Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Кіра поїхала. Їй пощастило зустріти Ігоря лише двічі. Але навіть від цих двох разів серце розривалася від болю, від жалю до себе, від приниження, образи. Скільки ночей після цього вона не могла заснути без сліз? 

Одному богу відомо, чи вона витримала б до кінця літа, чи змогла б так само вдало ховатися, не траплятися йому на очі. Навряд чи її психіка витримала б ще одну зустріч. Але їй допоміг випадок.

Кіра пам'ятала, як одного ранку їй зателефонували з лікарні і сказали, що у бабусі стався інфаркт і попросили принести гроші на ліки. Бабуся була старшою медсестрою в лікарні, до них потрапила дитина, скалічена в ДТП. Весь персонал був задіяний у наданні термінової допомоги, але хлопчик не вижив. За годину бабуся відчула себе погано, знепритомніла. Добре, що це сталося у лікарні, де їй одразу ж надали необхідну допомогу.

Кіра пам'ятала, як у нестямі від хвилювання, сунувши в сумку гроші з бабусиних заощаджень, летіла до неї, не помічаючи нічого навколо. Не помічаючи Ігоря, що виростає на її шляху, немов з нізвідки. Не помічаючи хижий оскал, що з'являється на його обличчі.

Кіра майже проноситься повз нього, притискаючи сумку до грудей, коли сильна рука хапає її за край кофти:

- Тпру, Пташка. Не біжи. - голосно вимовляє Ігор, зупиняючи дівчину. - Куди ж ти так поспішаєш?

- Мені треба… Відпусти… - Захекана від швидкого бігу, нескладно мямлить Кіра.

- Вже не треба. – Самовдоволено усміхається Ігор, міцно тримаючи її за кофту.

Та що йому від неї треба? Вкотре познущатися? Їй начхати. Тепер їй начхати на себе. Її їсть занепокоєння про бабусю. І навіть звичного страху за своє життя нема всередині. Нічого немає. Тільки все сильніше наростаюча тривога за рідну людину. 

Хлопець зверхньо дивиться на неї, мабуть, розмірковуючи над тим, як би витонченіше з неї пожартувати. Але ось погляд його падає на притиснуту до грудей сумку. Хлопець вдоволено посміхається:

- Що тут у нас? - Висмикує з її рук сумку майже без зусиль. Відкриває і починає копатися. Дістає зім'яті купюри і присвистує. - Треба ж, а мені якраз не вистачало кількох тисяч. Кіра з жахом широко розплющує очі. Невже він забере гроші?

- Віддай, - дзвінко вигукує Кіра, викидаючи вперед руку, намагаючись відібрати зв'язку зім'ятих купюр, - вони мені потрібні.

- Мені теж. - Просто вимовляє хлопець, обсмикуючи руку і заносячи її за спину.

Кіра шумно видихає. У грудях наростає паніка. Що робити? ЩО. ЇЙ. РОБИТИ? Мозок гарячково намагається знайти вихід. Очі швидко бігають від обличчя хлопця до його руки, занесеної назад, оглядають усе довкола у пошуках допомоги. Закричати? Покликати когось? Накинутися на нього, вчепитися зубами в шию, забрати своє і тікати геть? - Ні, вона надто боягузлива. Вона – ніщо поряд із ним.

Хлопець, бачачи її шалений погляд, схилившись до неї ближче, ніби маленькій дитині каже:

- Ну-ну, ти ж не збираєшся кричати? - Його рука тягнеться до її обличчя і ніжно заправляє пасмо волосся за вухо. Ця ніжність така недоречна, і така оманлива, що Кіра злякано смикається.

– Прошу тебе, віддай гроші. - Затинаючись, тихо вимовляє дівчина. – Вони мені дуже потрібні… Потрібні бабусі… Будь ласка.

- Хм… - хлопець з цікавістю розглядає її обличчя, - Отже, дуже потрібні? Навіть не знаю, що ти можеш зробити, щоб їх повернути. Він дістає руку з-за спини і роздивляється купюри. Потім погляд знову повертається до Кіри, і на обличчі застигає поблажливий вираз: - Мабуть, досить просто попросити. Мм… на колінах. – Брова хлопця піднімається і у погляді з'являється відкритий виклик.

Кіра дивиться на нього не моргаючи. Що він сказав? На колінах? Цього варто було чекати. Це ще не найжахливіше, що міг вигадати його збочений мозок. Він не відступиться, вона знає. Заради бабусі вона зараз готова на все. Благати, повзати на колінах. 

Від безсилля на очі навертаються сльози. Дівчина повільно опускається на коліна, потупивши погляд. Від образи та приниження хочеться провалитися під землю. А краще померти.

Вона стоїть навколішки перед хлопцем, здається, цілу вічність, боючись підняти голову і подивитися на нього. Побачити, як він з огидою, змішаною з перевагою, розглядає дівчину, що стоїть біля його ніг, як упивається своєю величчю і контролем над нею. Достатньо насолодившись цими почуттями, хлопець вимовляє:

- Вмовила. Забирай.

Кіра, різко смикнувши головою, піднімає очі, дивиться на нього зверху вниз, простягаючи руку наче жебрачка. Але хлопець просто кидає гроші на землю і ті розлітаються, підхоплені поривом вітру. Кинувши на землю і сумку, останній раз гидливо глянувши на дівчинку, повзаючу по землі, збираючу гроші, що розлетілися, Ігор розвертається і йде. А Кіра, зібравши все до останньої купюри, сунувши аби як їх у сумку, ковтаючи сльози, прямує до лікарні.

Після занепокоєння про здоров'я бабусі та метушня біля її ліжка витіснять образу та злість за ту принизливу сцену, але Кіра не забуде. Ця історія назавжди відкладеться у пам'яті. Кіра згадає про неї, коли поспіхом приїде стурбована мама і твердо заявить, що бабуся повинна переїхати в місто, щоб вони могли забезпечити їй належний догляд. Кіра згадає цю історію і з полегшенням видихне: більше вона Ігоря не побачить, більше все це не повториться. Кіра згадає і з жахом усвідомить, що рада бабусиному інфаркту та його наслідкам. Зненавидить себе за це. Але буде нарешті вільна.