Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

class=stanza> Колись в селі чекали Миколая, Щоб розпочати справжній вже посів. І в травні ще морозило, я знаю, Бо в ті часи я був уже, я жив. Лиш на початку травня ще несміло Колись листочки виглядали в світ. Життя природу, як і нас, змінило — Чимало з тих часів минуло літ. Тому й у квітні літечко стрічаєм. До цього якось вже звикаєм ми. Лише спитати хочу: «Хто з вас знає, Як скоро ми позбавимось зими?» «День як день: робота паперова…»
День як день: робота паперова І дзвінки… Усі і не злічить. Та про наболіле лиш розмови… А весна за вікнами кричить Різнобарвним голосом пташиним: «Кинь роботу і мерщій сюди! Під склепіння неба синє-синє, До Дніпра блакитної води… Поспішай, бо радість ця минає. Не помітиш, як й життя мине». Ти вважаєш, весно, я не знаю? Чи бажаєш здивувати чимсь мене? І не тільки я, про це з нас кожен знає. Ось, до тебе я уже спішу!.. Подумки… Часу ж не вистачає, Бо я чергову дурню пишу. «Ох, яке яскраве сонце…»
Ох, яке яскраве сонце, Яке небо чисте! Ходить квітень, походжає Розбудженим містом. Загляда в усі шпаринки, Стука у віконця, Щоби люди їх відкрили І впустили сонце. І не тільки у домівки, А й у власні душі, Щоб вітрильник сподівання В душах з місця зрушив, Щоб весняний теплий вітер Напинав вітрила, Щоб думки, щасливі, світлі, Набирали сили. Бо людині без надії — Як птахам без неба. Треба вірить, треба мріять, Треба, треба, треба…