Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Будильник наполегливим вереском витягнув Кіру зі сну. Насилу розліпивши повіки, дівчина витріщилася на екран телефону, тикнула на кнопку відключити, та потрапила на неї тільки з третьої спроби. Сонний, стомлений нічною роботою мозок, не хотів приходити в стан працездатності. Кіра до першої години ночі заповнювала сайт, а потім ще готувалася до семінару. Три години сну організму катастрофічно не вистачало. Тепле ліжко притягувало ніби магнітом, очі злипалися. Кіра швидко сіла на ліжку і поплескала себе по щоках. Не час розсиджуватися, так і на автобус можна запізнитися. А сьогодні першою парою філософія, запізнишся і все – пиши пропало. На курсовий викладач у тріски рознесе.

Кіра навчалася у ВНЗ, що знаходився в обласному центрі, а до нього година їзди автобусом. Запізнюватися не можна. А прогулювати філософію – тим паче. Може, дарма вона відмовляється оселитися у гуртожитку? Дві години для сну з ранку – це ж просто мрія… Кіра одразу ж мотнула головою, ледве представила всі ці колективні посиденьки, все загальне, ніякого особистого простору. Бррр. Ні, це не для неї, таке життя їй категорично не підходить.

Швидко прийнявши холодний душ, щоб збадьоритися, і, одягнувшись, Кіра йде на кухню. Мама вже готує сніданок.

- Привіт, ма. Ти чого так рано сьогодні? - Хапаючи бутерброд і на ходу засовуючи його в рот, одночасно наливаючи в чашку чай, запитує Кіра.

- А... - стомлено махає рукою мама, - Сьогодні комісія влаштовує зріз знань для дев'ятих класів. І два відкриті уроки ще хочуть відвідати. Начебто вирішили одним днем ​​упоратися. Треба морально підготувати колектив, бо всі на вухах стоять.

- Та чого ти, ма? Все добре буде. Хто взагалі не проходить тої акредитації? - З повним ротом, активно працюючи щелепою, намагається заспокоїти маму Кіра.

- Звісно, ​​всі проходять. - пирхає мама і кидає на Кіру незадоволений погляд. – Але ж ти сама розумієш, кожен учитель переживає саме за свій предмет. Кожен трясеться за свою шкуру.

Кіра знизує плечима, ніби погоджуючись і, прожувавши свій бутерброд, запиває його чаєм.

- А ти чого так пізно лягла? Я о другій вставала, у тебе світло горіло. - Підібгавши губи в незадоволену лінію, питає мама. - Знову зі своїм Андрієм по телефону говорила півночі?

- Ні, мамо. Я готувалася. Можеш бути спокійною. - З гуркотом поставивши чашку в мийку, відповідає Кіра і виходить із кухні.

- Це правильно. Перший рік – найскладніший. Потрібно всі сили кинути на навчання і ні на що не відволікатися... - Кричить їй навздогін мама, змушуючи доньку роздратовано видихнути і закотити очі.

- Все, мамо, мені час. – перебиває її Кіра, виходячи з квартири та грюкаючи дверима.

Чорт, все-таки спізнюється. Скоріше б уже її вісімнадцятиріччя, Кіра одразу ж піде вчитися в автошколу, отримає права та зможе їздити на татовій машині. Все одно стоїть у гаражі без діла, доки тато роз’їжджає по тривалих відрядженнях на шикарному службовому Ауді.

Кіра біжить до зупинки і бачить автобус, що під'їжджає. Застрибує всередину перед закриттям дверей. Фух, встигла. Нарешті полегшено зітхнувши, бере телефон. Натерпиться розповісти бабусі про новини сайту, а ще краще - показати. Після пари гудків бабуся відповідає бадьорим голосом:

- Встигла? – без зайвих вітань питає бабуся.

- Ага, - посміхаючись, відповідає Кіра, зрозумівши, що бабуся бачила онуку через вікно свого балкону.

- А ти, значить, знову зранку в саду колупаєшся?

- А що мені ще робити, люба? - Зітхаючи, відповідає бабуся. Кіра співчуваюче посміхається. Садом бабуся називає конгломерат горщиків з різною розсадою та квітами у неї на балконі. Єдина віддушина садівника-любителя, який залишив улюблений город і переїхав із селища до міста. Бабуся так і не змогла звикнути до життя у чотирьох стінах. Її манила природа, вона любила рослини, любила колупатися в землі, розпушувати, поливати, прополювати. Міське життя її обтяжувало. Але стан здоров'я не дозволяв залишатися однією у селищі. І мама після довгих дискусій, використавши всі відомі методи переконання, від умовлянь до погроз, нарешті змогла перевезти бабусю до міста.

Кіра пам'ятала те літо. Задовго до початку канікул, вона попросила маму не відправляти її до бабусі. Свіжими були ще спогади про попередні канікули та їх з Ігорем сутички. Кірі відчайдушно не хотілося знову наштовхуватися на його злість, і відчувати себе слабачкою, яка й слова не може вимовити поряд із цим хлопцем. Кіра просила, благала, вимагала дати можливість залишитися вдома. Але мама була тверда у своєму рішенні: "Ти їдеш і крапка. Я казала тобі не раз, що мамі з татом хоч іноді треба побути удвох".

Кіра не розуміла. Нащо їм так довго бути удвох? Ціле літо. Невже вона так їм заважала? 

Вона могла б розповісти мамі про Ігоря та свої страхи. Але тоді довелося б розповісти і про свою негідну поведінку. Їй було соромно за свої слова, кинуті Ігореві в приступі люті. Вона відчувала за них відповідальність. Та й хто знає, як відреагує мати: добре, якщо дозволить їй не їхати, а якщо захоче втрутитися і поговорити з хлопцем? Або навіть із його мамою. Ні, вона нізащо не розповість про це. Нікому. Якби вона могла повернутися в минуле, вона б усе виправила, мовчки пішла б тоді, поревіла б про свої почуття та забула. І нічого не було б. Це її слова запустили пекельний механізм жорстокості. Перетворили мовчазного хлопчика на робота, що наводить жах.