Iрина Давидова - Завидний холостяк, Iрина Давидова

Глава 3.2

Пройшовши до вітальні, помітив, що Аліна прибирає зі столу. Перевів погляд на фото дідуся Ріти, і сам собі кивнув. Впевнений, він дивитиметься на нас із неба і радітиме, що його онука щаслива. Я все зроблю для цього.

 - Алін, я сьогодні ж підшукаю нам куховарку.

 - Ой, татусю, та мені не складно. Що я білоручка якась.

 - Давай я допоможу, Алін, - почув позаду себе, і обернувшись помітив збентежену Ріту.

 - Впевнена? Ти б полежала ще.

 - Все добре, - Ріта кинула на мене погляд, і заправивши волосся за вушко, пройшла до столу, - до речі, я б могла запропонувати тітці Кірі роботу кухарем. Якщо ви хочете. Вона порядна, охайна, і до того ж позбулася роботи.

 - Ця, яка дідусева доглядальниця?

- Так, - Рита схопила тарілки й понесла їх на кухню.

Аліна посміхнулася мені, і підморгнула.

- Погоджуйся.

- Добре, Ріт, подзвониш Кірі, і ми обговоримо з нею умови.

- Гаразд, домовились.

‐ А зараз мені потрібно на роботу. Діма подзвонив, треба їхати.

- Добре, татусь. Тільки не затримуйся.

Я кивнув, і поцілувавши дочку в щоку, кинув погляд на збентежену Ріту. Чорт! Мені хотілося б її поцілувати, але здається, ще зарано.

‐ До вечора.

З дому я буквально біг. Не розумів, що зі мною відбувається. Ми ж знайомі лише кілька днів, а мене тягне до Маргарити такою силою, наче ми зустрічаємося не один місяць. Зі мною подібного не було з часів стосунків із Євгенією, мамою Аліни. А тут знову пробило так, що при погляді на дівчину важко дихати. Адже вона мені в дочки годиться, і ця думка дуже дратує.

Всю дорогу до офісу думав тільки про неї. Про її очі, добру посмішку, про її теплоту, яку вона випромінює. Ні, безперечно, таких дівчат я давно не зустрічав. Вони взагалі, мабуть, рідкість. Раз на двадцять років. Треба ж. А донька мене постійно одружити хоче. Та я б і сам не проти, але для шлюбу потрібна особлива дівчина, щоб Аліну поважала і мене кохала. А коли дочка була маленькою, я взагалі нікого не приводив, бо боявся, що вона може звикнути. Мами дівчинці не вистачало. Не сказати звичайно, що я зараз вожу когось додому, але про Катю Аліна була проінформована.

Пригальмувавши біля офісу, відкинув голову на спинку крісла і прикривши очі, посміхнувся. Знову її посмішка перед очима. Особлива, незвичайна.

Різко розплющив очі від стукоту у вікно. Повернувся і скривився.

 - Чого тобі? - спитав Дмитра, опустивши скло.

- Робота чекає, а ти не поспішаєш. Чого либу давиш?

‐ Не заздри. Пішли.

Я забрав телефон і вийшовши з авто, поставив на сигналізацію.

‐ І все-таки від чого ти такий веселий?

 - Не знаю, може закохався, - хмикнув я, йдучи до будівлі.

 - Так-так, і хто вона?

 - Ти її не знаєш. Вона не з тутешніх панянок.

‐ Заінтригований ще більше.

 - Розслабся, Діма, все одно не здогадаєшся.

 - Тоді просто поділися, - посміхнувся друг, на що я похитав головою.

 - Обійдешся. Пішли документи підписувати!

Друг у відповідь зітхнув, і відмахнувшись, мовчки натиснув кнопку, викликаючи ліфт.

У кабінеті Настя одразу ж принесла документи на підпис. Я переглянув папери та переконавшись у вірності надрукованого, поставив розчерк і подивився на Діму.

‐ Кави?

- Так, мабуть. Можна я?

Я примружився і відразу посміхнувся, коли Діма натиснув кнопку внутрішнього зв'язку і заговорив з моїм секретарем.

 - Настінька, принеси нам з босом дві чашки кави, будь ласка.

 - Дмитро Санич, а з якого часу ви стали моїм босом?

Я посміхнувся. Клацнула по носі цього ловеласа.

 - Я з прохання твого боса.

 - Мій бос і сам чудово справляється з проханнями. А ви звертатиметеся з проханням зробити каву до своєї Ірочки.

- Гаразд, Настю, раз мій друг такий балбес, принеси хоча б мені каву.

- Без проблем, Микито Тимофійовичу.

Друг відпустив кнопку, і хмикнув.

- Що, завинив? Погрів ліжко Ірочці?

 - Не погрів, і вже не хочу.

- Дім, чого ти ходиш туди-сюди. Ну подобається тобі Настя, так борись за неї.

Він у відповідь важко зітхнув і завалився в крісло навпроти.

 - Ти ж знаєш, вона заміж виходить за свого сосунка.

 - Так? А те, що вона ревнує тебе, це не береться до уваги?

- Але заміж вона виходить?

- Ти йолоп? Вона стабільності хоче, нормальних відносин. А ти ж тільки ходиш очима стріляєш, та натяки вульгарні кидаєш. Ось що таке сталося, що вона приревнувала тебе до Іри?

- Бачила, як я вчора з нею любився.

 - Угу. А навіщо?

 - Ти ж сам просив, щоб я...

 - Я просив, щоб ти постежив за нею, а про ліжко ти сам сказав. Тож нема чого перекидати з хворої голови на здорову. І Настю не ображай, вона дівчинка гарна.

У двері постукали, і наступної секунди до кабінету ввійшла Настя з тацею у руках.

 - Ваша кава, Микито Тимофійовичу, - вона поставила чашку переді мною, поруч цукорницю, а потім схопилася за другу чашку, - а це, якщо вам буде мало однієї, - і вона кинула погляд на Діму. Так-так, цікаво.

- Дякую, Настю.

 - Микито Тимофійовичу, не могли б ви сказати своїм співробітникам, що для інших я Анастасія Сергіївна.

 - Звичайно. Обов'язково передам. Спасибі, Настю.

Дівчина кинула погляд на недолугого залицяльника і відразу ж вийшла з кабінету.

 - Стерва.

 - Це просто ти дурень, Дім. Дівчина, між іншим, страждає. Поговорив би з нею.

‐ Гаразд, поговорю. Після кави. Не можу не випити те, що вона приготувала.

Я посміхнувся і кивнув. Ні, цій парочці точно потрібно розв'язати деякі питання, інакше вони розгромлять мій офіс.

‐ Сьогодні же, Дім, сьогодні же!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно