Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

гл.), в поезії Є. Баратинського («Елегія», 1821), В. Кюхельбекера («Видіння», 1824), В. Жуковського («Кассандра», 1809). Детальніше про побутування мотиву в літературі див.: Вайскопф М. Сюжет Гоголя: Морфология. Идеология. Контекст. — М., 2002. — С. 500‒502. Цілий ряд глибоких уваг містить робота: Барабаш Ю. «Дух животворить…» // Вибрані студії: Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К., 2006. — С. 148‒168.

На додачу в основі гоголівського задуму лежали і реальні випадки спекуляції мертвими душами (див.: Русский архив. — 1865. — Кн. 3. — С. 382; Кн. 7. — С. 745; Киевская старина. — 1902. — № 3. — С. 155). Про подібні випадки на Миргородщині оповів Гіляровський В. (Гиляровский В.А. На родине Гоголя. — М., 1902. — С. 47‒48). І.Д. Єрмаков виказує припущення, що зародок задуму поеми з’являється ще в юнацькому творі «Дещо про Ніжин, або Дуракам закон не писано», де юний поет роздумує на кладовищі про те, «як страшно бути заритим разом з творіннями, нікому не відомими, в німоту мертву» (Лист до Г. Висоцького від 26 червня 1827 р.) (Ермаков И.Д. Психоанализ литературы: Пушкин. Гоголь. Достоевский. — М., 1999. — С. 325).

До цих пір історія створення «Мертвих душ» приховує багато таємниць, попри детальний виклад її у праці Ю. Манна. Відсутня мотивація, наприклад, перерви в роботі над поемою.

7 жовтня 1835 р. Гоголь повідомляє О. Пушкіна про свою роботу і подальші плани: «Почав писати “Мертві душі”. Сюжет розтягнувся на предовгий роман і, здається, буде дуже смішним. Але тепер зупинив його на третій главі… Мені хочеться в цьому романі показати хоча б з одного боку всю Русь» (X, 375). Протягом роботи над поемою задум Гоголя розширюється, і вже через рік у листі до М. Погодіна від 28 листопада 1836 р. письменник зазначає: «Річ, над якою сиджу і труджуся тепер… не схожа ні на повість, ні на роман, довга, довга, у декілька томів… Якщо Бог допоможе втілити мені мою поему так як слід, то це буде мій перший достойний твір. Вся Русь озветься в ньому» (XI, 77).

У липні 1837 р. Гоголь писав М. Прокоповичу: «Я відсилаю на початку наступного року друкувати мою велику річ, яка, думаю, винагородить мої труди і клопоти по ній… Я думав, що я встигну значно раніше закінчити мій твір, але де там! Я сиджу тепер на водах, лікуюсь» (XI, 107). А в червні наступного року у листі до П. Вяземського висловлює сумнів: «А що, коли я не закінчу твору мого?… А геть цю страшну думку! Вона вміщує в собі ціле пекло мук, якого не доведи Бог кому-небудь скоштувати» (XI, 157). У серпні того ж року в листі до М. Погодіна він жаліється на хворобу, яка перешкоджає займатися справою, хоч всупереч цьому стверджує: «Але я веду свою роботу, і вона буде закінчена, але інші, інші… О, друже! які існують великі сюжети. Пошкодуй за мною!» (XI, 165). Можна припустити, що саме влітку 1838 р. задум «Мертвих душ» зазнає серйозного переосмислення і з’являється той масштабний план, який заполонить творчу уяву письменника до кінця його днів. Можна гіпотетично припустити, що дались взнаки розмови і дискусії письменника з представниками католицького «Товариства Воскресіння Господнього» Петром Семененком та Ієронімом Кайсевичем. На квітень-травень припадають інтенсивні їхні контакти, які документовані листами згаданих членів «Товариства» з його лідером Богданом Яньським та Адамом Міцкевичем (див.: Михед П. Микола Гоголь і поляки: деякі аспекти дослідження // Слово і Час. — 2008. — № 5. — С. 3‒11).

І лише в кінці грудня 1840 р. у листі до С.Т. Аксакова звучать сподівання на завершення першого тому «Мертвих душ»: «Я тепер готую до нової очистки перший том “Мертвих душ”. Змінюю, перечищаю, багато перероблюю повністю і бачу, що їхній друк не може обійтись без моєї присутності. Між тим подальше продовження його прояснюється у голові моїй чіткіше, величніше, і тепер я бачу, що може бути з часом щось колосальне, якщо лише дозволять слабкі мої сили» (XI, 322). А в листі до М. Погодіна Гоголь уже мріє про нові плани: «Мені тепер все трин-трава. Якщо тільки мій свіжий стан продовжиться до весни чи літа, то, можливо, мені вдасться ще приготувати що-небудь до друку, окрім першого тому “Мертвих душ”» (XI, 325).

Повертаючись пізніше до задуму «Мертвих душ», Гоголь в «Авторській сповіді» напише: «Мені хотілося в творі моєму виставити переважно ті вищі ознаки російської природи, які ще не всіма цінуються справедливо, і переважно ті низькі, які ще недостатньо всіма висміяні й уражені. Мені хотілося сюди зібрати тільки яскраві психологічні явища, помістити ті спостереження, які я робив здавна таємно над людиною, яких не довіряв доти перу, відчуваючи сам незрілість його, які, бувши зображені вірно, послужили б розгадкою багато чого в нашому житті, словом — щоби, по прочитанню мого твору, постала ніби мимоволі вся російська людина, з усім різноманіттям багатств і дарів, що дісталися на її долю переважно перед іншими народами, і з усією безліччю тих недоліків, які знаходяться в ній, також переважно перед усіма іншими народами» (VIII, 442).

Показовою була реакція Пушкіна, про що згадував Гоголь у «Вибраних місцях із листування з друзями»: «…коли я почав читати Пушкіну перші глави із “Мертвих душ” у тому вигляді, в якому вони були давніше, то Пушкін, який завжди сміявся при моєму читанні (він же був охочий до сміху), почав потроху ставати похмурішим, похмурішим і нарешті зробився цілком похмурим. Коли ж читання закінчилося, він мовив голосом тоскноти: “Боже, яка сумна наша Росія!” Мене це вразило. Пушкін, який так знав Росію, не помітив, що все це карикатура і моя власна вигадка» (VIII, 294).

Наприкінці 1839 р. у Петербурзі Гоголь прочитав чотири розділи у М.Я. Прокоповича. Як згадував П.В. Анненков: «Він читав без перерви до тих пір, поки виснажився весь його голос і зарябіло в очах. Так ми зазнайомилися з першими чотирма розділами “Мертвих душ”… Загальний сміх мало вплинув на Гоголя, хоча вияв нелицемірного захвату, що помітний був на всіх обличчях на кінець читання, його розчулив… Він був задоволений» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — М.: ГИХЛ, 1960. — С. 60‒61). У березні 1840 р. читання відбулися у домі С. Аксакова, у Москві, про що згадував І. Панаєв: «Всі були і приголомшені, і здивовані. Гоголь відкривав для своїх слухачів той світ, який всім нам такий знайомий і близький, але який до нього ніхто не умів відтворити з