Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Після просторів на Лумумби, в нашій сталінці було тісно. Я навіть не розуміла, що то моє шалене кохання виросло й геть не вміщається в мені. Навіть дихати важко!

Зателефонувала мама.

– Мамусю, привіт! Як у вас справи?

– Та добре, доню. А що трапилося? Ти вся гориш? – за тисячі кілометрів відчула вона мій піднесений настрій.

– Мамо, я Його кохаю! Яке ж це прекрасне і надзвичайне почуття! Воно так заворожує й поглинає, що навіть всередині все болить... Але мені казково! – не змогла втримати у собі я того, що сталося.

– Ого, це щось занадто нове. А ну давай, розповідай, кому так поталанило? – миттю прикипіла мамця до свіжих новин.

– Мені! Я Його страшенно довго чекала. Думала, що втратила, бо спочатку проганяла, а він повернувся й тепер тільки МІЙ! Доля мене нагородила. Мамо, він найкращий на землі!

– Та хто, я тебе питаю! Розповідай, бо все кину й прилечу. Нащо воно мені, щоб дитина розум втрачала? – обурювалась матуся.

– Ти ж сама хотіла, щоб він був моїм!

– Хто небіж тітки Мані, з Миронівки? – чомусь розчаровано спитала мама.

Я розсміялася щасливим дурним сміхом та пригадала, як колись у підлітковому віці один прищавий парубок дарував мені на дачі ромашки.

– Ні, мамусю! Мій найдорожчий у світі чоловік і бос - Богдан Шеремет. У нас з ним неймовірне Кохання...

– Ага, он у чому справа! Ти ж казала, що він глянцевий привид, хижак і серцеїд. А тепер щось змінилося? – ніколи відразу не здавалася мама.

– Та ні, він завжди був хорошим. Просто в нашій роботі є таке поняття, як «лице напоказ». Ось він таким і був. Тільки на мене з першого дня запав, талісманом називав, а тепер став моїм чоловіком.

– Ну, знаєш, талісман - то не дружина. І що він тобі пропонує? Ліжко на час перебування в Україні? – тепер суворо присіпалася мама.

– Себе на все життя. Хіба цього мало? Мамо, ти тільки лекцію про контрацептиви не починай, будь ласка. Тут все добре, він безплідний, – піднесено ляпнула я й почула через далекий простір гучний матусин стогін.

– Що ти сказала? Навіщо тобі інвалід? Ми тут з батьком, мов прокляті, кістки на сонці паримо, про внуків мріємо, а вона нам подяку приготувала. Кинь його й думати не смій водитися з таким! – волала в трубку ненька.

– От бачиш яка ти? Не дослухала й висновок зробила та вимагаєш дурниць. Мамо, він спеціально це зробив. Є у них в Штатах така процедура, щоб все вчасно відбувалося, – намагаюся пояснити й чую:

– Та, страшне! Прямо, тільки у них в Штатах. Чула я про цю процедуру. То й нехай. Дійсно так спокійніше. Але я геть незадоволена твоїм розбурханим станом. Ти його мені хоч покажи?

– Зараз скину, дивись, – зраділа я. – Правда гарний?

– Так він же старий! І взагалі якийсь несправжній, – видала вона свій вердикт бачення гарних чоловіків.

– Ну, це ти в нас ровесника покохала. А Богдан гарно камеру відчуває. І щодо справжнього, я тобі нічого не скажу... Та й про внуків не переживай. Я від нього купу діточок хочу. Він добрий, розумний і дуже відповідальний. Краще скажи: татко як завжди на буровій? Дуже хотіла його почути.

– Як завжди... – зітхає мама.

– Зате він відповідає всім твоїм вимогливим стандартам. Вибач! Я тут речі почала збирати, ми вирішили жити разом, – радісно звітую перед ненькою.

– Де, в готельному номері? То бери вже його хоча б до нас додому, – дає дозвіл вимоглива жінка.

– Ні, Богдан орендував квартиру на Лумумби...

– Але ж вони там страшенно дорогі, – знає все про рідне місто мама.

– Та не дуже. Всього дві тисячі доларів на місяць. Для Шеремета то дрібниці, – без пафосу повідомляю їй, бо з деяких часів подібні числа мене не бентежать.

– Ну, нічого собі дрібниці! А скільки ж він заробляє на місяць?

– Мамо, краще тобі не знати. Та й взагалі ти колись вчила мене не цікавитися чужими статками.

– Так то чужими, а це зятеві, – трішки пом’якшила свій тон майбутня теща. Не через жадібність, ні! Мама - людина широкої душі, а ще їх з татом заробітки також гарні. Звісно менші, ніж у мільйонера Богдана Шеремета, але чого порівнювати? У кожного вони свої.

– Все, мамуню, не хвилюйся! Твоя маленька донечка геть не бідує. Головне, що тепер у мене є мрії та безмежно коханий чоловік. Поцілуй за мене татка і бувай здорова! – завершую розмову й тепер в нашій порожній квартирі мені геть не сумно.

Розділ 14. Від долі не втечеш

Коли наступного дня я піднялася до офісу, Богдан уже працював. Від нього вийшов наш фінансист, кивнув мені та й пішов. Таким Шкреба був тоді, коли бос вимагав зробити щось неможливе, але він це блискуче робив.

Я миттю побігла в кабінет Шеремета та обійняла його прямо в кріслі:

– Привіт! Що ж ти зі мною робиш? Ми так не домовлялися. Взяв і кинув мене, – жартома обурююся, а Він не встаючи з крісла, оповив мій стан обома руками й занурився лицем у теплий плоский живіт. Це було приємно.

– Господи, як же я скучив! Прости, я не хотів утікати, але інакше не можна. Ти шалена й невблаганна, тому я вирішив перечекати, а тепер у нас намалювалася проблема.

– Яка? Пішли додому хоча б на обід і я розвію всі твої проблеми, – пестила я дороге обличчя свого чоловіка. Та він зітхнув і подивився знизу так неймовірно ніжно, що я замовкла.

– Златочко, мені негайно треба летіти до Штатів. Тато зателефонував і сказав, що моя квартира на Мангеттені згоріла. Визначили, що був підпал. Звісно вона застрахована, але розібратися треба. Ти зі мною полетиш? – все розклав по поличках він.

– Господи, ну чому все так виходить? Ми тільки з’єднали душі й тобі відразу треба кудись летіти, – закрила я лице долоньками, а потім рішуче додала: – Коханий, я не полечу, адже комусь треба тут залишитися.

– Моя прекрасна бізнесвумен, зачинимо й полетимо собі. Я тебе з батьками познайомлю. Може, це доля так хоче? – утопав в моїх очах Богдан.

– Ти хочеш в такий момент мене з батьками знайомити? – схвильовано звела я брівки до купи.