Iрина Давидова - Завидний холостяк, Iрина Давидова

Глава 3.3

- Коротше, я зрозумів, тобі треба було бути свахою.

- Якщо раптом Настя через тебе звільниться, підеш за нею слідом. Гаразд, пожартували й вистачить, - я відпив каву, і серйозним поглядом подивився на Діму, - я з приводу того виклику з пожежниками. Які новини?

 - Ти знаєш, Микит, з нами хтось вирішив пограти.

 - І цей хтось знає мене дуже добре.

 - Безумовно, - підтвердив друг, відпиваючи зі своєї чашки. ― Номер, звичайно, визначити не змогли.

 - Я так і думав.

 - У тебе є припущення, хто це міг бути?

Я повільно похитав головою. Якби я тільки знав, давно б уже за шкірку цю тварюку схопив та притиснув до стіни, щоб розкололася.

- Не знаю, Дім. Ти ж знаєш, бізнес я сам підіймав з нуля, ворогів у мене ніколи не було.

 - Конкуренти?

 - Я для всіх конкурент, це ти знаєш. Може хтось вирішив мене притиснути?

 - А є версії? Ну, може комусь відмовив у контракті? В угоді. Не знаю.

Я почав перебирати в голові всі можливі варіанти, але якісь скандали, або угоди, що зірвалися, не пригадував. Все було, як завжди. Часом я навіть йшов на поступки, і намагався увійти до становища клієнта. Але щоб лайка? Ні, такого не було.

 - Ти ж знаєш мене, Дім. Я можу бути суворим, але лише по справі.

- Потрібно шукати серед наших. Іншого варіанту Я не бачу.

- Чорт, я поняття не маю хто це може бути. Ні у кого немає доступу.

- До речі, давай думай на рахунок пароля, інакше нам це загрожує ще однією втратою величезних грошей.

- Гаразд, зараз поміняю і поїду додому.

- Що, там твоя зазноба чекає?

Я кинув на Дімку швидкий погляд.

- У неї дідусь помер. Єдина близька людина.

- Співчуваю. Ти все-таки скажеш, хто вона?

- Хореограф Аліни.

- Охо-хо, уявляю, яка у неї фігура, - я насупився, дивлячись на нього і подумки обіцяючи розправу, - гаразд‐гаразд, не ревнуй. Одружуватися думаєш?

- Час покаже.

- Добре. Я піду попрацюю. Ти залишишся?

- Ні, зараз поїду.

- Ну давай, друже, - ми потиснули один одному руки й дочекавшись, коли Дмитро вийде з кабінету, завантажив ноутбук.

Потрібно ще раз все перевірити. Професіонали своєї справи - це добре, але, коли сам дивишся, якось спокійніше.

Відкрив програму і почав вивчати електронні звіти. Переглянув буквально щотижня, кожен запис, і загальний лист за місяць. Нічого. Все вірно записано, до того моменту, поки з наших рахунків не пішли гроші.

Хто ж ти, хто. І навіщо вирішив мені насолити. Якби це була помста за щось, впевнений, він би не став брати гроші. Тут би в хід йшли більш вразливі місця. Значить, хтось просто хоче розбагатіти за мої кошти.

Знову і знову почав вивчати звіти, але розумів, що зачепитися нема за що. Ірина знає свою справу, і не стане шифрувати.

Змінивши пароль, я захлопнув ноут. Три години. Три години пішло на вивчення, і ніяких результатів.

Хмикнув про себе, а збирався ж додому.

У двері пролунав стукіт.

- Увійдіть.

- Микита Тимофійович, я заберу чашки? А то ви мовчите, я не хотіла заважати.

- Так, я був зайнятий. Забирай, звичайно.

Дівчина пройшла в кабінет і зібрала чашки та цукорницю на тацю.

- Слухай, Настя, якщо тебе ображає цей індик, ти скажи мені.

- Ні, Микита Тимофійович, ніхто мене не ображає. І взагалі, я скоро заміж виходжу.

- Я знаю. Тільки ось на щасливу наречену ти не тягнеш.

- Це ще чому? - вона підняла погляд і тут же опустила його, що ще раз доводило про правильність моїх слів.

- Очі у тебе сумні, і посміхаєшся ти рідко. Зазвичай дівчата щасливі вийти заміж.

- Ви помиляєтеся, все у мене добре.

Настя хотіла забрати зі столу тацю, але я перехопив її руку…

- Ти кохаєш Діму?

- Микита! Ой, - у дверях застигла Ірина, звернувши увагу на наші з Настею руки.

Я відпустив її, і кивнув на двері.

- Я не вчасно?

- Що сталося?

- Ні, нічого, - вона дочекалася, коли Настя закриє двері й тут же знизала плечима, - я просто хотіла дізнатися, як просуваються справи з цим злодієм. Вдалося щось дізнатися?

- Ні. Абсолютно ніяких зачіпок. Якщо будуть новини, я повідомлю.

- Гаразд. Ти додому?

- Так. Засидівся.

На зворотному шляху я все ще думав про те, хто б міг вирішити мені напаскудити. Але перебираючи в голові тих чи інших співробітників і компаньйонів, я так і не вирахував хто б це міг бути. Немов привид.

По дорозі заїхав на заправку. Пройшовся по продовольчому залу, і кинув погляд на хот-доги. Дочка моя любить їх. Хм.

- Дівчина, мені шість хот-догів з мисливською ковбасою, і три лимонаду Тропік.

- Добре.

Додому я їхав з куди більшим ентузіазмом, ніж на роботу. За дівчатами скучив, та й Ріту хотілося трохи розворушити. Безумовно, потрібно кудись її відвезти, щоб розвіялася. І якщо вона не придумала, куди саме, то я вибираю природу.

- Дівчата, я вдома! - поставив на комод пакет з їжею і напоями.

- Татусю, привіт, - дочка відразу ж цмокнула в щоку, і задоволена відійшла в сторону, кулачки притискаючи до підборіддя.

- А де Ріта?

- Вона спить. Нещодавно заснула.

- Гаразд, тоді будемо удвох їсти хот-доги та дивитися фільми.

- Ух, ти! Мої улюблені?

- Так.

- Клас! Татусю, я запитати хотіла. Ти ж не проти, якщо я завтра поїду ночувати до себе на квартиру?

Я нахмурився, скинув взуття, і розстебнувши пальто, повернувся до дочки.

- Я‐то не проти, але завтра хотів витягнути Ріту куди-небудь за місто.

- Ііі? У чому проблема?

- Ти хіба не з нами?

- Тю, тат, ще чого? Це вам треба налагоджувати особисте життя, а я там буду третьою зайвою.

- Це не так, ти ж знаєш.

- Ні, татусю, я не поїду. Тим більше що у мене самої побачення.

- Дочка виросла, і їй більше не цікаві посиденьки з батьком.

- Цікаві, але не цього разу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍