Ріна Март - Під лапою Вовка, Ріна Март

- Це добра новина, бо разом із козаками прибудуть мої побратими-старшини Іван Ганжа та Іван Чорнота.

- Бачу український люд на імена невибагливий, усю чоловічу стать називають Іванами. – зареготав зі свого дотепу Луї.

- Французи теж розумом не вирізняються. На кого не плюнеш, потрапиш у Людовика. – спокійно відповів Сірко.

Луї кинув було на нього обурений погляд. Манера цього козака розмовляти з усіма як з рівним собі, страшенно його дратувала. Проте принц зумів побороти гнів, та натомість голосно розсміявся:

- А ти дуже дотепний козак. Хочу побачити тебе в бою.

- Побачите, принце. – незворушно відповів Сірко.

Дорога загалом зайняла у них три дні. Прибули вони до Булоні в кінці квітня по обіді. Якихось сто років тому землі графства Булонь були об'єктом територіальних претензій між Францією і Англією. У 1550 році французи викупили місто за 400 тисяч золотих екю, тож тепер це місто офіційно належало Французьській республіці та входило до префектури Па-Де-кале.

Повна назва Булоня – Булонь-сюр-Мер, проте ніхто з місцевих жителів та новоприбулих уже й не пам’ятав що місто носить таке помпезне ім’я. Налічувалось у ньому до десяти тисяч жителів та відоме воно було тим, що на його скелястому узбережжі стояв перший у Франції маяк Ордра, побудований іще Калігулою. Прослухавши від Луї цей невеличкий екскурс в історію міста Булонь, Сірку закортіло побачити маяк на власні очі. Проте спочатку він мав поїхати у гарнізон, де його представить принц Конде.

Гарнізон розташовувався на околиці міста, тож дістались вони туди швидко. У ньому налічувалось кілька десятків казарм, конюшень, хлівів, власна зброярня та церква. Побудований він був явно не так давно, бо відрізнявся від головного архітектурного ансамблю міста. Сірко зауважив на охорону гарнізону – на міцних мурах стояли кілька озброєних гвардійців у яскраво-червоних мундирах, білих штанях та крислатих капелюхах із пір’ям. Цікавий у них військовий костюм – мов на бал зібрались, а не в бій, зауважив Іван. Він сірою плямою виділявся на фоні помпезно одягненого принца Конде, його зброярів та усього різношерстного люду, що населяв гарнізон. Узрівши Луї, військові в ту ж мить схиляли голови та давали дорогу сміливому молодому полководцю. Незабаром навколо них зібрався натовп, звідки неслися радісні крики: «Це принц Конде! Він прийшов узяти Дюнкерк!».

У такому радісному шаленстві Сірко разом з принцом дістались головної казарми.

- Познайомлю тебе з генерал-майором Клодом де Летуфом. Він керує операцією штурму Дюнкерка.  Головнокомандувачі Дюнкерського напрямку маршали  Жан де Гассіон та Йосиф Ранцау прибудуть пізніше. – розповідав Луї дорогою до головної казарми, не звертаючи уваги на навколишнє буйство радощів. Схоже, до такого йому не звикати.

Навіть не буду намагатись запам’ятати усі ці дивні імена, подумав Іван, між тим киваючи на знак згоди.

Де Летуф зустрів їх у аскетично обставленому кабінеті. Цей загартований боями воїн стояв струнко, аж поки Луї не махнув рукою. Значно пізніше Сірко дізнався біографію Летуфа та був щиро вражений його військовою кар’єрою, яку той розпочав у п'ятнадцять років волонтеров в голландській армії. За цей час Летуф устиг повоювати  у війську герцога Савойї у Генуї, потім у війську герцога Франца Альберта фон Саксен-Лауенбурга, воював він і у католицькому війську проти Данії та шведського короля Густава Адольфа. Після тріумфального повернення до Франції, відзначився в Аррасі та в битві при Рокруа, де його й помітив Луї ІІ Бурбон-Конде.

Клод де Летуф був високим статним красивим чоловіком середнього віку, з тонкими вусиками та довгим світлим волоссям, що спадало йому на плечі красивими кучерями. Такому волоссю позаздрили б багато  жінок. Навіть Сірко звернув увагу, машинально провівши рукою по своєму виголеному черепу. Серед цих волохатих чоловіків, зовні схожих на жінок, він почував себе не дуже затишно. Одягнений був генерал-майор так само дивно, як і більшість чоловіків у Франції – на ньому був синій короткий жупан та кумедні тісні штанці, що повністю облягали ноги. На ногах – довгі ботфорти. Загартованому боями та чоловічою компанією Сірку було важко сприймати всерйоз цих манірних чоловіків у тісних штанцях та жіночих зачісках.

Тим часом Луї промовив, вказуючи на Сірка:

- Дозвольте відрекомендувати Івана Сірченка, командувача Запорізького війська. Саме він керуватиме козацьким полком, який незабаром сюди прибуде.

Клод уважно поглянув на Сірка та церемонно вклонився. Іван легенько вклонився у відповідь, чим здивував принца Конде. Виявляється, цей дикун таки знайомий з хорошими манерами.

- Барон де Летуф. – урочисто промовив тим часом Клод.

- Барон де Сіре. – відповів у тон йому Сірко, зберігаючи на обличчі усю серйозність, на яку лишень був здатен.

Луї лише мовчки закотив очі. Він почав миритися з цим дивним блазнем.

Коли офіційна частина знайомства скінчилась, молодий Бурбон милостиво дозволив Сірку прогулятися околицями міста та попередив аби той не захоплювався місцевими винами у трактирах, бо ночі у Булоні небезпечні, а захистити його буде нікому. Сірко подякував за попередження та вийшов із казарми.

Він швидко вийшов з гарнізону та попрямував туди, куди прагнув потрапити від початку свого прибуття – на маяк Ордра. Душа його, глибинна, мудра, гостра, прагнула пройнятися цим місцем, побачити його, зрозуміти. Сірку конче потрібно було пізнати місто та його жителів, аби зрозуміти чого від них очікувати та як саме йому належить діяти, аби вибратися з Франції живим та здоровим і принести корить матінці-Україні.

Вийшовши до узбережжя, Сірко одразу помітив маяк. Дорога до нього складалася з високого насипу, що простягався глибоко в протоку, аж до підніжжя самого маяка. Ступивши на твердий гравій, Іван зробив лишень кілька кроків по жорстокому насипу, коли побачив невеличкий натовп чоловіків, який рухався йому назустріч. Вочевидь, вони вже помилувались краєвидами і поверталися назад. Їх було четверо і одягнені вони були ще кумедніше, аніж Клод де Летуф. На них були такі ж короткі камізельки та штанці, поверх яких були одягнені якісь жіночі панталони з мереживом на кінцях. Срамота. В Україні жоден чоловік з доброї волі так не одягнеться. Та його висміюють усі запорожці до одного. Сірко приглядівся – у незнайомців за поясом були шпаги та мушкети. Ну хоч якась чоловіча ознака. Значить, усе не так безнадійно, як йому здалося спочатку. По мірі наближення шум їх голосів наростав, аж поки Сірко не почув їх гучний сміх.