Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 8

— А де ви познайомилися? — суворий погляд Артема Богдановича, батька Ярослава, був направлений на принишклу Орисю. Вона сиділа зліва від нього, сховавшись за чоловіком. 

Дівчина не звикла до таких урочистих зустрічей з сім'єю. Вони з бабусею жили в маленькій двокімнатній квартирі зі скромними меблями, віку самої Орисі й старезними килимами. 

Соломія Дмитрівна любила куховарити. Й до того часу, як білявка, втомлена приповзала з роботи на неї вже чекала проста, але смачна вечеря. Запашний овочевий суп чи червоний борщ з пампушками. Іноді у бабусі вистачало часу навіть запекти пиріг з яблуками. Такий апетитний, брунатного кольору й посипаний цукровою пудрою. Як тільки но дівчина відчиняла двері до квартири, її обдавало затишком і всіма цими запахами, від яких рот моментально наповнювався слиною. 

— Чого так довго? — буркотіла стара з кухні. — Я вже думала, що тебе й не дочекаюся та доведеться вечеряти самій.

Орися швидко мила руки й бігла на кухню, щоб допомогти бабусі насипати їжу в тарілки. А потім вони сідали одна навпроти одної й вечеряли. Орися розповідала, що сталося за день, а також смішні історії про своїх колег. Й весело сміялася, а бабуся задоволено посміхалася.

У вітальні Артема Богдановича атмосфера була геть іншою. Батько Ярослава жив сам у величезному маєтку, здається, навіть більшому ніж той, де зараз мешкала Орися з чоловіком. Коли вони подзвонили у двері, їм відчинив високий світловолосий чоловік не старше сорока років, одягнений у білосніжну сорочку, сірі штани та безрукавку такого ж кольору. Він явно не міг бути батьком Ярослава.

— Привіт, Віталію, — кивнув йому Ярослав та вручив пляшку червоного вина, яке вони купили по дорозі. Сказати по правді, Орися ледь не втратила свідомість, коли побачила, скільки та пляшка коштувала. Сума була як її місячна зарплатня. — Подай це до столу, будь ласка.

Той кивнув, взяв пляшку й швидко щез в глибинах маєтку.

— Ти запізнився, — почувся сухий невдоволений голос десь збоку. 

Орися підняла очі. До них безшумно підійшов худорлявий чоловік в джинсах і сірому светрі під горло, приблизно 50-55 років. Його темне волосся місцями вже позначила сивина. Чорні кмітливі очі уважно вивчали дівчину. Вона відразу зрозуміла, що це батько Ярослава.

— По дорозі купили пляшку вина, — відказав Ярослав.

— Ніби тут вина не вистачає, — їдко промовив Артем Богданович й пошкандибав в сторону вітальні. Тільки зараз Орися помітила, що чоловік спирається на дерев'яну тростину. 

— Аварія, — прошепотів Ярослав, помітивши запитальний погляд дівчини.

 

— Ну так де ви познайомилися? — нетерпляче перепитав батько Ярослава, в Орисі, яка застигла й перелякано дивилася на нього.

— У нас є спільний друг, — Ярослав спокійно відповів замість дівчини.

— А цього друга випадково не Павлом звуть? — чоловік пригубив вино з келиха й його пересмикнуло. — Кислятина. Вино ти вибирати не вмієш.

Ярослав зблід. Запанувала тиша. Атмосфера за столом стала густа й напружена. Повітря можна було ложкою зачерпувати. Раптом вітальню заповнив дзвін й всі присутні повернули голови до вхідних дверей. 

— До речі, про Павла, — криво, точнісінько так само, як це зазвичай робив Ярослав, посміхнувся власник будинку. — Я запросив його на вечерю. Ти ж не проти?

Ярослав застиг. Орися заклякла. Дівчина бічним зором відчула погляд Павла, який як раз зайшов до вітальні. Вона витягнула пальцями волосся з-за вуха, ніби воно могло її зробити невидимою чи якось захистити. Їй хотілося стати маленькою й непомітною, або просто щезнути з цього місця. Десятки люстр, розвішаних високо під стелею, з купою яскравих лампочок, освітлювали кожен міліметр її обличчя, кожен м'яз, якби вона ним поворухнула. Вона відчула себе рибою на сковорідці. 

— Привіт, — кивнув Павло і сів за стіл навпроти Орисі з Ярославом. 

— Я більше нікого не чекаю, — констатував Артем Богданович, — можемо починати їсти. 

Страви одну за одною принесла на таці сива круглолиця жінка років шістдесяти. Вочевидь, Ярослав її добре знав і любив, вирішила Орися, бо при її появі риси його обличчя розслабилися й пом'якшали. У кімнаті запала мовчанка. 

Руки дівчини тремтіли. Вона ще ніколи не їла з таких вишуканих розмальованих тарілок та срібного столового наряддя. Орися уткнулася носом у свою тарілку й намагалася не підіймати очей, щоб не дай Боже не стикнутися поглядом з Павлом. Однак той не забарився зачепити її сам.

— І як тобі сімейне життя? — глузливо запитав у неї колишній хлопець. — Подобається?

Щоки дівчини спалахнули. Вона ледь не вдавилася тушкованою картоплею й закашлялася.

— Їй подобається, — впевнено відповів за Орисю чоловік. — А якщо є якісь питання, то ти в мене питай. 

Ярослав свердлив крижаним поглядом гостя, стиснувши кулаки під столом. Орися це побачила й злякалася. Вона взяла його за руку. Це помітив батько Ярослава й насмішкувато мугикнув. Павло ж мовчки допив вино зі свого келиха до дна й налив собі нову порцію.

— Чув, ти відкрив свою компанію? — запитав Артем Богданович, коли знову запанувала мовчанка.

— Правильно чув, — подивився йому прямо в очі Ярослав.

— А ще ходять чутки, що ти задумав брати участь у тендері Ростислава Опришко? І з яким же проєктом збираєшся туди заходити?

Ярослав знову напружився. Щось тут було не те. Він поглянув на самовдоволене обличчя Павла й все збагнув.

— Невже ти посмієш? — прошипів він.

Орися дивилася то на одного, то на іншого, не розуміючи, що тут відбувається.

— Павло показав мені свої напрацювання, — між іншим, продовжив Артем Богданович, ігноруючи реакцію сина. — Виявляється, що він вже якийсь час думає над ідеєю підключення фото з супутників для покращення урожайності. — Ярослав побагровів. — Надзвичайно талановитий хлопчина. Його чекає велике майбутнє. Брав би з нього приклад.

Трохи п'яне обличчя Павла, який допивав другу пляшку вина, стало єхидним і хитрим. Ярослав скочив з місця, стиснув кулаки. Орися скрикнула.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍