Віктор Харон - Я не хочу повертатись , Віктор Харон

Остання ніч

Настав останній день перед дедлайном галереї. Анна сиділа за столом, дивлячись на розкладений перед нею портрет Юрія з червоною рутою в кутку. Вона додала кольору до ескізу — теплі відтінки його куртки, яскраву крапку квітки, тіні лісу. Це була її найкраща робота за останній рік, і водночас найособистіша. Але питання, куди її нести — до Києва чи залишити тут, — не давало спокою.

Вона встала й почала збирати речі. Не тому, що вирішила їхати, а щоб перевірити себе. Светри, блокнот, фарби — усе легко вмістилося в рюкзак, як і тоді, коли вона тікала з міста. Але тепер цей рух здавався чужим, ніби вона зраджувала щось важливе. Анна глянула у вікно: ліс темнів під вечірнім небом, а в голові крутилися слова Юрія: "Час сам усе розставить."

Вона вирішила знайти його. Не для того, щоб прощатися, а щоб зрозуміти. Анна накинула куртку й пішла до його хати — стежкою, яку вже знала напам’ять. У сутінках повітря стало холоднішим, і перші сніжинки закружляли в світлі її ліхтарика. Зима приходила раніше, ніж вона чекала.

Коли вона дійшла до хати Юрія, дим уже йшов із комина, а крізь вікно пробивалося тепле світло. Анна постукала, і двері відчинилися майже одразу. Юрій стояв на порозі, у светрі й із звичним спокоєм на обличчі, але його очі видали легке здивування.
— Ти? — спитав він, відступаючи, щоб пропустити її.

— Я, — сказала Анна, заходячи всередину. У хаті пахло деревом і чимось трав’яним. Вона сіла за стіл, не знаючи, як почати. Юрій поставив перед нею кружку чаю, не питаючи, і сів навпроти.

— Мені завтра треба вирішити, чи повертатися в Київ, — сказала вона нарешті, дивлячись на пар, що підіймався від чашки. — Там виставка. Моя робота. Мій шанс.

Він кивнув, але мовчав, чекаючи. Анна стиснула руки під столом.
— Я не знаю, що робити, — зізналася вона. — Тут я почала малювати знову. Але там… там усе, що я будувала роками.

Юрій глянув на неї — довго, пильно, ніби шукав щось у її очах.
— А чого ти хочеш? — спитав він тихо.

Це питання вдарило її, як грім. Чого вона хоче? Не галерея, не Олег, не похвала критиків — а вона сама. Анна відвела погляд, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
— Я не хочу їхати, — прошепотіла вона. — Але боюся, що пошкодую, якщо залишусь.

Він встав і підійшов до неї, зупинившись за крок. Його рука ледь торкнулася її плеча — обережно, але впевнено.
— Я не хочу, щоб ти їхала, — сказав він, і його голос тремтів, хоч він намагався це приховати. — Але я не проситиму тебе залишитись. Ти сама маєш знати.

Анна підняла голову, і їхні очі зустрілися. У його погляді було щось таке щире, таке живе, що її страх почав танути. Вона встала, і вони стояли так близько, що вона відчувала тепло його дихання. Але він не рухався, чекаючи на неї.

— Я подумаю, — сказала вона, хоч знала, що рішення вже десь поруч. Вона вийшла в ніч, а сніг падав густіше, ховаючи її сліди. У грудях боліло, але це був не той біль, що вбив її в Києві. Це був біль вибору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍