Люсі Лі - Біжи або кохай, Люсі Лі

– Це ще чому? - здивовано скидаю брови. 

– Ну, дивись, машина моя?

– Ну звісно, — киваю у відповідь.

- За кермом також я. Значить, і правила встановлюю я. Тому поки ти не скажеш своє ім'я ми нерушимо з місця, такі в мене правила, — шкіриться. 

Ледве стримуюсь, щоб не послати цього установника правил куди подалі, але він правий, за весь той час поки ми їхали я не бачила жодної проїжджої машини, тому, мабуть, краще піти на поступки. 

– Мене звуть Арина, — нарешті тягну у відповідь.

– Дуже приємно, — яскраво ще ширше посміхається чоловік, і на його щоках з'являються милі ямочки. – А тепер почнімо спочатку. У тебе щось сталося?

– Чому ви так вирішили? - висмикнувши руку з його хватки, невдоволено буркочу. 

– Арино, на ти, будь ласка, я звісно бачу що старший за тебе, та у діда не годжусь, щоб на мене викали.

– Добре, — все-таки не втримавшись закочую очі. - З чого ти це взяв?

– Ти маєш вигляд, ніби всю ніч лісом бігла. І щось мені підказує, що ти від когось тікала, — за цих слів Максим, запитально піднявши брів, пронизує мене уважним поглядом.

Мимоволі здригнувшись, я, опустивши очі уважно оглядаю себе. Так, — вигляд у мене справді пошарпаний. Одяг брудний, та порваний в деяких місцях, на руках безліч дрібних подряпин, а волосся безжально сплутане, з вплутаним в нього гіллям.

Ну не розповідати ж йому, що зі мною сталося насправді. І що зараз у мене просто немає іншого вибору як бігти не озираючись від чоловіка в якого я закохалася як остання дурепа, бо напевно якщо він мене знайде, то неодмінно прикінчить.

– А якщо й так, то що? Що це змінює? - дивлячись у сині очі, кидаю з викликом. 

– Може, я зможу допомогти тобі?

– По перше, ви зможете допомогти, лише якщо зараз же заведете мотор, і ми нарешті рушимо з місця. Бо та людина від якої, як ви вірно здогадалися я тікаю, нікого не пошкодуєш, якщо наздожене нас, — відчайдушно видихаю, ковтаючи колючий ком у горлі, що знову підступив.

– Тоді може краще одразу поїхати до поліції? — насторожено перепитує мій співрозмовник. 

– Ні! — злякано підіймаю руки. - Тільки не в поліцію, просто давайте якнайшвидше поїдьмо вже звідси та й усе. Будь ласка, — додаю, в усі очі дивлячись на чоловіка.

– Добре я зрозумів, — підтиснувши губи, Макс нарешті розвертається. Та через хвилину ми різко рушаємо з місця нашої тимчасової стоянки.

Усі наступні декілька годин до найближчого готелю ми їхали у напруженому мовчанні. І тільки коли ми нарешті прибули на місце, Макс мене гукнув тоді коли я вже виходила з машини:

– І Арино, тримай!

Різко обернувшись я побачила, що чоловік простягає мені якусь візитівку.

– Що це, — здивовано дивлюся йому у вічі. 

– Ось тут мій номер телефону, та адреса мого агентства. Якщо тобі буде необхідна допомога, просто набери мене.

– Але навіщо? – здивовано скидаю брови. 

– Бо хочу тобі допомогти, — блондин розтягує губи у чарівній посмішці. 

– Дякую, — несвідомо усміхаюся йому у відповідь.

– Поки нема за що, крихітко — підморгнувши, мій випадковий знайомий закриває двері, та зривається з місця. 

Коли він вже від'їжджає, я дивлюся на дану мені візитівку.

На чорному тлі білими літерами виведено: «Приватний детектив: М.В. Горобець. розшукове агентство – «Реал».

Знизавши плечима, та засунувши візитку в задню кишеню джинсів прямую до будівлі готелю.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно