Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Тобто зараз з нами все було «як зазвичай?» – діставала я бідолагу.

– Звичайно: чоловік, жінка, акт... Ти неймовірно вреднюча! Як ти можеш? Я хотів зараз померти від щастя, але не зміг, адже попереду ще стільки всього прекрасного. В тебе нічого не болить?

– А тепер ти неймовірний, бо нагадуєш мою маму. Мені так солодко і до тебе я уявити не могла: наскільки воно прекрасне, те щастя...

– Воно не завжди таке. Тільки коли нескінченно та віддано кохаєш. Колись я розмовляв з одним психологом, так он він стверджував, що сама близькість, то робота з продовження роду людського. А от кохання – то самовіддача. Коли хочеш дати коханій людині набагато більше, ніж взяти собі. Зараз ми саме це й відчуваємо. І я дуже хочу, щоб так з нами було завжди...

– І я так хочу. Ну, якщо вже мені нічого не можна, то пішли до твого хамону, бо я зголодніла, – згодилась відірватись від «навчального процесу кохання» я.

Наступного дня, мій мудрий та далекоглядний вчитель кудись зник. Тільки ввечері зателефонував та знайшовся аж в Черкасах.

– Навіщо ти там? – обурилась я, бо дуже чекала ночі й наступних щирих лекцій про найсолодший предмет у житті.

– Проведу кілька презентацій. Я тут давно не був, – відчував мій настрій він.

– А як же я? Невже це все, чого ти від мене хотів? – не могла я стримати стервезності.

– Потерпи! Дома я від тебе не відкараскаюсь, а так не можна. Ти мені на все життя потрібна: жива і здорова. Навіщо ж все відразу?

– Але чому не сказав? – образилась я на його самостійне рішення.

– От саме через це. Ти ж наче вулкан. Тільки той, що довго спав. Тепер я розумію: чому у тебе в бізнесі все виходить. Ти азартна й настирлива. Гірша ніж я, – веселився він і голос у мого хижака-вчителя був страшенно щасливий.

– Тоді я піду додому!

– Правильно, йди. Збери поволі валізу з речами, а я повернусь і переїдеш до мене назавжди. Ну, не злись! Я тебе так шалено кохаю, що зараз зовсім не руками можу машину вести... – зізнався мій прекрасний бос.

– Не треба «не руками». Коли повернешся, хочу того дива у собі багато-багато. І я тебе божевільно кохаю. Поїду додому збиратись і чекатиму... ти знаєш чого.

– Златочко, змилуйся! Я кожен рух наш пам’ятаю і хочу бути у тобі...

Коли я зайшла до нашого двору на Прорізній мені здавалося, що тут все змінилось. Дерева стали стрункішими, дитячий майданчик яскравішим, а зорі ще ніколи не сяяли так чарівно. Після просторів на Лумумби, в нашій сталінці було тісно і дихати якось важко. Я навіть не розуміла, що то моє шалене кохання рветься назовні, а стіни в нашому домі такі ж, як і були.

– Мамусю, привіт! – відразу набрала я маму. – Як у вас справи?

– Та добре, доню. А що трапилось? Чого ти вся гориш? – за тисячі кілометрів відчувала мене мама.

– Мамо, я Його кохаю! Яке ж це прекрасне і надзвичайне почуття! Воно так заворожує і поглинає, що навіть все всередині болить, але мені казково, – не змогла втриматись я перед рідненькою і вальсувала по кімнаті.

– Ого! Це щось занадто нове. А ну давай, розповідай, кому так швидко пощастило? – прискіпливо сказала мама і я пам'ятала: на кого схожа у житті.

– Нічого не швидко. Я Його страшенно довго чекала. Думала, що вже втратила, бо спочатку дурна прогнала, а він повернувся і тепер тільки МІЙ! Доля мене пожаліла й нагородила. Мамо, він неймовірний і найкращий на землі!

– Та хто, я тебе питаю! Розповідай, бо все кину й прилечу. Нащо воно мені треба, щоб дитину без розуму залишали? – обурювалась матуся.

– Ти ж сама хотіла, щоб він був моїм!

– Хто небіж тітки Мані? – чомусь розчаровано спитала мама.

Я розсміялась щасливим, навіть дурним сміхом та згадала, як колись в підлітковому віці один прищавий парубок дарував мені ромашки на дачі в Глевасі.

– Ні! Мамусю, ні! Мій найдорожчий у світі чоловік. Мій бос по роботі – Богдан Шеремет. Я Його безмежно кохаю, а він мене...

– Ах, он у чому справа! Ти ж казала, що він глянцевий привид, хижак і серцеїд. Що вже змінився?

– Та ні. Він завжди був хорошим. Просто в нашій роботі є таке поняття, як «лице напоказ». Ось він таким і був. Але на мене з першого дня запав і каже, що я його талісман.

– Ну, знаєш, талісман – то не дружина. І що він від тебе хоче? – тепер я вже жалкувала, що отак видала мамі всю радість відразу.

– Мене на все життя. Хіба цього мало? Мамо, не діставай! Я щаслива. А про вагітність не бійся, він безплідний, – ще гірше бовкнула я і почула, як матінка там у себе аж застогнала...

– Що? Як ти могла? Та ми ж з татом внуків бажаємо! Чи навіщо ти думаєш ми тут, як прокляті, кістки паримо? – зовсім впала духом вона.

– Я тебе хотіла розрадити, а ти... Це не назавжди. Процедура у них в Штатах розповсюджена така, щоб жінок марно проблемами не хвилювати.

– Та, страшне! Прямо, тільки у них в Штатах. Чула я про цю процедуру. То й нехай. Все ж, дійсно, спокійніше. Але я абсолютно не задоволена твоїм розбурханим станом. Ти його мені хоч покажи?

– Зараз відправлю фото, дивись, – зраділа я. – Гарний, правда?

– Так він же старий. І якийсь несправжній, – видала свій вердикт бачення чоловіків моя мама.

– Ну, не всім же, як тобі, ровесників кохати. А відносно «справжній»? Мамочко, він настільки справжній, що я не можу тобі цього розповідати. І про внуків не переживай. Я ніколи не думала про таке, але від нього хочу купу дітей. Бо він неймовірно добрий і красивий та вміє вірно кохати. Скажи, а тато як завжди – на буровій? Я так хотіла його теж почути!

– Як завжди... – зітхнула мама.

– Ну, зате він твій єдиний. А тепер і в мене є такий! Зараз буду речі збирати. Ми хочемо жити разом.

– Де? В готельному номері? То бери його вже до нас чи що, – розгублено порадила мені мама.

– Ні, Богдан орендував квартиру на Лумумби.

– Так вони ж там, мабуть, страшенно дорогі, – навіть на такій відстані знала все про рідний дім матуся.

– Та не дуже. Всього сто тисяч в місяць, – ляпнула я, бо з деяких часів подібні суми мене зовсім не бентежили.

– Ну, нічого собі «не дорогі»! А скільки ж він в місяць заробляє, твій єдиний?

– Мамочко, а пам’ятаєш ти мене навчала, що цікавитись чужими доходами – моветон.

– Так то ж чужими! А тут майже зять, – чомусь пом’якшила своє відношення до мого боса мама. Ні, вона ніколи не була жадібною чи меркантильною, бо й сама заробляла інвалюту, але така сума вразила навіть її.

– Все буде добре, мамуню! Твоя маленька доця теж тепер не бідує. А ще в мене є коханий чоловік. До зв’язку, моя люба і не бійся більше за мене, бо твоя донька найщасливіша і найзахищеніша на землі!

Розділ 14. Від долі не втечеш

Коли наступного дня я прийшла в наш офіс – Богдан уже працював. Від нього вийшов наш фінансист, кивнув мені та й пішов. Він бував таким, коли бос вимагав зробити щось неможливе, а Шкреба завжди викручувався та робив. Тепер я миттю кинулась до Богдана в кабінет і обійняла його прямо в кріслі:

– Привіт! Що ж ти робиш зі мною? Ми так не домовлялись. Чому ти мене кинув? – обурювалась я. А Шеремет, не встаючи з крісла, обвив мене руками й потонув лицем десь там, на животі:

– Господи, як я за тобою скучив! Прости, я не хотів. Але ж не можна було інакше. Ти шалена і невблаганна, тому я вирішив перечекати, а ось тепер у нас проблеми.

– Які? Пішли додому хоч на п’ять хвилиночок, я хочу розв'язати твої проблеми. Богданчику, ти обіцяв жити в мені, – шаліла я.

Та мій коханий бос зітхнув і подивився знизу так, наче милувався та просив вибачення одночасно.

– Златочко, мені треба летіти в Штати. Негайно. Телефонував тато. Моя квартира на Манхеттені згоріла вщент. Кажуть підпал. Вона, звичайно, застрахована була, але ж летіти все одно треба. Полетиш зі мною? – раптом спитав він.

– Боже, ну чому все так? Я тільки завоювала тебе і знову треба кудись летіти, – закрила я лице долоньками. – Ні, звичайно я не полечу. Тут треба комусь залишатись.

– Це наш офіс, моя маленька бізнесвумен. Зачинимо й полетимо. Я тебе з батьками познайомлю. Може, це доля так хоче? – утопав в моїх очах Шеремет.

– Ти хочеш в такий момент мене з батьками знайомити? – пестила я долоньками його чарівне лице.

– Та який там момент? Куплю іншу. У нас там взагалі ніхто нічого не купує, всі орендують. А я, здуру та без досвіду, взяв і купив. Тепер можемо просто знімати, яку захочемо. Прошу, летімо разом? – просив мій мрійник.

– А де ж тепер будуть жити твої бідні батьки? – уявляла я страшу картину, як старенькі «погорільці» залишились на вулиці посеред їхнього Манхеттену.

– Та вдома вони, у себе в будинку, в передмісті живуть. І все у них в порядку. Господи, як же я тебе кохаю за твою щиру наївність і за все, що в тобі є. А головне: ти тільки МОЯ... Ну, вирішуй швидше: два квитки чи один? – у нього вже була відкрита сторінка замовлення онлайн, а я сіла йому на руки та обійняла за шию:

– Мені страшно залишатися тут однією у світі, але я не полечу. Пробач! У тебе там справ буде ціла купа. А тут: «Здрастуйте, я з України!» Ні, коханий, лети сам. Комусь же треба для управління офісом залишитись. Ти ж мене саме для цього, здається, наймав, – доторкалась я поцілунками до його звабливих вуст.

– Малесеньке моє диво! Я ж тоді ще не знав, що ти моєю навіки будеш. А може й знав? Бо коли побачив, відразу зрозумів, що нізащо не відчеплюсь, – натискав однією рукою на клавіші він і тут же «прилетів» квиток.

– Не хочу, не хочу, не хочу! – завередувала я. – Ти тільки став моїм і знову зникаєш. Навіщо земля така велика? Міг би десь на Подолі бізнес вести...

– Не дуже знаю де це, але й на Подолі заведемо. А ще у мене до тебе особисте питання: можна я зніму з себе «закляття безплідності»? Я дуже хочу, коли повернусь, щоб ми когось з тобою зробили. Можна? Ну, будь ласочка! – зводив з розуму мене своїми хижо-блаженними очима Богдан Шеремет.

– Знаєш, я боялась раніше спитати. А в тебе вже дітки є? – зважилася нарешті запитати його я.

– Немає й ніколи не було. Я ні з ким не хотів. А з тобою з першого разу хочу. Цілу футбольну команду. Я тебе мамою своїх діточок відразу відчув, але спитати не наважувався. А тепер, наче спеціально, злітаю і все вирішу. Добре? – він зазирав мені в очі і я була готова на все, чого він тільки побажає.

– Богданчику, я не знаю. Ти позавчора ще не був МОЇМ...

– Неправда! Ми народилися одне для одного, тільки спочатку цього не знали. Пішли додому. Мені треба зібратись, але перед тим я божевільно хочу відчути те, що позавчора. Всю-всю, до останньої крапельки. Ти моє диво і завжди ним будеш...

Сьогодні Богдан уже не боявся мене кохати та не мав, ні бажання, ні сил зупиняти свої шалені почуття. Адже він знову покидав мене, невідомо на скільки. Саме в той час, коли зустрів свою мрію, від якої вперше в житті по-справжньому втрачав розум. Я не поїхала його проводжати, наш водій повіз. Не могла я цього витримати. Стояти там, в терміналі біля величезного вікна й бачити, як злітає Боїнг і забирає у мене найдорожче. Просто залишилась на господарстві: офіс і дві квартири. І чому в моєму житті роботи додається, а кохані й рідні розлітаються у всі кінці світу і я знову сама-самісінька?

Дивно, але тепер в найгірші моменти життя мене стало тягнути до Вероніки. Я знову призначила їй побачення в плавучому кафе і стара-нова подруга примчала на своєму Ягуарі доволі пунктуально.

– Ну, розповідай: що знову не так? – наче особистий психолог запитала вона, без вступу. Можливо, це через її відверту професію, дівчина не мала схильності до слизьких реверансів. А взагалі-то вона такою простою була завжди.

– Нікусю, в мене так багато новин, що не знаю з чого й почати, – тягнула свою дурну паузу я.

– З Шеремета й починай. Кажуть, ти його таки захомутала. Це правда? – знаєте, від таких людей як Ніка, світ стає чистішим. Без усякого того сюсюкання, пліток та іншої гидоти. Мені було сумно, та я розсміялась і сказала:

– Дякую, лікарю! Все в порядку. Ми кохаємо одне одного і думаю, з часом, одружимось і заведемо дітей. Принаймні, він цього хоче.

– А ти? Чого хоче краща учениця 10-А? Бо саме це важливо. Мужикам тільки одного й подавай: кухня, діти? А ти – розумниця і красуня, Злата Шевчук, чого хочеш від життя?

– Нікусю, ти не повіриш, але саме ЙОГО й хочу. Більше нікого у світі, тільки Його. Він неймовірний і дуже хороший.

– Та ясно-ясно. Ти ще тоді на взводі була. Я лише трішечки підштовхнула, – попивала коктейль Ніка та очі її сяяли щастям за мене.

– Веронічко, вибач за відвертість, а навіщо це тобі? – чесно не розуміла я.

– Дивна ти, Златко. Ну повинен же хтось у цьому житті бути щасливим. Я не можу. Тоді чому не ти?

– Тобто? А що це ти на собі хрест ставиш: молода, гарна, багата, – полізла я людині в душу.

– Ну так. Це всі мої надбання. От тільки діточок у мене ніколи не буде. Профукала я по молодості своє жіноче щастя, а тепер буду роздягатись, аж поки не викинуть на смітник, – без емоцій відповіла мені бідолашна і я зрозуміла, що не мене життя випробовує, а саме її. Адже я кохана і кохаю, а ще зможу мати діточок, якщо забажаю. У мене є тато й мама, освіта і робота. А ось у цієї веселої молодої жінки цього нічогісінько немає, а вона відвойовує мені щастя!

– Пробач, Ніко, і що нічого вже не можна зробити? – щиро спитала я в неї.

– Чому ж не можна? Дитбудинки просто кишать малятами. А чоловіки? Та вони мені вже всі однакові. Але твій – шикарний екземпляр. І треба ж було йому до нас забрести саме в той вечір! Хоча від долі ж не втечеш. Ну, давай ще по одному, а то мені до вечірньої програми треба на лівий встигнути, – спокійно сказала Вероніка і замовила ще коктейль.

Розділ 15. Чорна смерть

Дівчата часто люблять нескінченно чіплятися до свого судженого, як тільки відчують його таким:

– Ма-ась! Купи, я хочу... Ні, я вже не хочу...

Це я так жартую, передражнюючи саме тих, про кого зараз сказала. Богдану я не телефонувала взагалі. Страшенно хотіла й переживала, але не сміла діставати коханого тоді, коли в нього з’явилась купа турбот і серйозної роботи. Я терпіла, як могла та, слава Богу, дочекалась Його дзвінка:

– Привіт, моє маленьке диво! Ти чому мовчиш, я ж хвилююся? – почула я голос свого мандрівника й, затамувавши подих, прикрила від щастя очі.

– Якби ж ти знав, як я хотіла зателефонувати! Але заважати не могла, – зізналась я і важко дихала в трубку.

– Господи, я точно тебе не достоїн! Ти ж чуттєва, як вранішня квітка, але сильна наче граніт. Кохана, все в порядку. Я вже майже розібрався та скоро повернусь. Нічого тут такого не сталося, ну залишились від меблів чорні головешки, так я їх міняти все одно збирався. Тепер мінус одна проблема. Страховку мені виплатять. Все добре. Ось тільки без тебе почуваю себе, наче порізаним на шматки...

– Я теж! Навіщо ж ти показав мені світ такого солодкого щастя і відразу зник? Я дуже сумую за нашими уроками кохання... – натякала я на божественні хвилини.

– Златочко, не нагадуй! Я спати не можу, так хочу до твого тепла, – шепотів через простір закоханий до нестями чоловік. – Краще розкажи про офіс.

– Та порядок. Народ косить бабки, як дурний. Тарнавська перекинула свою нову базу. Підписала тобі купу поляків. І така імпортна взагалі! А є в тебе хвилинка? Хочу щось запитати.

– Звичайно, запитуй, – думав, мабуть, про дітородну функцію мій бос, але я спитала про інше.

– Коли в нашу першу презентацію ти виступав перед залом, а я милувалась тобою, бо вже дуже кохала, відьма-Тарнавська розпізнала й сказала дивну фразу, що ти підступний та безсердечний.

Богдан розсміявся й перепитав:

– Що так і сказала?

– Так. Тоді я не повірила, звичайно, але тепер мені цікаво, – качала свої жіночі права я.

– Це тому, що я їй відмовив, – миттю відповів Шеремет.

– В чому? – наївно добивалось відповіді дурне дівчисько.

– В «тому». Навіщо вона мені? Я тебе вже кохав...

– Так вона ж стара? – забула я вислів, що у кохання немає віку.

– Вона моя ровесниця. Але це неважливо. Працює вона добре, та до чого тут стосунки? І приводу я їй ніякого не давав, – виправдовувався мій коханий бос.

– Дякую за змістовну відповідь, сер! Все, я забула. Краще скажи: коли тебе чекати? – танула я в домашньому ліжку від бажань і пристрасті.

– Скоро. Ще трішечки потерпи. Я знаю: чого ти хочеш... – натякав на блаженство з ним мій бос.

– ТЕБЕ! Більше нікого й нічого, – щиро відповіла я.

– Золотко, прошу, мовчи! Я ж не залізний. І телефонуй мені частіше. Не важливо: день чи ніч, я хочу тебе чути. Цілую всю-всю. Бувай, маленька! – тепер настала німа тиша.

Я обіймала подушку й тяжко зітхала. Та плакати тепер вже не хотіла, бо в мене був Він. Яка різниця – на іншому континенті, чи на Марсі? Але ж я його страшенно кохаю і буду чекати, щоб відразу робити малюків... Я вже вирішила!

Коли я майже засинала, прийшла якась MMS. Я відкрила і не знала, що робити?

Кілька свіжих фото, вперто і вірогідно, демонстрували обійми й поцілунки мого коханого з якоюсь чорною двометровою кістлявою здоровулею, з шапкою кучерявого волосся на її афро-американській голові???

– Що воно таке? Чиї це дурні витівки? – в трансі піднялась я з подушки та не могла зрозуміти, що відбувається. Дата і час свідчили про те, що все це відбулося за кілька годин до нашої недавньої щирої розмови з Богданом про кохання.

Серце моє забилось жваво та ображено. Навіть якщо то був монтаж: навіщо мені його присилати? Може Тарнавська дуркує? Але в Польщі зараз теж глибока ніч і, здається, вони з Шереметом уже все вирішили? Нічого не розумію! Ну, поспати тепер звичайно вже не вийде. А завтра я звернусь до знайомого айтівця, нехай перевірить на автентичність ці фото. І байдуже, що буду виглядати, наче зраджена дружина. За істину я піду на плаху! А вже у випадку з НАМИ – тим більше.

Я покрутилась на постелі, та не в моєму характері щось відкладати на потім. Звісно я знала, що Володька точно не спить і працює. Це був ще один мій однокласник. Він здружився з гігабайтами ще змалку і більше нічого цікавішого у своєму житті поки не знайшов. Взагалі з нашого класу, не дивлячись на те, що після випускного промчало вже кілька років, мало хто одружився. Всі були зайняті якимись справами: хто роботою, хто навчанням, хто поїхав світ за очі. Може це тому, що тепер не дуже модно було хапати першого зустрічного, прямо після школи, та волочити його до РАЦСу?

Володька, дійсно, не спав і після кількох загальноприйнятих фраз, я скинула йому ті страшні фото. Він відчував мій стан та пообіцяв зробити все якнайшвидше. Я зварила міцну каву, знову пожалкувала, що не палю й почула виклик. Це був мій шустрий айтівець.

– Вибач, Златко, але новини невтішні. Фото справжнісінькі й зроблені вони вчора. Я по базах перевірив. Ніде таке не проходило й схожого нічого немає. А ще я ідентифікував ту бабу. Вона модель і давно працює на подіумах світу, хоча сама народилась у Нью-Йорку, в Бронксі. Та злет у неї був запаморочливий... Вибач, я допоміг? – зараз я подумала, що Богдан любить саме таких: настирливих у злеті!

– Дякую, Володько! Допоміг...

– Ну ти тримайся, Златко! А хто тобі той чоловік? – виходить ще не весь Київ знав про нас з Шереметом. Хоча Володька – то людина з іншого світу. Його ж не цікавлять плітки, а лише нулі й одинички.

– Ніхто... Так попросили. Доброї ночі тобі, хакере! І вселенського блага на землі! – пожартувала я та вперше кинула айфон на підлогу. Але там був килим, тому зі гаджетом нічого не сталось. Сталося зі мною! Що тепер робити з тими автентичними фото з лаконічним надписом: «Бодя і наше кохання!»

Якби я була дурніша, то не витримала б і зробила зараз те саме, що дівчина в нічному клубі у Вероніки. Повірте: мені дуже хотілося зараз вкоротити собі віку, але я не могла дозволити тій «чорній тіні» заподіяти мені біль, а потім смерть. Адже саме на слабкість людини розраховують ті, хто шле такі гидкі фото. Закохане серце не витримає та зробить фатальну помилку. Ні, моє буде боротись! Може й не за Нього, але своє життя я так просто віддавати не збираюсь. Ну, погрались трішки у Кохання, але ж це ще не все на світі. Я навіть вирішила продовжити працювати в офісі Шеремета і спеціально нікуди звідти не йти.

Просто житиму, як раніше, роботою. Можливо підпишу контракт з Inwey та стану справжньою бізнесвумен? Наберу собі підписників, досвід у мене вже є, правда чужий, але ж чомусь навчилась, тому й успіх повинен прийти. Не тільки ж чорнявим дівчатам у Бронксу «злітати». Я теж хочу!

А Богдан? Так, все що сталося дуже боляче, але ж він поки не мій чоловік і навіть не тато наших дітей... Господи, чому ж так неймовірно БОЛЯЧЕ! Як взагалі можна обійматися з однією вдень, а ввечері освідчуватися іншій? Правду казала Тарнавська «підступний і безсердечний». Саме такий. Нічого, Златко, ми ще повоюємо!

Розділ 16. Переломний момент

Поки в Києві я втрачала розум через «чудові» селфі мого коханого невідомо з ким на іншому континенті, Богдан Шеремет вже підписав у страховій компанії всі необхідні документи та поїхав перед відльотом до батьків. Мама Орися наварила вареників з вишнями й частувала ними найрідніших чоловіків на терасі біля будинку. Не дивлячись на згоріле помешкання, Богдан почувався таким щасливим, що не зміг дочекатися зустрічі зі мною й вирішив, по Skype, познайомити все-таки з батьками.

Його тато був чомусь не в захваті від київської нареченої й прирікався з єдиним сином прямо за столом:

– Бодя, синку! Ну навіщо тобі та хрещатицька напасть? Ти ж знаєш, які вони там всі! Це місто грошей і розпусти. Вона тільки тебе дурного зі статками й чекала...

– Тату! Навіщо ти говориш таке, чого не знаєш? Вона зовсім інша. У неї все було й без мене. Батько працює нафтовим інженером у Катарі, мама там діток англійській мові навчає. Дівчинка закінчила на відмінно міжнародний факультет в Шевченка. Нащо б я їй здався? В Києві привабливих чоловіків більше ніж у нас в Голлівуді. Та вона, маленька розумниця, обрала саме мене! А ще... між нами: вона мені незайманою дісталася. Тільки мамі не кажи. То як ти думаєш, може це я її не вартий?

– Сину, ну це вже зовсім по-дитячому! Скільки в тебе перебувало жінок, а ти й досі не можеш відрізнити цноту від підробки... Та в житті не повірю такого про столичну! Це як отой твій «пояс вірності благородним цілям». Ти ще в ньому чи вже здихався? Орисю! Я тобі зараз допоможу, – не дав синові гаряче заперечити батько та й почвалав до дружини в будинок.

В нетерплячці Богдан з’єднався з нашим офісом і побачив на екрані мене. Шеремет не був би класним бізнесменом, якби миттю не ловив інформацію в будь-якому її вигляді. Не знаю: що вже він там побачив на мені, але схвильовано запитав:

– Златочко, кохана моя! Що сталося? Чому ти така змарніла?..

Я зціпила зубенята й не могла повірити, що він аж настільки «підступний і безсердечний». Зараз характеристика Тарнавської виглядала, наче його аналіз крові. Я не привіталась і не засяяла, а просто взяла айфона та відправила йому фото і сказала:

– Ось що сталося. Я тобі повірила, а ти звичайний слизький гад. Пообіцяй про НАС забути! – і закрила ноутбук, а потім ще й вимкнула телефони взагалі!

До мене намагався зайти хтось зі співробітників, але вилетів назад, бо я ридала на столі так, наче мене вже вбили, а потім неквапливо покадрово показували збоку, як це робилось... Зараз я не відчувала, ні рук, ні ніг. Всередині все клекотіло й змішалося. Не було ні серця, ні душі. Мене теж не було більше, бо він був більше не Моїм! А я, як щасливе і віддане створінням, абсолютно нікому не потрібна. Як бізнесвумен, як розумна помічниця, як безвідмовний працівник – безперечно! Але ж навіщо так жорстоко використовувати людей? Вони ж інколи ще живі!

Я плакала і не могла зупинитись. Звичайно, Богдан зараз «обривав» всі можливі й неможливі засоби зв’язку, але я повідключала все на світі та з єдиного телефону, що залишився, просто набрала Вероніку.

– Нікусь, а можна до тебе сьогодні заїхати? – спитала я тепер найліпшу подругу та мала на меті лише одне: напитися так, як ще ніколи цього не робила.

– Та запросто! А що сталося? – здавалося, всі навколо миттєво відчули моє раптове нещастя.

– Нічого. Напитися хочу й погуляти, – зізналася я їй.

– Ого! Це для тебе щось новеньке. Добре, я заїду, – запропонувала мені бувала дівчина.

– Не треба. Я на таксі. Ти ж уже в клубі? – уточнила я.

– Златко, а де ж мені бути? Я тут живу взагалі, – почула я ще одну новину про свою нещасну подругу і розум мій посвітлів.

– Як? А чому?

– Тому, що батько квартиру нашу пропив. Поки я танцювала, договір з липовим агентством підписав і згорів. Я його хоронила в таких боргах! Але потім «відтанцювала» з лишком. Та на квартиру ще не назбирала. Ось такі реалії, мала! Ну приїзди, у мене сьогодні виступів мало, нап’ємося разом. А заодно розкажеш: що з тобою той глянцевий привид уже зробив, – навіть не питаючи, констатувала мудра дівчина.

Як пишуть у книжках: а в цей час у Нью-Джерсі відбувалось наступне. Куштування смачних вареників з вишнями та знайомство батьків з нареченою якось миттєво перетворилося на невеличке пекло. Богдан Шеремет намагався, але поки не міг зрозуміти: як його вчорашнє невинне селфі з колишньою дружиною потрапило до мого особистого гаджета? Та він був не з тих хлопців, що пожаліють і не допитають власних батьків!

До нестями щасливий своїм майбутнім, він дійсно вчора трішки вийшов за рамки здорового глузду, але ж Леслі була така співчутлива та на диво покірна, коли підписувала папери. Богдан сам прийняв рішення і, щоб здихатися відразу пам’яті про колишню і їх спільний дім, віддав їй право на всю страхову суму та, на її прохання, трохи посидів за чашкою кави. А потім вона, жартома, попросила зробити кілька фото, бо відлітала кудись на фільмування невідомо чого. Зараз Богдану було не до її вигадок про кар’єру. Адже після лікування в клініці від наркотичної залежности, Леслі більше не брала на роботу жодна велика агенція. Набагато пізніше він дізнається, що і підвал квартири був, фактично, ділом її рук.

Але звиклий до динамічного руху чоловік, уже встиг побувати в клініці та знову став повноцінним і марив лише про те, як буде пестити у своїх обіймах юну помічницю, дарувати їй своє гаряче кохання та планувати велику щасливу сім’ю...

От тільки у чорнявої Леслі щодо цього були зовсім інші плани. Поки він перебував у клініці, шустра наркозалежна завітала до колишніх свекрів. Вона розповіла сльозливу історію про своє палке кохання до їх сина та почула про мене. Не пройди вона навіть школи підлості високих подіумів – Леслі була такою по життю. Чуже щастя викликало у неї нервові зриви, а батько Богдана як добрий католик, просто повірив їй на слово. Він знав номер київського офісу сина, а вже звідти хто завгодно, заради бізнесу, міг дати Леслі мій власний номер. Я його ні від кого не ховала, бо в нашому стрімкому житті – мені тепер телефонували звідусіль, в будь-який час доби. Та розуміння всього цього прийде до нас усіх через деякий час страждань і мук.

Я розрахувалась з перевізником та й пішла до уже знайомого лівобережного Голлівуду. Привіталась з охоронцями, зайшла всередину і побачила Вероніку на сцені. Вона мене помітила й радісно махнула рукою в блискітках. Мене провели за заброньований нею столик і подали для початку Дайкірі. Поки Ніка танцювала, я сиділа наче відморожена і думала про все відразу. Про свій неймовірний «злет» в Іnwey. Про моє гаряче й коротке кохання, про цю дівчину, що кожен день майже голою ублажає погляди підпилих дядьків тільки, щоб вижити. А ще про НЬОГО... Навіщо я була Богдану? Для примхи? Для галочки про незайману? Чому вони всі такі гидкі? Адже Ніка мене попереджала. Хоча саме вона нас і познайомила.

– Привіт, Лялю! – почула я десь збоку і відсторонено подивилась нагору. Переді мною стояло ще одне «диво світу» чоловічої статі та, мабуть, бажало виконання якоїсь своєї примхи.

– Пішов геть! Дівчина відпочиває, – відізвався місцевий викидала, бо всевидяча Нікуся вже зробила йому знак зі сцени. Це вона мені потім сказала.

– Я заплачу... – не відставало мурло. Та Арсен тихенько взяв його за зап’ясток і доповнив:

– Йди сядь, де був. Я повторювати не буду.

– О’кей! Які ми всі недоступні, – підняло воно руки та поповзло у свій куток.

Скоро звільнилась моя подружка і нам подали «вечірній набір».

– Ну що, подруго, за вільних жінок у всьому світі? – підняла яскравий стакан Ніка. – Не захочеш їхати додому – в мене є запасний спальний мішок...

Розділ 17. Гордість – то наша кара

А в передмісті Нью-Йорку, в невеличкому будинку Шереметів, точились свої баталії:

– Де вона? – кричав Богдан. Він увірвався до батьківської господи та зараз був мало схожий на чоловіка з глянцевої обкладинки, раче на хижого звіра: – Ще раз вас питаю: де та чорнозада шльондра?

Мати навіть кришку з каструлі впустила:

– Бодю, синку, ти чого?

– Орисю, а це наш син так ділить своїх шльондр та переживає...

– Тату! Ще слово і я не подивлюсь, що ти мій батько. Ніколи в житті більше не називай мою кохану дівчинку таким словом. На фоні цих гадюк – воно святе!

– Мирославчику, а що взагалі діється? – підняла кришку мама й почала її настирливо мити.

– Тато у нас демократ. Я сам скажу. Мені скоро сорок років, а він досі за мене вирішує: з ким мені спати. Дав наркоманці номер моєї коханої й та тварюка скинула моїй дівчинці нашу вчорашню зустріч. А тепер я не знаю, що буде взагалі! Я жити без неї не хочу...

– Без котрої? – далі приколювався батько та, здається, не дуже боявся погроз сина.

– Тату, молю, скажи: де та дикунка? – вивергав злість, наче вулкан лаву, Богдан Шеремет.

– Бодю, ну вибач, я не знав. Мене наче біс попутав. Вона прийшла вчора така сумирна, попросила номер твого київського офісу. Звідки я знав: для чого? – виправдовувався батько.

– Але ж я тут, ось він! Чому у мене не спитати? – не вгавав Богдан.

– Тому, що ти не дав би, – спокійно сказала мама й додала: – Не шукай її синку. Вона знову повіялась до своїх дружків у Мексику. Лети краще в Київ, ти там потрібніший.

Богдан нахилився й поцілував матері руки.

– Мамо, помолись за мене... Ні, за НАС. Я без Неї, справді, не знаю як жити! Я ж вас познайомити хотів. Обручку купив і безпліддя своє скасував. Сто років з нею хотів прожити, з дітьми й онуками. А ця погань все перекреслила одним натиском на телефоні... Моя маленька не пробачить, вона дивна. Одночасно свята й невблаганна, бо вірить у вселенську чистоту.

– А ось тут ти неправий, синку, – продовжувала мати. – У що там вона не вірить, але якщо кохає – простить. Тільки ж ти не кидайся на дівчинку, як звір. Пережди, нехай подумає, а потім м’якенько, як я вчила. Пам’ятаєш?

Богдан тяжко зітхнув:

– Тобі добре говорити «м’якенько». А я навіть летіти туди боюсь...

– Що така страшна? – знову жартував батько, дивлячись на вперше закоханого по самі вуха сина.

– Тату! Прошу не жартуй про нещастя.

– Все, ну буду. Орисю, всі твої вареники вже посиніли. Пішли, нехай наш звір відпочине й подумає. Адже йому скоро в дорогу дальню і по прильоту є чим зайнятись. Бодю, ти поспи.

– Та яке там поспи? – бігав по кімнаті Шеремет-молодший.

Боявся чи ні, але ж квиток на Київ вже був замовлений і через кілька днів Богдан Шеремет щасливо приземлився в Борисполі. Він приїхав у квартиру на Лумумби й знову втрачав розум, дивлячись на велетенське ліжко, та згадував кожну мить, яку провів там зі мною...

Спати в ньому він не зміг. Облаштувався у вітальні на дивані, бо йому здавалось, що в тому ліжку померло Кохання.

А я спокійно ходила в офіс в стані «залізної людини». Тепер я майже не посміхалась та не жартувала і всі, хто встиг пізнати мій веселий і гарячий характер, пояснювали такі зміни довгою розлукою двох закоханих сердець та чекали приїзду боса.

І ось настав ранок нашої зустрічі, після розриву. Погода була похмура й холодна, як моя нещасна померла душа. Вже кілька разів зранку зривався сніг. Я приходила в офіс рано, адже тут повсюди метушились люди. У своїх чотирьох стінах на Прорізній мені здавалося, що я от-от помру і ніхто цього навіть не помітить. Це було навіть гірше, ніж коли помирав сусід Анатолій Гаврилович.

– Доброго ранку, Злато! – тихо привітався зі мною Шеремет і, не чекаючи відповіді, пішов до себе. Виглядав він так само як я. Живий, але явно нездоровий.

Я закрила лице руками й застогнала від болю. Найбільше за все мені хотілося кинутися йому на шию та більше ніколи й нікуди не випускати зі своїх обіймів. Серце стислося знову та знемагало від страждань. Але гордість, то наша кара, часто говорила мені подруга Вероніка. Це так. І боротись з тією карою, на жаль, такій як я – майже неможливо.

– Злато, я не бачу останніх звітів за місяць. Скинь, будь ласка, адресу або шлях, – почула я з перемовника і миттю виконала наказ боса.

Знову прикрила очі й розуміла, що з кожним почутим від нього словом в мені наче обривається зв’язок з життям. Ще трішки і я просто розпадусь на непомітні часточки та зникну зі світу...

Якби в мене зараз запитали: хочу я прожити років сто здоровою і в радості, або один раз доторкнутись до Нього і померти – звісно я б миттю вибрала друге. Але в мене ніхто не питав і до вечора офіс пропрацював у звичайному робочому ритмі.

Богдан нікуди не їздив і не ходив. Здавалось, що йому теж нікуди йти, бо нас розділяла бетонна стіна й чужа дурна витівка, а ми не могли ні з’єднатись, ні розійтись. Та коли на вулиці зовсім смеркло і людей у приміщеннях стало набагато менше, він вийшов і тихо спитав:

– Може поговоримо?

– Навіщо? Слова не красномовніші за ті фото, – тяжко зітхнула я.

– Дай мені можливість пояснити. В моєму житті без тебе порожньо. І взагалі це не життя, – здавалось він зараз заплаче.

– Тоді наповни його ким захочеш, у тебе це добре виходить. А мене можеш звільнити, – тупо дивилась в стіну навпроти я.

– Твоя біда це неймовірна впертість і невміння вислухати, – гірко продовжував ображати мене він.

– А твоя біда – зрадливість. Можна мені додому? – більше не могла триматись я.

– Так, – однозначно сказав мій бос і пішов до себе.

Вдома я знову ридала. Тепер сусіди вже не присилали Павлінку дізнатись про моє горе. Бо горе це коли з якогось приводу плачеш одну ніч, а якщо цілий місяць, то вже не горе, а діагноз. Я не знала: скільки ще зможу так прожити? Коли все сталося, але в Києві його не було – я злилась. А тепер, коли я була змушена кожен день і час дивитись на своє божевільне кохання, якого я чекала усе своє життя і воно прийшло. Та раптом по велінню долі, а може чиєїсь безжальної руки я побачила коханого в мерзенних обіймах невідомого кого – кожен день став схожим на страшні тортури й не було ніякої можливості змінити цей стан.

Кілька разів мені телефонувала мама. Спочатку я мовчала про те, що відбувається, але ж вона в мене рентген через простір і час. Тому приховати не вийшло. Матуся, звичайно, переживала за мене, але чомусь зраділа й сказала, що це навіть добре та колись мені знайдеться ліпший. От чому найрідніші люди такі жорстокі? Як вона не розуміла, що мені не потрібен ні інший, ні ліпший? Та не буду я шукати більше нікого, бо мені потрібен тільки Він – один на землі. Раніше ми розмовляли весело й щиро, а тепер рідше та коротше. Ні не тому, що я затаїла на маму злість. Просто, мабуть, виросла!

Розділ 18. Примирення

Три місяці тому Богдан Шеремет радісно приймав мене на роботу, щоб не з’їхати з глузду від дзвінків та презентацій. Тепер виходило так, що він регулярно був на виїзді, щоб того ж самого не сталося від нашого спілкування. Та й спілкуванням це назвати було важко. А ще виявляється, в нашій справі, від настрою та поведінки керівництва напряму залежить фінансовий стан фірми. Дистриб’ютори, що весь час спостерігали понурі й мовчазні обличчя у приймальні, не вдавалися особливо в суть і думали, що є якийсь ризик. Тому працювали лише зі старими перевіреними клієнтами й продажі різко впали. А щоб не бачити мого «мертвого» вигляду та хоч якось підтримати філіали на плаву – Богдан весь час знаходився за межами міста. Він самостійно, без моєї допомоги, проводив презентації та мотався з лекціями по всіх містечках, куди тільки кликали його працівники.

Знаєте, тепер кожного дня я згадувала вислів, що людина може звикнути до всього. Ну, це коли потрапляє на безлюдний острів, або не дай Боже калічиться, чи ще щось. Спочатку втрачає розум та думає про самогубство, але ж потім починає звикати та й живе собі у новій якості. Так було і в наших відносинах. Ми з Богданом нікуди не рухались, а просто звикли, що інколи розмовляємо у справах. Це відчувалось і виглядало жахливо. Всередині, наче з’явилась смертельна хвороба, або застрягла величезна каменюка і давила та росла.

Якось Шеремет приїхав надвечір з Житомирщини та здавався дуже стомленим або, може, погано почувався. Він попросив мене зайти й допомогти розібратися у схемі продаж, бо новенькі дистриб’ютори наплутали у даних так, що просто жах! Я сіла спиною до нього за сусідній комп’ютер і почала «розмотувати той клубок». Справа пішла, але він був незадоволений та покликав до свого монітора.

– Та ні, ось тут у них «болячка»... – змучено вимовив він і показав ручкою на екрані помилки в числах, а потім кинув її на стіл, прикрив очі й схопив мене за руку та приклав до свого серця:

– А ще ось тут страшенний біль, бо ти не хочеш мене навіть вислухати. Я так більше не можу. Буду зачиняти офіс та поїду кудись геть...

Від його різкого дотику мої ноги підкосилися й затремтіли так, наче я зараз повинна була втратити свідомість. В очах стемніло, а серце забилось, як божевільне. Я тяжко зітхнула та злякано обхопила його всього, навіть не давши піднятись з крісла:

– Ні, не їдь! Мені байдуже, що і з ким у тебе було. Я без тебе не виживу. Ти ж бачиш я помираю...

На якусь мить мені здалося, що тиша завмерла по всьому місту, а не тільки в цій кімнаті. А потім він теж відчув слабкість та не довіряв ще своєму розуму, бо неквапливо підвівся й зі стогоном мученика стис мене в обіймах:

– Господи! Я ж думав не діждусь, щоб ти мене помилувала... Та не було в мене ніде й нічого з того дня, як зрозумів, що кохаю лише одну у світі. Ти ж бачила, що порозганяв усіх. Не потрібен мені ніхто, тільки одна, що запала в кожну клітинку як найсолодша хвороба і вже немає порятунку. Невже про це треба казати?

Він ще не цілував, а просто ніжно пестив губами мою дурну голову й весь тремтів, від радості та болю одночасно. А я забула про свої «високі принципи» й жадібно притискалась до рідних грудей, з яких рвалось до мене його радісне серце...

– Богданчику, прости! Так, я дурна й дуже ревнива. Може це тому, що покохала єдиного на землі, вперше й навіки. А хто та жінка і чому ви фотографувались, як дуже близькі? Бачити таке страшенно боляче. Адже того вечора ти тільки-но клявся, що МІЙ...

Зараз він чомусь послабив обійми, а потім тихо опустився переді мною на коліна:

– Дівчинко моя кохана, прости старого дурня... Я винен і все поясню. Одна ти у мене на землі й повторювати я це буду невтомно до самої смерті. Коли молодий був і нерозбірливий, дівчата чомусь весь час намагались мене звабити. Спочатку одружився зі стюардесою та ми жили кожен своїм життя й рідко перетинались. От і розійшлись. А потім з’явилась ось ця, прости мене Господи, модель. Я чесна людина й знову одружився, купив нам житло та через кілька місяців зрозумів, що вона закореніла наркоманка. Розлучився, лікував.

А потім побачив тут тебе і забув про всі свої нещастя. З першого погляду фанатично вірив, що станеш моєю. А коли стали одним цілим, то щастя затьмарило весь світ і бажання були лише з тобою і в тобі.

Ну, а те стерво, зі своїми хворими дружками спалило мою квартиру. Та й це мені було байдуже. Я залишив їй всю страховку й попросив забути про моє існування, вона погодилась. Тільки попросила наостанок посидіти в кафе та зробити на пам’ять кілька фото. Я навіть значення цьому не надавав, так хотів швидше до тебе повернутись. Розумієш, маленька, спілкування з тобою зробило з мене знову чисте створіння і я почав безоглядно довіряти людям. А вона, тварюка, віддячила мені за доброту.

Златочко моя, молю: більше ніколи не сумнівайся в моїй вірності. Я кохаю тебе так, що швидше помру чи розчинюся у повітрі, але зрадити тобі не зможу. Скажи, тепер повірила? Бо я блаженно хочу тебе поцілувати, можна? – дивився знизу він на мене своїми неймовірно дорогими хижацькими очима і я відчувала, що тану і готова для нього на все, чого захоче.

– Прошу тебе, коханий, встань! Я ж не ікона, щоб переді мною стояти на колінах, – щасливо шепотіла я і ніжно пестила його розпалене обличчя.

– Для мене ти ікона: чиста і свята. Я навіть в церкві не схиляюсь на коліна. Але перед тобою мене так і тягне прочитати молитву. Пам’ятаєш, коли я лаявся з Жанною, а ти спитала: чим ще можеш допомогти? Я ледве стримався, щоб не сказати: просто будь моєю...

– Так, я пам’ятаю той шалений погляд. Ну все, Богданчику, поїхали додому! – потягнула я його нагору.

– Ми все пробачили й забули, добре? Я неймовірно скучила за нашим затишком і за маленьким ліжечком, що дихає коханням...

– Господи, я ще не вірю! За весь цей час ні разу не лягав у наше ліжко. Не міг без тебе. Зажди хвилинку... – він якось зблід і я злякалась.

– Що трапилось, коханий? У тебе щось болить? – а Шеремет щасливо посміхнувся і знав, що я іще тупенька в цьому. Він потримався десь внизу і таємниче посміхнувся:

– Так, трішки. Але ж у мене є такі солодкі ліки... Ходімо швидше!

Він миттю вимкнув всю апаратуру, окинув божевільним поглядом свій кабінет і трохи сковано пішов на вихід. Зараз Богдан лагідно притримував мене, наче боявся відірватись та втратити з поля зору. А мені було так гаряче й солодко, що я тихенько раділа його шкіряному салону в авто. Якщо чесно, то за час нашого освідчення – моя білизна змокла до нитки й всередині щось приємно шкреблось та настирливо просило втамувати жіночу спрагу... І хоч я ще зовсім недавно була дурним дівчиськом, та за час розлуки та всіх тих переживань просто згорала від очікування, коли мій казковий хижак розірве на шматочки свою жадану здобич.

Донизу ми з’їхали в обіймах і в авто продовжували поглинати одне одного грішними й нетерплячими поглядами та передчували божевільні дива кохання. Спочатку я з острахом думала: як ми подолаємо дві «довгі» зупинки до нашого дому? Але коли виїхали на Басейну, заспокоїлась. Адже там виявилась така кількість автомобілів, що при всьому бажанні ні один збурений шаленим щастям водій і рипнутись не міг в щільному строю години пік. Тому ми просто повзли разом з усіма, наче дві маленькі покірні черепашки, тихо й слухняно.

В проміжках між смиканням авто блаженний від хвилювання Шеремет брав мене за руку та посміхався особливо загадково. А я розвернулась на сидінні до нього всім тілом та не могла відірвати погляду від мого осяяного боса.

– Любий мій, навіщо нам дано таке страшне Кохання? Воно ж може піднести за простір, а може роздавити, – філософствувала я, щоб відвернутися від вогню, що бушував у мені.

– Хіба ти проти? А я готовий палати в тобі до останнього подиху й мені більше нічого не треба у житті, – шаленів він.

– Ні, не проти. Хочу лише в тобі, тільки з ТОБОЮ...

Від наших зізнань Богдан похитав гарячою головою та щиро вимовив:

– Я так більше не можу! Поставлю на аварійку і дійдемо пішки.

– Ти серйозно покинеш свого красеня посеред цієї каші? – хазяйновито стримувала потік емоцій його мазохістка.

– Я зараз душу заклав би дияволу, тільки б опинитись у тобі на всю ніч...

– Який же ти грішний, мій коханий католику! Не треба нікому закладати твою святу душу, бо вона належить лише мені і я її нікому не віддам. Тим більше, що ми вже майже доїхали, – радісно стримувала я свого Шеремета, а він палав і щиро зваблював якнайшвидше відчути на собі всі його гріхи.

Розділ 19. Ти вийдеш за мене

З горем пополам, але безмежно щасливі, ми добрались до комплексу на Патріса Лумумби. Залишили Porsche на підземній стоянці й піднялись ліфтом додому. Я не приходила сюди з моменту його від’їзду до Штатів, але кажу «додому» тому, що дім – це там де б’ється Його гаряче серце. Навіть якби це була хижа в лісі – байдуже! Багато хто скаже, що я кривлю душею. Ні! Клянуся: мені просто треба дихати поряд з оцим змученим, шалено закоханим в мене дурну, створінням. Адже Його вина лише в тому, що через кохання до мене, він почав занадто легко довіряти людям.

– Сонечко, вибач за безлад, – миттю штовхнув Богдан двері стінної шафи, схопив зі столика порожній стакан та хотів кинути в посудомийку. Я розуміла, що це в нього просто шок і з добродушною посмішкою взяла за руки:

– Милий мій, не метушись. Безлад це в моїй дурній голові, а прибирати будемо потім. Добре? Як же страшенно я хочу їх відчути...

Тепер сама потягнулась я до тих неймовірно жаданих губ і потонула в Його обіймах. Боже, навіщо ти даєш людям такі почуття? Мені ж тепер здавалося, що то не просто цілунки, а панацея, бальзам від усього болю, який зібрався за цей час в наших бідолашних душах і тепер виходив, через шкіру, чи все тіло? Не знаю. Але нестерпне щастя поглинуло НАС обох і ми тільки тихенько стогнали від насолоди та шукали на спраглих тілах таких місць, які ще не обіймали...

На мить я відсахнулася й попросила:

– Я ручки помию?

– Тільки ручки, будь ласка. Я хочу випити весь твій аромат від якого збожеволів та не можу більше жити без нього. Як же я сумував за твоїми чарівними парфумами й тим, що під ними...

– Я погано пахну? – знову шаліли мої думки.

– Ти нестерпна і, мабуть, тому я тебе так неймовірно сильно кохаю. Пішли разом, я тебе і до ванної одну вже не відпущу.

Колись раніше я не розуміла: навіщо в одній ванній кімнаті дві раковини? А ось тепер стало ясно. Бо дві людини, які невинно розірвались на клаптики та згорали від болю, повинні були скоротити час для єднання і тому знадобились саме дві.

Потім ми попрямували до нашого «ліжечка» і не могли зрозуміти: навіщо виробники одягу придумали стільки застібок, блискавок та ґудзиків? Це ж може скалічити мозок, поки все розстібнеш... Але і з цим ми справились й опинились там, де дуже довго мріяли бути та втрачали подумки можливо роки життя, припускаючи, що цього вже не станеться.

Від довгого очікування Богдан був гарячим і нестримним, а я блаженно корилась всьому чого він хоче й ще не дійшовши до «основної страви» він прошепотів:

– Як порядний чоловік, я повинен зізнатися, що вже не безплідний і страшенно хочу все того ж самого: нашої великої щасливої родини...

– Господи, Богданчику, ти все повернув до природного стану? Це ж боляче! А можна вже тебе мучити? – хотіла і боялась здійснення його мрії я.

– Можна. Мій єдиний природний стан – це бути у тобі. Інакше вже не вийде. Навіть не мрій!

Він увійшов і я відразу заплакала. Я й не думала, що від такого божественного відчуття теж буду плакати. Я насолоджувалась моїм довгожданим коханим, а вони котилися тихенько і зовсім не заважали єднанню наших світів в один, тепер уже навіки. Наші серця билися разом і розмовляли про щось своє. Наші погляди з’єднались і переливались думками та блаженством, не потребуючи слів. Зараз мені здавалося, що я знову літаю в невагомості серед тих світів, що наснились, тільки тепер разом з Ним і тому так солодко й гаряче...

Його щасливий погляд розтанув у мені і я тільки тепер зрозуміла, що він наповнив мене густим гарячим дарунком долі й залишалось лише слухати, як ті маленькі часточки шукають в мені прихистку на наступні дев’ять місяців. Раніше, від незнання, я намагалась все запам’ятати, та сьогодні була в такому трансі від щастя, що не чула ні його переможного крику, ні навіть якби сама розпорошилась на клітинки, все одно просто нескінченно сяяла б і не бажала прокидатись...

– Господи! Як я хотів і боявся, що цього не станеться між нами ніколи, – обережно пестив він моє розпашіле личко, а я чула Його наче уві сні та посміхалась:

– Не могло не статись. Що накажеш буду робити тепер завжди, бо ти МІЙ...

Мій блаженний від щастя Шеремет наразі потягнувся до столика й дістав звідти золотаву коробочку.

– Златочко моя, я привіз тобі подарунок, – не відривав від мене погляду він.

– Знову? – згадала я його кулон з аметистом.

– Ні, такий буває тільки раз у житті. В нашому єдиний раз, до самої смерті.

Він відкрив і я побачила таку красу, яку навіть уявити не могла. Це була обручка, але виглядала вона не як кільце з каменем, а щось просто неймовірне. Два переплетених сердечка, посипані діамантами, з’єднувались посередині в чарівний чистий діамант, не дуже великий, але прекрасний.

– Кохана моя, єдина на землі: ти вийдеш за мене? – прошепотів він і здавалось, що у світі знову настала вселенська тиша, а він чекав та помирав від насолоди, бо бачив відповідь в моїх очах, відчував її всім тілом і слів було вже зовсім не потрібно. Але я проштовхнула повітря, що заважало дихати та, втрачаючи свідомість, відповіла:

– Так, коханий! Я народжена, щоб бути твоєю, такою й залишусь назавжди.

З блаженним стогоном насолоди Богдан одяг мені на пальчика те диво й пригорнувся до всієї відразу міцно-міцно, а потім прошепотів:

– Боже, продовж цю мить назавжди! Я не хочу більше нікуди, тільки з Тобою, лише в Тобі...

Щасливі й неймовірно грішні, ми б кохались до самого ранку, але дуже зголодніли та пішли в нічний супермаркет набрати їжі. Потім годували одне одного та пили колекційне біле вино, спеціально привезене Шереметом ще раніше, можливо для якоїсь урочистої події, а тепер воно було найдоречнішим і дуже смачним.

Я роздивлялась красу на своєму пальчику та віддзеркалювалась в очах коханого:

– Скажи: навіщо ти купив? Ми ж посварились?

– Я замовив відразу як прилетів, ще до сварки, а виконали вже після. Тільки я все одно молився, щоб ти опам’яталась і згодилась бути моєю. І Бог мене почув, – бавився моїми вустами він і зараз був наче сімнадцятирічний хлопчисько, щасливий і знову неймовірно збуджений.

– Пішли ще перевіримо наше кохання на міцність, а потім доїмо. Я просто не можу насититись тобою й милосердя навіть не проси, – чесно зізнавався мій колишній стриманий бос, а тепер майбутній законний чоловік.

– А я й не хочу милосердя. Навіщо ти розбудив мене таку?

– Щоб кохала довіку тільки мене, – підняв на руки свою «жертву» мій хижак, а я корилась його пристрасті й розуміла, що з першої зустрічі знала: чим закінчиться наша серйозна співбесіда на Хрещатику. Ще тоді в мені щось підказувало, що ми будемо у всьому одним цілим і мій коханий точно відчував те ж саме, ще коли вперше доторкнувся до моєї руки. Так буває, коли двоє призначені одне одному Богом. І змінити ніхто й нічого не зможе, як би не намагався та як би не хотів.

Розділ 20. Приємні турботи

Осяяний сонцем зимовий ранок, двоє найщасливіших створінь зустріли в блаженних обіймах одне одного.

– Я ще ніколи в житті не зустрічав такого щасливого світанку, – солодко потягнувся Богдан і знову ніжно обвив мене руками. – Хіба в дитинстві, на Новий рік, коли мама ховала мені під подушкою дарунки від Діда Мороза. Знаєш, вона дуже сумує за мною, коли я ганяю світом. Але до тебе відправила майже силоміць та наказала повернути наше щастя. А ще вона за нас молиться. Я попросив. Хоча вона й так молилась би.

– Думаєш наші мами подружаться? – посміхнулась я, наче школярка. Ніби нам не байдуже: подружаться наші батьки, чи ні? Головне, що ми більше ніколи не розлучимось і пообіцяли забути все погане, що з нами сталося.

– Златочко, тобі це так важливо? – почув мої думки Богдан.

– Та ні. Просто цікаво. Вони такі різні, а ми з тобою однакові, як дві краплиночки, правда? – цілувала я його щічки, а він танув від щастя і вже заперечував:

– А як же фізика? Щось там про різнополюсність та тяжіння?

– Так то ж фізика, а у нас страшенна хімія, з дуже потужною і таємною формулою кохання.

– Перевіримо формулу? – завівся він.

– Ні-і! Я більше не можу. Ти порозганяєш в мені всіх діточок. Дай їм там хоч трішки звикнути...

Тепер він став аж занадто серйозним та перепитав:

– Думаєш, ось так відразу й спрацює?

– Богданчику, вони в тебе там два роки томились, як у пастці. Чому ні? Та й за мною дуже скучили! Пішли краще рятувати бізнес. Дивись, куди наші непереливки продажі завели...

– Та пофіг мені ті продажі. Йди сюди! Закріпимо нашу формулу, – не давав мені вибратися з ліжка вже зовсім несерйозний бізнесмен Шеремет. – А ще мені треба зателефонувати до вашого центрального РАЦСу. Вночі я згадав, що його директор мій постійний клієнт.

– Навіщо, коханий? – не розуміла я.

– Тобто: навіщо? Ти забула, що вчора пообіцяла стати моєю дружиною? – цілував він мої збуджені груди.

– Ну, після того, що ти робив зі мною вночі – можна забути навіть власне ім’я, але про обіцянку стати твоєю дружиною, я пам’ятаю, – пестила я його скрізь і відчувала: як йому це приємно.

– Тоді до чого питання? Розпишемось якомога скоріше, – ми знову були готові до злиття, але Богдан ще встиг спитати: – Чи хочеш пишного весілля?

– Ні, Боже борони! Оті сварки між родичами, «гірко» напоказ, а ще лялька на капоті, наче вже з дітьми бере. А потім на розлучення подають через місяць та гроші ділять. У моєї двоюрідної сестри так було. Ні, мій хороший, я тебе можу і без будь-якого штампика довіку кохати...

– Ну, без штампика не вийде. Ми на дві країни будемо жити. А ще маленькі Шереметики повинні мати законних тата й маму, – далі не пам’ятаю.

Прийшла до тями вже коли мій неймовірний красень брив своє шовкове личко, а я взялась за вранішні канапки. На цю мить я бігала без нічого по кухні й мені було так добре, що важко було уявили себе більш щасливою! А Богдан поглинав ту звабливу картину і весь час просив:

– Тільки не одягай нічого. Хочу бачити тебе наскрізь. Ось там б’ється моє серденько, ось солодка мрія... а там маленькі дітки...

– Коханий, ти зовсім з глузду з'їхав. Які дітки? Вони ж ще не зібрались до купки, – сміялась я і мені здавалось, що такими темпами сьогодні до офісу ми не втрапимо.

Наш ідеальний ранок перервав дзвінок. То мені телефонувала мама. Останнім часом вона часто зранку намагалась підтримати мене та кожного разу проклинала Богдана Шеремета за те, що донька після безсонної ночі знову страшенно зарюмсана.

– Привіт, дитятко! Ну, як ти не пішла ще з офісу того гада? – стривожено спитала мама.

– Мамуню, ні з офісу, ні з життя. І взагалі у мене для вас з татом радісна новина: ваша донька неймовірно щаслива та виходить заміж!

– Господи! За кого? – ще більше розгубилась там, на іншому континенті, мама.

– Саме за нього, того що по-твоєму мені життя зламав. Мамо, він мені його подарував. Ну, окрім вас з татом, звичайно. Я така нескінченно щаслива, що словами не передати! Жаль що це не Skype, ви б нас з татом відразу й поблагословили.

– ...Батьку, а батьку! Доїздився ти зі своїми свердловинами! Дитина он без нас заміж виходить, а ти все в нафті купаєшся. Прикинь, доню, вчора приперлося брудне як ніч. У них, бачите, нафта забила! А мені ж її відіпрати треба. Фанатик якийсь, а не батько в тебе, – жалілась мама і не знала, що вже давно знаходиться на гучному зв’язку. Я тільки знизувала плечима, дивилась на свого судженого й посміхалась, наче сонце. Тепер в моєму житті все здавалось настільки стабільним і досконалим, що більшого й бажати не треба. Ми розсталися до нової зустрічі, а Богдан обійняв мене і констатував:

– Оце в мене теща! Прийдеться серйозно підготуватись до знайомства, бо тесть фанатик, а теща справжній тайфун. Тепер я розумію: звідки ти така в мене взялася. Каву я зварив. Прошу до столу, моя маленька богине!

– Богданчику любий, я не можу це не сказати. Останнім часом в мене були найстрашніші ночі й ранки, та з учора життя змінилось назавжди. Мені так добре, що слізки знову поряд, але від щастя... Господи, що ж робиш? Це все-таки стіл! – задихалась я від блаженства, бо вже відчувала у собі його солодкий скарб і не могла від нього відмовитись... Коли окрилений щастям Шеремет знову заповнив мене своїм вогнем і ми продовжили сніданок він раптом сказав:

– Я тут подумав відносно весілля. А знаєш: воно у нас буде! Навіть гучніше, ніж у будь-кого. Ми організуємо в Києві так звану Екстраваганзу. Це зібрання всіх вищих та найуспішніших представників компанії, з виступом попзірок, презентаціями й конкурсами. Щорічний підсумок Inwey. От тільки він запланований уже в Манілі, але заради такого випадку, може перенесуть? Я вже був запрошений на кілька таких зібрань, коли ще йшов нагору, а минулого року – вперше з вищої сходинки бізнесу. А в запрошеннях оголосимо про наш шлюб. Упевнений, що відмовити просто не зможуть. Хіба що місце для проведення треба знайти, велике й відоме в Києві. Тоді точно буде сплеск продаж та підйом в роботі. Місця, де проводилась Екстраваганза завжди злітають в рейтингу.

Я дивилась на своє неймовірне щастя і не могла намилуватись. Скільки в одній людині може бути талантів? Адже мій майбутній чоловік розумний і вихований, добрий і уважний, талановитий бізнесмен, а ще солодкий коханець і він моя божевільна пристрасть...

Після душу на двох – ми свіженькі й щасливі сиділи в авто і продовжували вранішню нараду:

– Любий мій босе! А я про місце проведення подумала. Може, там де ми зустрілись? Клуб великий і для нас знаковий. Без Веронічиного Голлівуду ми б зараз, мабуть, не їхали на роботу такі окрилені. Навіть страшно подумати: я ж їй тоді відмовити хотіла...

– А я тільки того дня там і був. Златочко-золотко, таки є Бог на світі! А, спробуймо. Я від цієї твоєї ідеї навіть знову додому в ліжечко захотів...

– Ти невиправний і невтомний, але ж за це я тебе ще більше кохаю. Потерпимо до вечора? Ой-ой-ой! Прошу, мовчи! Ледве не зачепились, – заплющила очі я, бо мій божевільний Шеремет вправно відвернув зіткнення свого елітного авто з якимось бусиком. Ми обоє полегшено зітхнули, розсміялись і вийшли на стоянці під Гулівером.

Та здавалось, що Богдан зараз не думав ні про авто, ні про Екстраваганзу. Його очі обмацували моє тіло і я розуміла, що цей день, як і всі наступні, будуть заповнені нестримним щастям, що зашкалює всередині й нестримно рветься назовні.

Розділ 21. Щастя з Inwey

Зранку прибіг стурбований чимось завскладу Захар Абрамович. Він завжди так гучно висловлював свої емоції, що чуло два поверхи навколо, але людина була дійсно золота. Богдан йому сьогодні ні в чому не відмовив і, коли чоловік вибіг до мене в приймальню, підійшов і вже тихенько, на вушко, прошепотів:

– Не зупиняйся на досягнутому, квітко наша! Адже босу навіть піджак замалий – крила не вміщаються...

І побіг собі. Виходить він вміє розмовляти тихо, якщо про інтимне! Я збуджено посміхнулась та й почала невідкладно готувати дизайнерський проєкт нашого запрошення на щорічний захід фірми. Думати мені не треба було. Я вже мала наше з Богданом учорашнє неймовірно щасливе фото, до якого додала колаж з моєю запаморочливо прекрасною обручкою та красномовним написом: «Щастя з Inwey».

Бос вийшов подивитися на мене, бо вже скучив і побачив на екрані готове запрошення. Він навіть не роздумував, а просто схилився ззаду, обійняв за плечі й наказав:

– Розсилай! Більше доповнити нічого. Хіба тільки те, що я тебе божевільно кохаю й хочу додому... А ще ти в мене дивовижно талановита.

Я пригорнулась до його теплого стану і попросила:

– Додому потім. Коханий, з’їздьмо до Ніки, в клуб.

– Точно! Господи, ти ще й розумна! А я лише подивлюсь на тебе й забуваю про все на світі. Прошу: керуй мною, доки не звикну, який я неймовірно щасливий.

– Почекай, Богданчику! Я їй тільки зателефоную, – пошукала я очима телефон.

Вероніка була «вдома», тобто на місці, в клубі! Бідна дівчина, що завдяки своєму покійному п’яниці-батькові жила в темному закутку на роботі, зовсім не падала духом. Та ще й подарувала нам з коханим чарівне щастя і ми розуміли, що перед нею в неоплатному боргу!

Ми поїхали на лівий берег, в Голлівуд. Вероніка зустріла нас щирими обіймами і їй, як Абрамовичу, зовсім не треба було нічого пояснювати. Взагалі, я вже встигла зрозуміти, що не дивлячись на відсутність вищої освіти, ця нещасна дівчинка по життю мала відмінний диплом психолога. А ще майбутні Шеремети виглядали так красномовно, що навіть сліпий відчув би наш шалений стан.

– Привіт, красунечко! А хто це з тобою? Невже той серйозний чоловік з глянцю? Тільки він тепер якийсь, по-київськи, щасливий і квітучий.

– Вітаю, янголе! Бо саме ти янгол-рятівник нашого щастя, Нукусю! І ми приїхали, щоб сказати, що той «глянець» їде сюди до тебе. Якщо, звісно, дозволите?

– Та годі тобі, Златко, який я янгол? Скоріше Єва, бо майже завжди гола. Вибачайте, пане Шеремет.

Але Богдан зараз уже не чув і не бачив наших дівочих розмов. Він знову, наче хижак, вже впився бізнесовими кігтиками в розміри сцени, колір стін і по обличчю було видно, що включив внутрішнього калькулятора та прикидав: скільки народу тут поміститься.

– Нукусю, не будемо пану заважати. Він уже весь в роботі. А що це ти імідж змінила? – спитала я, бо фіолетовий колір та дике начісування волосся кудись зникло, а моя чарівна спасителька виглядала зараз, наче Клеопатра. В неї було гладеньке золотаве волосся і довга стрижка «паж».

– Помітно, так? Та хотіла стати трішечки Златою. Може й мене хто побачить, коли стану «золотою»? А ви взагалі просто з ввічливості заїхали, чи що ти там про «глянцевих привидів» казала? Тільки хіба нам з вами зрівнятись? Ви он які величні! – вголос розмірковувала «золота» Клеопатра-Ніка.

– Нікусю, а ми спробуємо зрівняти шанси. Це ж ти мені казала, що все в наших руках. А ще – ось!

Я підняла долоньку та продемонструвала дівчині обручку. Вероніка схопилась обома руками за щічки й очі в неї запалали зовсім не заздрощами, а просто щастям за мене:

– Вітаю, Златко! Боже, яка краса! Я такого в житті ніде не бачила. Ну, ясно, замовне. А коли урочистість?

– А це вже коли ви дозволите. Ми збираємось тут у вас його провести. Ти не проти? Бо це ти нас тут заручила і від дурних вибриків мене рятувала. Нікусю, я тобі тепер все життя молитися буду. Він неймовірний і я дихаю ним, наче уві сні!

– Та бачу я, не сліпа. Тільки навіщо вам наш хлів? Він же гидотою, з підлоги до стелі, обмазаний!

– А ми його відмиємо і наповнимо щастям. А тебе заміж віддамо за красивого та багатого, – мріяла я, щоб підтримати Вероніку. – Сонечко, а де зараз твій бос? Бо ми йому привезли пропозицію, від якої він не зможе відмовитись. Богданчику, ну як, підійде?

Шеремет підійшов ближче і вже було видно, що він прийняв своє єдине рішення. Бос обійняв мене за стан й щиро посміхнувся:

– Підійде! Не гоже відмовлятися від того, хто тебе породив. Трішки внесемо зміни, але я заплачу стільки, що думаю власник не відмовиться. Вероніко, а як зв’язатися з вашим керівником? – більш ввічливо і спокійно спитав тепер Богдан.

– Та він взагалі ввечері з’являється, але ж можете зателефонувати та домовитись про зустріч, – знизала худенькими плечиками танцівниця-Ніка.

Богдан відійшов і доволі довго розмовляв з власником нічного клубу, аж поки той зрозумів, що до його закладу планують приїхати грошовиті мішки з усього світу. Можливо, після бурхливої ночі проведеної серед дівчат клубу, він ще не міг усвідомити розміри щастя, яке накотилося так зненацька. Але згоду дав і, звичайно, вимагав авансу. Та мій Шеремет, що звик до різних варіантів «передплат» і їх неоднозначних наслідків пообіцяв всю суму, але ж лише після повного узгодження з вищим керівництвом компанії.

Нікуся запрошувала нас на коктейль, але ми ввічливо відмовились, зробили з нею декілька селфі та й поїхали додому. По-перше, вже наближався обід та від стрімких справ дуже розігрався апетит, але той інший – гарячий і грішний, був куди важливішим! Ми мчали через Південний міст і я чомусь згадала про нещасну Вероніку.

– Уявляєш, Богданчику! Ніка вже кілька років живе у підсобці того клубу...

– Чому? Ти ж казала, що ви з нею ходили до однієї школи. Значить вона з Центру? – здивувався уважний бос.

– Так, ми закінчували сімдесят шосту, на Гончара, і жила вона з батьком нижче по вулиці, в комуналці. А потім він підписав з якимись пройдисвітами папери на кімнату і скоро помер від горілки. Так Нікуся потрапила в підсобку Голлівуду. Добре, що хоч там їй прихисток дали.

– А ще ти розповідала, що в неї Ягуар? – знову не розумів дівчачої логіки поміркований бізнесмен.

– Так є, старенький. Але ж він з відкритим верхом і там жити незатишно. Та вона, по-моєму, й не жаліється.

– Ось проведемо в них успішну Екстраваганзу, піднімемо продажі й купимо їй нормальне житло, – випалив Шеремет.

– Коханий, я люблю Нікусю всім серцем і навіки залишусь її боржницею через тебе, але я не мала на увазі нічого такого, – щиро відповіла йому я.

– А я маю, навіть дуже. Я ж не знав. Все нормально, Златочко, ми справимось. Я ж у тебе ходячий калькулятор. От напасть, знову затор...

– Та копають же, бачиш? Господи, коли вони вже накопаються? От скільки себе пам’ятаю: весь Київ перекопаний! – обурювалась я й не розуміла, що ті чоловіки в оранжевих жилетках теж просто заробляють собі на хліб, а ще роблять життя киян затишнішим та безпечнішим.

Скоро ми з Богданом, щасливі та піднесені, вже стояли в ліфті й не могли дочекатися, коли відчиняться двері, щоб опинитись в нашому раю розпусти й бажань. Наразі ми виглядали, неначе два стурбовані кролики, що весь час жадали бути єдиним-цілим... А пояснити й зрозуміти наш стан можуть тільки люди, що вірять і знають сутність величного КОХАННЯ.

Розділ 22. Дві смужечки

Пройшло кілька тижнів з того часу, як ми з Богданом задумали відібрати у Маніли пальму першості та запросити працівників і гостей Inwey на Естраваганзу до Києва. Кожного дня керівники підрозділів надсилали нам офіційні підтвердження, що їх команди готові прибути на форум саме до Української столиці. Ті діячі нашої сфери, що жили та працювали в Європі, з радістю, згодились поміняти далеку мандрівку до Філіппін на відвідини квітучого Києва. По-перше, наше місто багато людей дуже любили, а по-друге, не треба було пертися на інший кінець світу. І головне, чого ніхто й ніколи раніше не робив під час цього заходу – це привітати з одруженням молодого й чарівного представника вищого світу Inwey і його молоду дружину.

Якось з Варшави мені зателефонувала Тарнавська. Вона була збуджена й скривджена тим, що чоловік її серця – Богдан Шеремет все-таки став МОЇМ, а вона так і залишилась нічийною успішною бізнесвумен з Білої Церкви, десь там посеред Польщі.

– Що хитрожопа? Вхопила таки долю за хвіст? Та він же покрутить тобою як захоче та й полетить одружуватись вчетверте, – почула я відгук про мого коханого від тридцятишестирічної матері-одиначки й тільки посміхнулася:

– І тобі доброго ранку, Ларисо!

– Цвітеш, значить? Ну, і як же той скарб у ліжку? Мабуть, запаморочливий? – чого їм всім не йметься дізнатись: який Богдан у ліжку? Може жінки на природному рівні відчувають, що дійсно неймовірний.

– Як там погода у Варшаві, Ларо? Приїдеш до нас на Екстраваганзу? – відповіла я.

– Ого! Які ти слова вже вивчила з Шереметом, дитинко! Мабуть, не одну ніч навчав? Ну, добре, якщо вже ти спитала, то я категорично проти Києва! Що там можна нового побачити? Я підтримую, виключно, Манілу і тільки її та буду відмовляти від цієї дурної ідеї всіх інших. Так і знай та жеребцю своєму перекажи.

Тарнавська кинула трубку, а я сиділа й не розуміла: ну звідки у жінок збирається аж стільки негативних гормонів? Хоча, якби мені було тридцять шість і на мене зовсім не звертав уваги найчарівніший у світі чоловік – Богдан Шеремет, я на таке життя теж була б страшенно ображена.

Ой, як же зараз захотілося таранки! Аж слинки потекли. Коли до нас тоді приїздили одесити – вони привезли кілограмів п’ять неймовірно смачнючих бичків. Я залишила спочатку в офісі, всім для частування, але скоро тими ароматами пропахла вся приймальня й Адамович подарував мені зі складу якогось ароматизатора та звабливий запах риби скоро вивітрився. Я ж щедро поділилась з нашим завскладу тим добром й довго смакувала дома, наче цукерками. Наразі я навіть очі заплющила від насолоди, згадуючи смак бичків. Взагалі, я з дитинства не любила ні тістечок, ні кремів, а от гарнюня рибка та добре закопчена!.. Ой, краще не думати про це.

Від спогадів про таранку в горлі зовсім пересохло і я швиденько підхопилась, щоб попити води, але відчула як голова пішла обертом, тому я знову сіла. На вулиці був гарний яскравий ранок, ми з Богданчиком добре виспалися й відпочили, а зі мною діється щось зовсім незрозуміле? Трішки посиділа з заплющеними очима і стало краще... Саме в цей час до приймальні влетів осяяний чимось Шеремет. Він взагалі ганяв тепер наче вітер і більше нагадував закоханого школяра, а не серйозного представника закордонної корпорації, яким я Його побачила вперше.

– Золотко моє, радій. Бути в Києві Екстраваганзі! Тільки-но президент мені особисто це підтвердив. Я навіть не повірив, коли номер його побачив... Ти чого така сидиш? – помітив коханий мій стан і доповнив: – Тобі недобре? Ти якась незвично бліда. Що вже тут встигло трапитись?

– Богданчику, та нічого тут не трапилось, все добре. Хіба що тобі привіт від Тарнавської. Казала, що не приїде до Києва на Екстраваганзу і взагалі наш задум – фуфло...

– Та сама вона фуфло. Базарна баба з-під Білої Церкви. І ти від цього так засмутилася? Плюнь на неї й забудь! У нас роботи море. Готуватися треба. Люди приїдуть серйозні, нізащо не можна осоромити столицю Батьківщини. Поїхали десь поїмо, бо дома я розслабляюсь так, що працювати потім вже не можу, – зізнався коханий.

Я взялась за сумочку та знову сіла в крісло з закритими очима.

– Златочко, що? Ти не лякай мене, будь ласка. Хочеш, нікуди не поїдемо? Пішли додому.

– Зараз, мій вогнику. Крутиться чогось усе...

Тепер Шеремета наче осяяло! Він дивно посміхнувся й запитав:

– А ти нічого не пропустила? Якось довго вже не проганяла мене від себе на два дні?

Це він звичайно про місячні. Але я й так пам’ятала, що в мене затримка цілих три тижні. Думала, що це через наші неймовірні заняття коханням гормони скачуть. А бажання погризти таранку взагалі зі станом здоров’я ніяк не пов’язувала. І до чого тут запаморочення? Працюємо ми багато. Наразі від цих думок та хвилювання в горлі наче застрягло щось і роті зробилось якось гидко... З останніх сил я посміхнулась коханому і впала йому на руки.

Прокинулась, коли в нашій приймальні був лікар та медсестра зі «швидкої». Богдан тихенько стояв біля вікна і вигляд у нього був такий, наче він наївся гіркого меду. Жінка-лікар вже змірила мені тиск та з посмішкою сказала:

– Ну, можете ще попісяти на тест, але це нічого не змінить. Вагітність перша, адже дівчина нічого не тямить. Та не хвилюйтесь: за дев’ять місяців всьому навчитеся. Не проводжайте, вихід ми знайдемо.

Тепер мій бос підійшов, сів близенько в крісло і ніжно пестив мої щічки:

– Я ж говорив, що ти неймовірна. Сказала-зробила! Господи, який же я щасливий. Тільки за мою крихітку дуже боюсь. Кажуть, в жінці стільки всього болить і змінюється...

– Милий мій, про що ти говориш? Що зі мною? – поки ще зовсім не ладнала я з власними думками.

– Допалався твій вогник! Ні, я зараз найщасливіший чоловік на землі, але все одно страшно. Ще й ту Екстравагантну придумали. Може скасувати? – знітився мій коханий бос.

– Навіщо? Я трішки полежу та все пройде, – посміхнулась я йому.

– Ага! Через дев’ять місяців відразу й пройде, – надув свої красиві губенята Шеремет, а очі просто сяяли блаженством.

– Ти серйозно? Я вагітна? Богданчику, не може бути... Хоча, якщо подумати, що в мене вже три тижні затримка? – вголос розмірковувала я про свій новий стан.

– Господи! А чому ж ти мовчала? Може не треба було так налягати на наше солодке спілкування? Хочеш зробити підтвердження? – простягнув він мені куплений у медиків тест.

– Зараз зроблю! – підвелась я й почувалась набагато краще. – Тільки не ходи зі мною і не хвилюйся. Пісяю я поки що самостійно!

Я зупинила очманілого від новини коханого, бо він серйозно ринувся супроводжувати мене до нашої кімнати відпочинку. Там я дістала з пакетика довгеньку штучку, пішла в туалет і зробила справу, а по ходу прочитала інструкцію на пакетику. Слухняно почекала кілька хвилин та ясніше ясного побачила у віконці дві яскраві смужечки... Спочатку в мене знову почало темніти перед очима, але тепер вже від радості. Потім я попротирала все серветкою, привела себе до ладу й причесалась. Якийсь час постояла перед нашим великим дзеркалом і не могла відірватись від свого відображення, адже погляд сяяв дурнуватим щастям.

– Як швидко, Господи! – сказала я дзеркалу. – Але ж ми так сильно цього хотіли та мені зовсім не страшно, бо я виконую Його доленосне бажання.

Не випадково вчора ми побували в РАЦСі, на проспекті Перемоги, й разом з Нікусею та тим директором, поставили чотири підписи в Книзі державної реєстрації актів цивільного стану. Це точно доля, бо напередодні я офіційно й радісно прийняла прізвище Шеремет, а сьогодні дізналась, що в мені вже росте маленький Шереметик.

Коли я вийшла до Богдана, то він чекав мене більше ніж тоді, коли ми мирились.

– Ну що? Показуй! Я ж тут посивіти можу, – в нетерплячці тупцював він.

– На тобі іграшку. Вчора я сказала «так» в РАЦСі, а сьогодні воно маленьке теж сказало «так» цими двома смужечками. Ти кого хочеш спочатку: дівчинку чи хлопчика? – захлиналась щастям я.

Він підхопив мене не руки й прошепотів:

– Всіх-всіх! Ну, по черзі, звичайно. Златочко, я не знав, що вмію таке відчувати. Дякую! Ти все моє життя на землі... Поїхали я відвезу тебе відпочивати.

Розділ 23. Я їду додому

Скоро до запаморочень додався ще й дикий токсикоз. Я весь час відчувала себе наче в літаку, під час найжахливішої турбулентності. Хоча в літаку мене зроду не нудило! Літати я любила і завжди, дивилась за вікно на хмари та вигадувала якісь історії про фантастичних створінь, що супроводжують політ.

Та зараз молодій сім’ї Шереметів було не до фантастики. Адже у Богдана горіли строки підготовки до міжнародного заходу, який ми самі зажадали провести в Києві й нам пішли назустріч. Деякі делегації вже вимагали конкретної кількості місць, а в лівобережному Голлівуді робочі ще навіть не закінчили перемальовувати стіни. Мій коханий бос, тобто чоловік, змарнів і з усім намагався справитися сам, а я валялась вдома на подушках та інколи ледве встигала добігти до ванної кімнати.

Лікарка, що як кажуть, «буде вести мою вагітність» нічого особливого в моєму стані не бачила та просто прописала якісь вітамінки й запросила через тиждень на УЗД, щоб дізнатись: хто там і як себе почуває? Я дуже хотіла на повітря, але сама виходити боялась. Богдан вирвався на пів годинки й ми заїхали на Бесарабку, щоб скупитись. Я випадково забрела в ряди, де бабуні торгують травами.

– Що, дитино, мучить вагітність? – почула я й зупинилась, бо ніякого живота в мене не було видно.

– Ви до мене? – здивовано спитала я.

– Ну, не до нього ж! – кивнула старенька на Богдана. – Їм аби діло зробити, а мучимось ми. Ось візьми цієї травички й завари на ніч. Та попий зранку кілька разів по столовій ложці. Я там даю рецепт, свою візитку й домашню адресу, про всяк випадок. Мені проблеми не потрібні, я людям допомагати звикла. Через тиждень будеш як новенька, ні нудоти, ні запаморочення не буде. Якщо сподобається травичка – прийдете ще. Я тут завжди середами та п’ятницями буваю.

– Златочко, може ну його? – прикрив мене собою Богдан. Але якби ж він відчував ті муки, що я! Тоді хапаєшся за будь-яку соломинку.

– Богданчику, я тільки спробую. Може й допоможе? Давайте! Скільки з нас?

– Е, ні! На пробу даю безплатно. Всіх грошей не забереш. А що, як справді не допоможе? – сказала дивна бабуся й загорнула травичку в папір.

Ввечері мій сміливий бізнесмен сам заварив та напився, але до ранку не завагітнів і навіть не народив нікого. Тому вранці я теж спробувала трішки гіркого пійла й чекала, що помру? Та, на диво, пройшла годинка і мене майже відпустило. А до обіду я забула про всі свої симптоми та під ранкове шоу зварила смачний курячий супчик та ще й запустила прання. Ні аромати кухні, ні прального порошку мене більше до божевілля не доводили! За день я випила майже весь «пробний» напій і заварила ще. Поговорила з мамою, з Веронікою та пішла на балкон очікувати Богдана.

Воно бідолашне примчало зморене та змарніле, але миттю кинулось на кухню готувати вечерю. Яким же було здивування мого коханого, коли він побачив на плиті каструлю супу і забув про втому. Його прекрасні очі засяяли, але не від радості, що є їжа; а від щастя, що я оживаю.

– Звідки це у нас? – весело спитав він.

– Була тут кухонна фея та й подарувала. Богданчику, ну я ж у тебе не зовсім каліка, приготувала звичайно. Насипай, зараз поїмо.

– Тобто ти хочеш сказати, що трава діє? – аж затанцював біля плити він.

– Виходить, що так. Коханий, розкажи мені краще: що у світі діється. А то я тут наче злочинець перед стратою застрягла...

– Наша маленька мамуня жартує! Це добре, – ніжно погладив Богдан мій живіт та насипав нам ароматного супчику. Вперше за місяць я поїла з хорошим апетитом і, змучений своєю чоловічою виною Шеремет, не міг нарадуватись подібним змінам. – Зранку поїду розцілую бабцю та візьму зілля ще на вісім місяців вперед. Завтра ж у нас середа?

– Бідолашний мій бос зовсім зашивається без мене! Богданчику, але ж ми самі вирішили робити все й відразу. Тепер не жалійся! – була нудною я.

– Господи! Хіба я жаліюсь? Я кохаю вас до нестями та буду страшенно радий мучити сусідів криками маленького Шереметика й бігати містом з памперсами... – шалів він.

Зілля Богдан купив і скоро я вийшла в офіс на роботу. Хто його знає, що то була за трава, але вона точно чудодійна. Я забула про всі страхіття початку вагітності й скоро ми з радістю дізнались, що чекаємо на маленького хлопчика. Шеремет схуд, але носився з потроєною енергією та вже майже підготував нічний клуб до великого шоу. Зрозумівши, що зможу взяти участь в тому довгоочікуваному заході, я навіть купила одну привабливу сукню та приготувалась виглядати нареченою. Прилетіли тато з мамою. Дивно, але Богдан їм дуже сподобався. Правда, його батьки вирішили чекати нас у себе вдома та це не зменшувало щастя мого коханого.

І ось настав день відкриття Київської Екстраваганзи. Народу приїхала тьма-тьмуща. Жінки в красивих дорогих шубах, чоловіки з глянцевих обкладинок ходили по залу й схвально кивали, поглядаючи на два величезні жовто-блакитні стяги, які Шеремет спеціально замовив для цього заходу. Прапорці всіх країн-учасниць майоріли над входом в Голлівуд і прикрашали столики гостей та були розвішані над сценою. Веронічин пілон довелося зняти, бо він зараз був недоречним, а ще заважав би працювати музичним групам, які ми запросили на захід. Сама Вероніка сьогодні була зовсім не схожа на ту, яку я побачила тут в день нашого знайомства з Богданом. Вона гуляла поміж гостей в довгій червоній сукні, з бокалом шампанського в руках і дійсно здавалась Клеопатрою. Тато з мамою сиділи за столиком для гостей, а працівників фірми розмістили ближче до сцени так, щоб вони легко могли піднятися на неї та розповісти про свої досягнення за рік.

Але коли до зали зайшов невисокий сивий чоловік в смокінгу, народ як по команді встав і зааплодував. Запрошені Богданом з 1+1 ведучі урочисто оголосили, що в залі присутній президент компанії Inwey. Легкою ходою чоловік піднявся на сцену, взяв мікрофона і покликав до себе Богдана. Він обійняв його за плече й сказав:

– Панове! Я добре пам’ятаю, як років десять тому цей хлопчина вперше прийшов на наш рядовий захід і з того часу стрімко та впевнено видряпувався нагору по сходинках нашого бізнесу. Сьогодні він на вершині, ну хіба що скине мене. А ще він підкорив більш важливу вершину: став коханим чоловіком і скоро буде щасливим татом свого спадкоємця. Де твоя чарівна доля? А, ось вона! – Я вийшла і стала поряд. – У нас тут усі зрячі?

– Т-а-а-к! – засміявся зал.

– Тоді не треба Вам пояснювати, що нікого прекраснішого містер Шеремет не міг зустріти в цілому світі. Його наречена... Перепрошую! Його неперевершена дружина допомогла підняти бізнес в Україні на неочікувану висоту. Дякую Вам, місіс Шеремет і вітаю в компанії Іnwey!

– Дякуємо, сер! – взяв Богдан у нього мікрофона й провів до сходинок. Він окинув поглядом оновлений зал нічного клубу, де зустрів мене і його очі засяяли ще яскравіше. – Вітаю, колеги! Вітаю, гості! Вітаю, тату з мамою! Пів року тому саме в цьому залі я вперше побачив Вашу доньку і більше не зміг жити без неї. З нашим бізнесом я побував вже, мабуть, в половині країн світу, але ніде не побачив такої краси. Вибачте, але для українця немає у світі нічого дорожчого за Батьківщину і синьооку кохану. Я радий вітати Вас всіх у столиці моєї квітучої неньки-України та сподіваюсь, що цей вечір принесе Вам натхнення для співпраці саме з нами. Дякую, гарного вечора!

Напівпрозора завіса з підсвіткою кольорів Іnwey піднялася і я побачила... групу «Океан Ельзи» зі Славком Вакарчуком на чолі. У нього в руках був мікрофон і, традиційно, жовто-блакитний прапор. У мене навіть дух перехопило. Ні, я вже напилась сьогодні чудодійної травички та токсикозу в мене й близько не було. Просто я поняття не мала, що Богдан запросив їх до нас на вечір. Залунала неповторна: Я їду додому...»

А ми спустились у підсобку, де чекала нас Вероніка.

– Люди! Ви чого мене покликали? Я дуже хочу побачити так зблизька Вакарчука...

– Не спіши, Вероніко. Він нікуди не дінеться. У групи по програмі завершальна пісня. Тримай, це тобі, – простягнув Богдан їй ключі.

– Що це? – здивувалась Ніка.

– Ти дала мені найдорожче в житті – ЇЇ. А це всього лише маленька подяка, – ніжно обіймав мене за плече Богдан і щиро посміхався. Знаєте: робити добро страшенно приємно, особливо хорошим людям!

– Бери, Нікусю. А то де ти будеш, за нашої відсутності, приглядати за своїм похресником, – додала я.

– Що? Ви даруєте мені квартиру та ще й зробите хрещеною свого маленького Шереметика? Цього не може бути! – вона кинулась зі сльозами обіймати нас обох відразу, а ми щасливі, дивились одне на одного й читали в очах улюблену фразу: «Погане пообіцяй забути, тільки хороше обіцяє бути...»

Розділ 24. Лети негайно

Київське зібрання компанії Inwey пройшло на неймовірно натхненній хвилі. Давно Богдан не пам’ятав такого стрімкого зростання продаж, адже навіть наш молодняк, що тільки починав вивчати інструкції товарів, від успіху просто захмелів. Новенькі дистриб’ютори бігали з шаленими чортиками в очах та не встигали складали нові Угоди з підписниками. Звичайно, бізнесмен Шеремет знав, що після високо підйому запросто може прийти деяке падіння і тому цілеспрямовано продовжував наставляти новачків: не вестись на миттєві злети, та йти до вершин сміливо й настирливо.

Та до легкодоступного й щирого боса у них весь час з’являлось стільки запитань, що інструктажі він проводив, без оголошень прямо в нашому офісі, інколи по кілька разів на день. Це мене трішки бентежило. Вірніше, нас з маленьким Шереметиком у животі. Раніше, коли я бачила як щасливі матусі прямо на вулиці, не соромлячись, ніжно пестять обома руками власний живіт – думала, що ці блаженні трохи не сповна розуму. Та зараз сама часто не могла відірватись від нашого маленького хлопчика й відчувала бентежливий ком у горлі. І мені було байдуже, що подумають малі дурепи, які ще не можуть зрозуміти цього неймовірного щастя, аж поки не відчують його у собі! А ще я обіцяла колись бути завжди стрункою, та природі важко перечити, й тому тепер ходила пухкенька, а мій живіт все більше округлявся з кожним днем.

Наша орендована на Лумумби квартира була велика й гарна, але домашні турботи для мене стали заважкі. Тому Богдан наполіг, щоб офісна технічна працівниця, раз на тиждень, приходила до нас попрацювати. Я згодилась, бо страшенно боялась хоч чимось нашкодити чарівній малечі, що почала активно тупцяти в мені.

Виклик відеодомофона був приємним.

– Заходь, Веронічко! Богдан навчився, наче привид, зникати вранці і я трішки проспала, – відчинила я тепер своїй найкращій подрузі, що після тієї Екстраваганзи теж кардинально змінилась. Ніка більше не фарбувала волосся в дикі неприродні кольори, а на виступи просто одягала яскраві перуки. Вона стала серйозною і весь час перепитувала: як живеться її «синочку»? Пам’ятаючи, що дівчина сказала про власних дітей – я ніколи не сміла жартувати на цю тему та давала їй потримати живіт стільки, скільки вона захоче.

– Златко, віриш: ніколи не думала, що тямлю щось в дизайні! – весело крутила педалі велотренажера Ніка, хоч її кісточкам форму підтримувати не треба було. Мабуть, щоб зрівняти шанси – вона поставила на підставку блюдце з тістечками та вминала їх за обидві щічки.

– А чого ти так вирішила? – зацікавилась я й уже блаженно розтягнулась посеред вітальні на килимі.

– Це не я, а будівельник сказав, що моє покликання – то переобладнання квартир. А я дурна ще й досі пілон собою протираю.

– Ось бачиш, Нукусю, і тобі професія знайшлась, – зраділа я за подругу.

– Але ж я нічогісінько не тямлю ні в комп’ютері, ні в архітектурі, – комплексувала дівчина тому, що ніхто й ніколи не підтримував її в цьому житті.

– Господи! Та для цього є тисячі курсів. Закінчиш – і вперед. Будеш заробляти зовсім інакше, не чекаючи вечорами подачок від багатих засранців. Адже це так приємно: нести людям те, чого вони бажають, а самі зробити не можуть... Ой, вибач, це вже мене здається занесло в нашу презентацію для новачків, – розсміялась я й відчувала, як моє маленьке диво радіє разом зі мною.

Ніка принесла в наш дім веселощів та пообіцяла прийти зовсім скоро. Вона зникла у своїх невідкладних справах, залишивши мене в прекрасному настрої. І нічого дивного не було в тому, що ця дівчина, яка й створила мій щасливий світ, тепер стала вже частинкою нашої родини. Адже батьки трішки пораділи за мене та й знову помчали відкривати нові нафтові горизонти на іншому континенті. Виходить, якби я тоді відмовила Вероніці у поході до її нічного клубу, то й досі плакала б ночами у подушку через страшний сум та самотність.

Сьогодні мій коханий прийшов навіть пізніше, ніж коли та виглядав не тільки втомленим, а ще й чимось дуже занепокоєним. Після ванної, як зазвичай, він кинувся ніжитись біля свого спадкоємця та обціловував майбутню матусю дбайливо й обережно, але я відчувала біду.

– Богданчику, ти знову боїшся мене? – намагалась я міцніше притискати його до себе. – Пам’ятаєш: я не хвора, а тільки трішечки вагітна...

При цих моїх словах він застиг на хвильку, наче від болю, а потім тяжко зітхнув та мовчки продовжив пестити нас з маленьким. Але ж я вміла відчувати його через океан, а зараз він був настільки близько, що я не стрималась:

– Що не так? Я чую, сонечко, говори! Молодняк десь налажав, чи щось гірше?

– Та ні, в бізнесі все ОК. Але є й гірше... Тільки прошу тебе: не хвилюйся, воно утрясеться! – оцих його передумов я страшенно не любила.

– Тобто? Про що ти говориш, коханий мій? – як кліщ в собачку, вже вчепилась в невідому інформацію я. Бо таємниць між нами не було з дня знайомства; ну хіба що тоді, коли його друга дружина за океаном вдалася до гидких і непотрібних вибриків.

– ...Телефонувала мама. Татові зі своїми старими проблемами треба негайно лягати до лікарні. Та вони видряпаються, як завжди. Тільки ти не переживай, будь ласка, – наче скинувши тягар своєї біди, полегшено зітхнув мій чоловік.

– Богданчику, ти думай, що говориш! Як то «видряпаються»? Негайно замовляй квиток та лети на допомогу, – не роздумуючи, наказала йому я.

– Але ж ти не полетиш зі мною, а я так не можу, – заглядав мені в душу він і його очі були відданими й сумними.

– Звичайно не полечу. Я б з радістю, але ж треба трішки почекати й поберегтись. А ти мчи, я навіть слухати нічого не хочу. На, замовляй негайно! – вклала до його рук телефон я.