Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Розділ 10 — «Ви малюєте практикантку?»

Офісна ніч знову тривала довше, ніж мала. Вікна темні, місто за ними — світло-плямисте. У кабінеті директора було тихо. Тільки шурхіт паперів та легкий стукіт пальців по клавішам.

Настя, сидячи за кавовим столиком, пролистувала кейс. І раптом, випадково, її погляд упав на те, що Влад намагався прикрити рукою — блокнот.

— Що це? — запитала вона, підійшовши ближче.

— Особисте, — різко відповів він.

— А особисте — це завжди заборонене? — усміхнулася вона з викликом і нахилилась трохи ближче. На сторінці було… її обличчя. Олівцем. Сильно. Чітко. Немов він малював це не вперше.

Вона затамувала подих.
— Ви... малюєте мене?

Владислав зітхнув, закриваючи блокнот.
— Це нічого не означає.

— Для чоловіка, який називає себе холодним і жорстким — це дуже "нічого", — сказала вона спокійно. — Ви називаєте мене просто практиканткою, але малюєте вночі в кабінеті?

Він мовчав.

— Ви боїтеся, що я побачу в вас щось більше, ніж ваш холод? — її голос був м’який, але твердий. — Бо я вже бачу. І ви мене боїтесь, Владиславе Коваль.

Він підвів на неї очі. Вперше — без маски. Його погляд був наповнений втомою, сумнівом, бажанням. Але він мовчав. Як завжди.

Настя підійшла впритул.
— У вас є вибір. Далі грати в кригу. Або просто сказати правду — хоч раз у житті. Мені.

Тиша повисла між ними, як струна, що могла ось-ось порватися.

Він прошепотів:
— Ти не просто практикантка. Ти — мій найнебезпечніший проєкт.

Вона усміхнулась, ледь схиливши голову:
— А ви — мій найцікавіший ризик.

Настя мовчки дивилась у його очі. Там — буря. Але він, як завжди, звик ховати шторм.

— Доброї ночі, пане директоре, — тихо сказала вона, розвернулася і повільно рушила до дверей.

Його голос наздогнав її вже біля порогу.

— Насте...

Вона зупинилась. Повернулася повільно. Його погляд — не холодний, не владний, не захищений. Вперше — просто чоловік.
Втомлений, пристрасний, поранений.

— Я боюся, — він уперше визнав. — Не тебе. Себе з тобою.

Настя підійшла до нього.
— Це найбільше, що я могла почути, Владиславе.

Він мовчки витягнув блокнот.
Відкрив.
Показав їй інші малюнки.

Всі — вона.

В різних емоціях, одязі, жестах. Погляд, усмішка, навіть ті дрібниці, які вона ніколи не помічала в собі.

— Чому?

— Бо я не можу інакше. Ти не виходиш з моєї голови.

Її рука торкнулася його щоки.
— І що ти з цим зробиш?

Він притягнув її ближче, повільно, обережно — ніби боявся, що вона зникне, як ілюзія.

— Можна я зроблю найгірше рішення у своєму житті? — прошепотів він.

— Якщо це я — дозволь, — відповіла Настя.

Він поцілував її.

Це не був ідеальний, кіношний поцілунок. Це був поцілунок людини, яка тримала себе над прірвою, але впала — і відчула полегшення.

Настя відповіла. Без вагань. Бо в цій миті — все стало зрозуміло.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍