Люсі Лі - Біжи або кохай, Люсі Лі

Глава 24

Арина 

Всю ніч я уважно стежачи за компасом, уперто пробираюся крізь дрімучі зарості, густого лісу. 

Гострі гілки чіпляються за одяг, та дряпають шкіру. Я змерзла, втомилася та буквально валилася з ніг. Здавалося, цей чортовий ліс не закінчиться ніколи. І мені не вибратися звідси, бо я вже давно заблукала. Але нарешті з першими світанковими променями в густих чагарниках я бачу невеличкий просвіт.

Через пів години знесилена, я практично вивалююсь на проїжджу трасу, та розгублено починаю вдивлятися в затуманений обрій. 

Я була в такому відчаї, що готова при першому ж натяку на машину, що проїжджає, кидатися на капот. На моє щастя довго мені чекати не доводиться, і вже за хвилину біля мене гальмує синя Toyota Corolla.

Дякувати богу я врятована. 

Тепер, я зручно їду на задньому сидінні автомобіля у невідомий мені напрямок із зовсім незнайомим чоловіком. Але мені зараз чомусь було все одно куди й з ким, лиж би якомога далі від цього місця. Від чорного демона, від нерозділеного кохання, що травило душу, від тієї порожнечі, що давила роздираючи мене з середини. 

Ні, я і досі не відчувала полегшення, мені й досі було неймовірно боляче і хотілося волати у голос, від того що я вже ніколи не зможу побачити Стаса. Але я всіма силами пригнічувала цей розпач, бо мозок уперто вторив що Стас - зрадник. 

Корецький, знаючи що я чекаю його вдома,  привівши цю безсоромну повію, зробив свій вибір. Тому я лише допомогла йому мене позбутися, щоб не заважати будувати щасливе майбутнє з рівною собі жінкою. Яка не буде постійно нагадувати йому зовнішністю про колишню дружину. 

З цими думками, я, стомлено вмостившись на шкіряному сидінні, прикриваю повіки, бо мені неймовірно хочеться спати. У салоні автомобіля тепло і затишно, і мене невпинно починає заколисувати.

– Куди вас підкинути? – несподівано лунає крізь дрімоту голос водія.

Розплющивши очі, здивовано дивлюся в дзеркало заднього виду, та вловлюю уважний погляд молодого чоловіка, так званого мого рятівника.

– Ще не знаю, — тяжко зітхнувши хрипко відповідаю. Останнє що мені зараз хочеться це розмовляти, але я розумію що відповісти все-таки треба, бо я і так справляю враження якоїсь божевільної, що звідкись втекла. Хоча так насправді і є, але про це навряд чи повинен знати мій випадковий рятівник. - Мабуть, до найближчого готелю? - невпевнено знизую плечима, та стомлено прикривши повіки, відвертаюся до вікна. 

– З вами щось трапилося? Може потрібна допомога? – водій знову робить спосіб зі мною заговорити.

– Ні, дякую, — трішки роздратовано відповідаю. – Поки що мені треба лише помовчати, — остаточно даю зрозуміти незнайомцю, що зараз не готова до діалогу. І якщо він вже взявся мені допомогти, то нехай просто мовчки довезе туди куди треба. 

Але напевно чоловіка не задовольняє моя відповідь, тому несподівано водій Toyota різко звертає з дороги, та гальмує на узбіччі. 

Напружившись, дивлюся ошелешеними розширеними від страху очима на широку спину водія.

Біс його, я так спішила як найшвидше втекти, що навіть не подумала, що за кермом може виявитися якийсь маніяк. Ну все, тепер мене вб'ють, та дійсно десь по тихому прикопають. 

Але замість того щоб накинутися на мене та почати душити, чоловік спокійнісінько повертається до мене обличчям, і навіть привітно посміхається. Але можливо це ритуал у нього такий, щоб збити з пантелику.

– Як тебе хоч звати?

Вп'явшись переляканими очима в обличчя незнайомця, нарешті маю змогу краще його роздивитися. 

Це молодий чоловік, років 35 не більше, доволі приємної зовнішності, як для маніяка. Хоча Стас взагалі красунчик, але ж покидьок яких ще треба пошукати. 

Яскраво блакитні очі, що лукаво блищать, ніс із легкою горбинкою, повні чітко окреслені губи. І густа копиця кучерявого, неслухняного світлого волосся. Що густою чуприною спадало на лоба. Від чого чоловік те і робив, що періодично скидав його на бік.

Ну що сказати, красунчик. Хоч зараз на першу обкладинку якогось глянцевого журналу. 

– Чому мовчимо, красуне, язика проковтнула чи що? Я взагалі то тебе питаю.

– Я з незнайомцями не знайомлюся і не розмовляю, з дитинства не маю такої звички, — склавши руки на грудях, уїдливо пирхаю. 

– Ага, а в машину до незнайомців значить сідаєш? - відразу відповідає, продовжуючи з цікавістю мене розглядати.

– Що? - відчуваю як мене починає кидати у піт, від такої нав'язливої уваги, — Мені треба було, ото і сіла, якщо вас щось не влаштовує, я можу пересісти на іншу машину, та мовчки, без зайвих питань зі сторони водія доїхати туди куди мені треба.  

– О п'ятій ранку, по цій трасі? - скидає світлі брови чоловік. - Дуже у цьому сумніваюся. 

– Ну ви ж якраз їхали по цій трасі о п'ятій ранку? - вперто підіймаю підборіддя. 

– Це звичайна випадковість, я затримався у матері, вона живе далеко за містом, а мене сьогодні терміново викликали на роботу. Ось і довелося виїжджати уночі, щоб встигнути. А так я рідко в таку годину сідаю за кермо. Тому, моя прекрасна незнайомка, як би не я, довго ще б тобі довелося чекати на якийсь транспорт. Тим паче що це об'їзна траса, і нею рідко хто користується. І що до принципу, то не в моїх принципах возити у своїй машині незнайомих мені людей. Тому в нас, із тобою немає іншого виходу ніж познайомитись. Мене звуть Макс, а тебе як? - чоловік простягає мені руку для потиску.

– Послухайте, може ми вже поїдемо без усяких там знайомств, — вблаганно дивлюся на чоловіка, періодично оглядаючись назад, боячись погоні, бо нутром відчуваю що мене вже кинулись. 

– Ми не зрушимо з місця, поки я не взнаю як тебе звуть, — шкіриться цей нахаба. 

– Не пам'ятаю, щоб ми з вами переходили на ти? – обурливо підтискаю губи.

– Я ж вже представився, тому частково ми вже знайомі. Тепер твоя черга, — вперто тримає руку, чекаючи коли я нарешті її потисну. 

– А якщо я не хочу знайомитись?

– У тебе немає вибору, — лукаво блиснувши очима, награно зітхає чоловік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍