Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

був начальником, багато було різних працівників, і поганих, і хороших. [Слід би також взяти до уваги] і колишнє життя людини, бо, коли не розглянеш все холоднокровно, а накричиш з першого разу, — залякаєш тільки її, та й признання правдивого не доб’єшся, а як із співчуттям її розпитаєш, як брата, — сама усе розкаже і навіть не просить про полегкість, і розлючення ні проти кого нема, бо ясно бачить, що не я її караю, а закон.

Князь задумався. В цей час увійшов молодий чиновник і шанобливо спинився з портфелем. Клопоти, труд відбилися на його молодому і ще свіжому обличчі. Видно було, що він недарма служив для особливих доручень. Це був один з числа тих небагатьох, які займалися діловодством con amore. Не згоряючи ні честолюбністю, ні бажанням прибутків, ні наслідуванням інших, він працював тільки тому, що був переконаний, що йому треба бути тут, а не на іншому місці, що для цього дане йому життя. Стежити, розкласти на частини і, піймавши всі нитки найзаплутанішої справи, роз’яснити її, — це була його справа. І праця, і старання, і безсонні ночі винагороджувалися йому щедро, коли справа нарешті починала перед ним вияснятися, сховані причини виявлятися, і він почував, що може переказати її всю кількома словами, чітко і ясно, так що кожному буде очевидно й зрозуміло. Можна сказати, що не так радів учень, коли перед ним розкривалась яка[-небудь] найтрудніша фраза і вияснювався справжній зміст думки великого письменника, як радів він, коли перед ним розплутувалась найзаплутаніша справа. Зате…[248]

………………………………………………………

…[249] хлібом в місцях, де голод: я цю частину краще знаю, ніж чиновники: з’ясую особисто, що кому треба. Та коли дозволите, ваша світлість, я поговорю і з розкольниками. Вони з нашим братом, з простою людиною, охочіше розбалакаються. То, Бог відає, може, допоможу уладнати з ними миролюбно. А чиновники не впораються: зав’яжеться про це листування, та до того ж вони так уже заплутались у паперах, що вже й діла з-за них не бачать. А грошей від вас я не візьму, бо, їй-богу, соромно в такий час думати про свою вигоду, коли вмирають з голоду. У мене є в запасі готовий хліб; я й тепер ще послав у Сибір, і на те літо знову підвезуть.

— Вам може тільки сам Бог віддячити за таку службу, Афанасію Васильовичу. А я вам не скажу й слова, бо, — ви самі можете почувати, — всяке слово тут безсиле. Але дозвольте мені одне сказати з приводу тієї просьби. Скажіть самі: чи маю я право лишити це діло без уваги і чи справедливо, чи чесно з мого боку буде простити мерзотників?

— Ваша світлість, їй-богу, так не можна назвати, тим більше, що з [них] є чимало вельми достойних. Скрутне становище людини, ваша світлість, дуже, дуже скрутне. Буває так, що, здається, кругом винна людина; а як придивишся — навіть і не вона.

— Але що скажуть вони самі, коли залишу? Адже є з них, які після цього ще більше носа задеруть і навіть говоритимуть, що вони налякали. Вони перші не поважатимуть…

— Ваша світлість, дозвольте мені вам подати свою думку: зберіть їх усіх, дайте їм зрозуміти, що вам усе відомо, і змалюйте їм ваше власне становище точно таким способом, як ви його зволили змалювати зараз передо мною, і спитайте в них поради: що [б] кожен з них зробив на вашому місці?

— Та ви думаєте, їм будуть доступні почуття благородніші, ніж капостити і наживатися? Повірте, вони з мене посміються.

— Не думаю, ваша світлість. У [руської] людини, навіть і в тієї, яка гірша від інших, все-таки почуття справедливе. Хіба що жид якийсь, а не росіянин… Ні, ваша світлість, вам нічого ховатися. Скажіть точно так, як зволили передо [мною.] Адже вони вас ганять, як людину шанолюбну, горду, що й чути нічого не хоче, впевнену в собі, то хай же побачать все, як воно є. Що ж вам? Адже ваше діло справедливе. Скажіть їм так, немовби ви не перед ними, а перед самим Богом принесли свою сповідь.

— Афанасію Васильовичу, — сказав князь замислено, — я про це подумаю, а поки що дякую вам за пораду.

— А Чичикова, ваша світлість, звеліть відпустити.

— Скажіть цьому Чичикову, щоб він забирався звідси якомога швидше, і чим далі, тим краще. Саме його я вже б ніколи не простив.

Муразов уклонився і прямо від князя подався до Чичикова. Він застав Чичикова уже в доброму настрої, дуже спокійно Чичиков порався з досить пристойним обідом, який був йому принесений у фаянсових судках з якоїсь вельми пристойної кухні. З перших фраз розмови старик помітив зразу, що Чичиков уже встиг переговорити з деяким із чиновників-казусників. Він навіть зрозумів, що сюди втрутилась невидима участь знавця-юрисконсульта.

— Послухайте, Павле Івановичу! — сказав він, — я привіз вам волю з тією умовою, щоб негайно ж вас не було в місті. Збирайте всі пожитки свої, та й з Богом, не гаючись ані хвилини, бо справа ще гірша. Я знаю, вас тут один чоловік намовляє, так кажу вам по секрету, така ще одна справа викривається, що вже ніякі сили не врятують її. Він, звичайно, радий інших топити, щоб не нудно, та ділу край. Я вас залишив у настрої доброму, — кращому, ніж в якому зараз. Раджу вам без жартів. Справді ж бо, річ не в отому майні, за яке сперечаються люди і ріжуть одне одного, ніби можна завести благоустрій в тутешньому житті, не помисливши про інше життя. Повірте, Павле Івановичу, що поки, кинувши все, за що гризуть і їдять один одного на землі, не подумають про благоустрій душевного майна, — не встановиться благоустрій і земного майна. Настануть часи голоду й бідності, як у всьому народі, так і нарізно в усякому… Це ясно. Що не кажіть, а від душі залежить тіло. Як же хотіти, щоб [ішло] як слід! Подумайте не про мертві душі, а [про] свою живу душу, та й з Богом на іншу дорогу! Я теж виїжджаю завтра. Покваптеся! а то — без мене лихо буде.

Сказавши це, старик вийшов. Чичиков задумався. Значення життя знову здалося немаловажним. «Муразов має рацію, — сказав він, — пора на іншу дорогу!» Сказавши це, він вийшов із тюрми. Вартовий поніс за ним шкатулку, другий матрац [?] і білизну. Селіфан і Петрушка