Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 7

— Ба, чого ти не п'єш свої ліки? — обурилася Орися, коли передивлялася столик біля ліжка у кімнаті бабусі. Деякі коробки з препаратами були навіть не розпаковані.

— Та ті ліки скоріше мене вб'ють, ніж зроблять здоровою, — пробурчала стара. — Ти що, смерті моєї хочеш?

— Та якої смерті, — вигукнула дівчина ледь не плачучи. Вона згадала, що навіть вийшла заміж й покинула коханого, щоб купити їй ці медикаменти. — Ба, ну що ти таке кажеш!

Сльози виступили у неї на очах, однак Соломія Дмитрівна була міцним горішком. Її так просто не пройняти.

— Ти мені тут закінчуй мокроту розводити. Яйця курку не вчать, що робити, — промовила суворо. — Як мені лікуватися, я сама розберуся. А ти йди до свого чоловіка мерщій.

— Чого це? — здивувалася Орися і їй навіть перехотілося плакати. 

Вона не бачила Ярослава вже два дні й була безмежно цьому рада. Чим менше вони зустрічатимуться, тим спокійніше їй буде, а там і рік закінчиться.

— Дурепа ти молода, ой-йой, — зітхнула стара, підперши рукою щоку. — Втратиш чоловіка, залишишся сама, то будеш знати. Я он вже тридцять років сама кукую. Думаєш, добре, га? Я тобі скажу геть не добре. 

Й бабуся тупнула ногою.

— А ну геть з моєї кімнати й щоб я бачила, що ви з чоловіком час разом проводите!

Орисі довелося послухатися й щезнути з кімнати бабусі.

 

— Можна? — білявка постукала й прочинила двері до кабінету Ярослава.

Однак там нікого не було. Вона обвела очима кімнату й охнула. “Який безлад.  Справжній свинарник”. На дивані валялися ковдри, светр, книги, пуста чашка й таця. Деякі книги з полиць були витягнуті й лежали зараз на підлозі. Там же стояли ще кілька брудних чашок з-під кави. На столі стояв комп'ютер, поруч з яким лежали зошити й блокноти. 

Раптом Орися почула хропіння. З переляку вона ледь не дременула з кімнати, та вчасно зупинилася. Вона підійшла ближче й зазирнула за комп'ютер. Поклавши голову на руки, там мирно спав Ярослав й голосно хропів. Орися доторкнулася до його руки. Чоловік перелякано підскочив на місці, озираючись навколо себе й нарешті гнівно втупився в дружину.

— Пам’ятаю-пам’ятаю, — примирливо промовила Орися. — Ти любиш вранці поспати і якщо я хочу нормального життя, мені не можна будити тебе. Але ти сам винен.

Його злість змінилася на подив.

— Ти навіщось запросив мою бабусю жити з нами й вона тепер ставить незручні запитання. Наприклад, чому я не проводжу час зі своїм чоловіком. А оскільки вона не знає, що наш шлюб фіктивний, мусимо з цим щось робити.

За дверима до кабінету в цей час стояла Соломія Дмитрівна. З примруженим від цікавості поглядом, вона уважно слухала про що говорила її онука.

— До речі, про час разом, — після паузи сказав Ярослав. — Вчора дзвонив мій батько. Він хоче, щоб я зі своєю дружиною прийшов до нього на вечерю.

— Навіщо? — злякалася Орися. Чоловік лиш знизав плечима. — Це погано?

— Ну як сказати, — на обличчі Ярослава з'явилася крива посмішка. — Він ніколи мене не любив, завжди критикував. Й зараз покликав, скоріше за все, щоб поглумитися й почути про мої невдачі.

— То може не підемо? — з надією в голосі запитала дівчина.

— Ще чого! Обов'язково підемо. А ти маєш там вдавати закохану дружину.

“Хай батько побачить, що в нас все серйозно й колишня дівчина Павла справді мене кохає”, — подумав він, коли за нею зачинилися двері.

 

Ввечері на Орисю чекав сюрприз. Коли вона зайшла до кімнати, то побачила на ліжку велику коробку, обмотану червоною стрічкою. Розгорнувши упаковку, дівчина витягнула м'яку, ніжну на дотик синю в'язану сукню. Орися підійшла до дзеркала й приклала її до грудей. Сукня діставала їй нижче колін й була доволі скромного фасону, однак ідеально підкреслювала фігуру дівчини. В коробці була записка: “Надягни це ввечері”. 

— Можна подумати, що в мене немає одягу, — буркнула собі під ніс Орися, однак посміхнулася й обережно розклала сукню на ліжку.

 

— І що, твій батько ні разу не бачив нашу Орисю? — занепокоєно спитала Соломія Дмитрівна ввечері, коли подружжя вже збиралося виходити.

— Це вийшло випадково, — сказав Ярослав. — Ми одружилися спонтанно. Того дня у батька була ділова зустріч, тому він не зміг приїхати.

— Ай-яй-яй, — похитала головою бабуся. — Недобре це. Ти мені там захищай Орисю, зрозумів?

— Зрозумів, — посміхнувся чоловік перед самим виходом.

Вони сіли в машину і Ярослав нарешті сказав:

— Класна вона в тебе. Я завжди хотів мати таку люблячу бабусю, та на жаль не пощастило.

— Зате в тебе є батьки.

— Батько, — поправив її Ярослав й завів машину.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍