Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

не прийняв би, нарешті, від них корисних і розумних порад. Все-таки скорше підлеглому слід пристосовуватись до норову начальника, ніж начальникові до норову підлеглого. Це законніше принаймні і легше, бо у підлеглих один начальник, а у начальника сотня підлеглих. Та облишмо тепер в стороні, хто від кого більше винен. Річ у тому, що випало нам рятувати нашу землю; що гине вже земля наша не від навали двадцяти іноплеменних язиків[251], а від нас самих; що вже, крім законного управління, утворилось інше правління, далеко сильніше від усякого законного. Встановились свої звичаї, все оцінено, і ціни навіть доведені до загального відома. І ніякий правитель, хоч би він був мудріший від усіх законодавців і правителів, не в силі поправити зла, хоч як він обмежуватиме дії лихих чиновників, приставляючи за наглядачів інших чиновників. Все буде марно, поки не відчув із нас всяк, що він так само, як в епоху повстання народів, озброювався проти…[252] так повинен повстати проти неправди. Як росіянин, як зв’язаний з вами єдинокровним спорідненням, однією й тією самою кров’ю, я тепер звертаюся [до] вас. Я звертаюся до тих із вас, хто має якесь поняття про те, що таке благородство думок. Я закликаю згадати обов’язок, який на всякім місці лежить на людині. Я закликаю розглядіти ближче свою повинність і обов’язок земного свого покликання, тому що це вже нам усім невиразно уявляється, і ми ледве…[253]

Переклад за ред. І. Сенченка

Коментарі

Мертві душі

Робота над створенням поеми «Мертві душі» тривала близько 17 років. Перший том уперше вийшов друком у 1842 р. під назвою «Похождения Чичикова, или Мертвые души» та підзаголовком «Поэма Н. Гоголя».

Гоголь був свідомий вагомості й ціни своїх творінь і зізнався у листі до В. Жуковського (28 червня 1836 р.), наче підводячи підсумок певного етапу життя, готуючи себе до нових звершень: «І справді, якщо розглянути суворо й справедливо, що воно таке, все написане мною до цих пір? Мені здається, ніби я розгортаю давній зошит учня, в якому на одній сторінці видно недбальство й лінощі, на іншій нетерплячість і поспішність, нерішуча тремтлива рука початківця і сміливий замір пустуна… Час, час нарешті взятися до діла» (XI, 48‒49)[254]. Такою серйозною справою для Гоголя стало написання поеми «Мертві душі». Як свідчить сам письменник, сюжет поеми йому підказав Пушкін. У «Авторській сповіді» Гоголь зізнається: «…Пушкін змусив мене поставитися до діла серйозно. Він уже давно схиляв мене взятися за великий твір і врешті одного разу, після того як я йому прочитав одну невелику замальовку невеликої сцени, яка, тим не менш, вразила його найбільше із усього прочитаного мною раніше, він мені сказав: “Як із такою здатністю вгадувати людину і декількома рисами виставляти її раптом усю, наче живу, з цією здатністю не взятися за великий твір! Це просто гріх…” і на довершення всього віддав мені свій власний сюжет, із якого він хотів зробити сам щось на кшталт поеми і якого, за його словами, він би не віддав нікому іншому. Це був сюжет “Мертвих душ”… Пушкін уважав, що сюжет “Мертвих душ” пасує мені тим, що дає повну свободу об’їздити разом із героєм всю Росію і вивести безліч найрізноманітніших характерів» (VIII, 439‒440).

Визначення твору як поеми має декілька жанрово-змістових акцентів. До цих пір жанр Гоголевого твору викликає дискусії. На малюнку обкладинки, автором якої був сам автор (цікавий коментар до нього у розрізі барокової естетики дає О. Смирнова (Смирнова Е.А. Поэма Гоголя «Мертвые души». — Л., 1987. — С. 76‒78)), слово «поема», що визначає жанр, вміщено у фокус уваги читача: воно знаходиться композиційно в центрі й подано, у порівнянні з назвою «Мертві душі», у масштабі 2:1. Детальний аналіз жанру цього твору Гоголя належить Ю. Манну (Манн Ю.В. Поэтика Гоголя: Вариации к теме. — М., 1996. — С. 28 8‒328).

З погляду О. Веселовського, пушкінське визначення «Мертвих душ» як поеми, ймовірно, мало інший акцент, ніж той, який прибрав твір Гоголя. Пушкін мав на увазі радше «комічну поему», що була близька до байронівського «Дона Жуана» чи «Євгенія Онєгіна» (Веселовский А. Этюды и характеристики. — М., 1912. — С. 214).

Заслуговує на увагу інша теза О. Веселовського, яка теж пов’язана з Пушкіним і його згадкою «Дона Кіхота» Сервантеса. На думку вченого, перегуки творів Гоголя і Сервантеса виявляються в своєрідному, але позірному протиставленні Чичикова та Дона Кіхота — «лицаря наживи» і визволителя гнаних. Інша антитеза — якщо Дон Кіхот збудив свою уяву читанням лицарських романів, то Чичиков не читає і «прекрасно обходиться без книжкового баласту» (Там само. — С. 215). Якщо супутник Дона Кіхота Санчо демонструє здоровий глузд і пересічну винахідливість, то затюкані Селіфан і Петрушка позбавлені будь-яких ознак розуму. Нагадує О. Веселовський і про те, що в останній частині «Дона Кіхота», написаній через десять років, домінуючими рисами героя стають християнські доброчесність, всепрощення і смирення (Там само). Ідея спокути гріхів, така важлива для героїв «Мертвих душ», нуртує і в художньому світі роману Сервантеса. Саме О. Веселовський виказав уперше думку про зв’язок поеми Гоголя зі структурою шахрайського роману, а другий том — з романом-подорожжю. Про зв’язки поеми із західноєвропейською літературною традицією йдеться у книзі Г. Єлістратової (Елистратова А.А. Гоголь и проблемы западноевропейского романа. — М., 1972).

О. Веселовський одним з перших прокреслив і зв’язки з творчістю Василя Наріжного та його творами «Бурсак», «Два Івани» і «Російський Жілблаз», що сьогодні вже стало загальним місцем у працях про творчість цих письменників (Там само. — С. 216, 219).

Як стверджує сучасний дослідник: «Тема “мертвої душі” і пов’язана з нею ідея “воскресіння” — центральна тема середньовічної і більш пізньої учительної культури — від апостольських послань Павла до сучасної Гоголю проповідницької традиції» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — СПб., 1997. — С. 188). У релігійно-учительній традиції від апостольських послань Павла ведуть початки рефлексії над ідеєю воскресіння. Вона присутня в творах Августіна («Про град Божий», кн. XIII, гл. 2), Іоанна Златоуста (Бесіда VI. На друге послання апостола Павла до коринтян). Цей мотив розвиває Григорій Палама в «Добротолюбії» (М., 1840). Книга була відома Гоголю.

Про перегуки з концепцією «сродної» праці Г. Сковороди див.: Гончаров С.А. Указ. соч. — С. 233‒234. Мотив мертвої душі з різними семантичними відтінками зустрічається в «Євгенії Онєгіні» (VII