуючись цим.

– Сашко, – тихо покликала вона, незручно розвертаючись до нього обличчям у тісному кільці улюблених рук.

Він нахилився до неї, з ніжною усмішкою спостерігаючи за її стараннями і навіть не намагаючись допомогти. Нехай знає, що нікуди їй від нього не подітися.

– Тільки не смійся, – сором’язливо промовила Варя, втикаючись обличчям у його сорочку, з насолодою вдихаючи знайомий парфум, що якнайкраще відображав характер власника. – Я, здається... Сашко, мені здається, що я...

Олександр ледь помітно напружився, гублячись у здогадах.

– Я закохалася в тебе... – збентежено зізналася вона.

Він полегшено зітхнув.

– Та годі! – хмикнув чоловік, дратуючи її.

– Я ніколи раніше нічого подібного не відчувала, – продовжувала Варя. – З тобою я жива. Не знаю, чи справжня. Але я...

Вона довірливо глянула йому у вічі. Сашко приклав палець до її губ, ніби закликаючи до мовчання.

– Почуття люблять тишу, – мудро нагадав він і схилився до коханого обличчя для поцілунку.

Ніжно обнімаючи і ненав’язливо виводячи її з кімнатки, на хвилину затримався, перш ніж зачинити двері. Наче питав у мами благословення.

– Варю, я телефонував своїм. Сказав, що у місті.

Вона здивовано глянула на коханого. Невже він їм повідомив тільки зараз? Чому?

– Не питай, – відмахнувся Сашко. – Не сказати не можна, а дізнаються самі – образяться. А я мамі обіцяв не лізти на рожен. Отже, наступного тижня вони чекають нас на сімейний обід.

Глянув на неї вичікувально і наче злякано.

– Ми можемо не йти, – одразу додав він.

– Чому? – Варя з цікавістю схилила голову набік. – Сашо, розкажи мені, що не так.

– Не можу. Вибач, Варю, я поки що не можу.

Він замкнувся в собі, відійшов до вікна, колючим поглядом вдивляючись у знайомий краєвид.

Жінка підійшла до нього, ласкаво погладила по спині.

– Я зроблю, як хочеш. Скажеш іти – підемо. Скажеш не йти – не підемо. Я, правда...

Хотіла сказати, що кохає. Виявилося, що це напрочуд приємно говорити. Але Сашко знову обірвав.

– Мовчи, – сказав різко і загладив слова новою порцією ніжності та поцілунків.

Варя захвилювалась. А що, якщо вона не сподобається його родичам? Чому він так близькодо серця сприймає все, що пов’язане з ними? А раптом вона не пройде сімейну співбесіду на роль його супутниці життя?

– Варюшо! – засміявся Олександр. – Тобі думати взагалі шкідливо! Все буде добре. Я ж поряд.

Сказав і обійняв її, наче захищав від усього світу. І Варя знову розслабилася у коконі його турботи та уваги.