Володимир Львович Єшкілєв - Патерн, Володимир Львович Єшкілєв

вони це роблять. Таке враження, що обидві знають, звідки їх бере камера. Принаймні одна з них точно знає.

— Ти режисер, тобі видніше.

— Ти сказав: «Її повісили саме там», — нагадав Аніон. — А може, Міла сама повісилася?

— Із якої радості?

— У неї настрій постійно стрибав.

— Тобі видніше.

— Ти таку версію не підтримуєш, бачу.

— Старий, її повісили.

— А той технік, який її знайшов, теж казав: «Мілу Вікторівну повісили». І звідки у всіх така впевненість?

— У детектива граєшся? Ну-ну... — Назар уступив шефу крісло, а сам із ногами забрався на шкіряний диван, знову розпалив сигару й випустив у бік Антона димний струмінь. — До речі, а звідки в того техніка таке поганялово — «Гімар»?

— А це важливо?

— Просто цікаво.

— Мене інше цікавить.

— Я розумію.

— Не розумієш, — похитав головою Антон. — Якби розумів, то не казав би, що я граюся.

— Але ж подумай сам: чого би тій Мілці вішатися? — Адміністратор покрутив сигару, намагаючись, щоби та рівномірно горіла з усіх боків. — Як сказав би американський коп: «Не збігається з психологічним профілем». Дівчина з пілону має бути... — він зробив

паузу, підбираючи доречне слово, — компроматостійкою. Якось так.

— Зеро, — підсумував Антон.

— Ми реально нічого не знаємо, — погодився Назар.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки. На екрані монітора спліталися тіла двох жінок, одне з яких тепер лежало в морзі; у монтажній густішав сигарний дим; за стіною зачаїлася незвична тиша. На вимогу слідчого керівництво каналу призупинило зйомки.

— Як ти думаєш, проєкт прикриють? — запитав Назар.

— А ти як думаєш?

— Можуть і прикрити.

— Тепер нас точно не прикриють, — запевнив Антон. — Тепер, Назаре Михайловичу, у нас будуть золоті рейтинги. Зуб даю. І на телебаченні будуть рейтинги, і на «Імпудикусі» цьому сраному. До речі, твій хакер не просвітив тебе часом, хто там пасеться?

— Якісь жирні чорти.

— Чорти?

— Збоченці.

— А конкретніше?

— Конкретика, бро, ресурсу вимагає.

— Ти коли з ним розмовлятимеш?

— Можу сьогодні ввечері.

— Ось тобі ресурс. — Антон витягнув із портмоне купюри. — Штуки баксів на аванс стане?

— На аванс, сподіваюся, стане, — кивнув Назар, узяв купюри, перерахував і сховав у глибинах свого батніка. — А чого це ти так перейнявся?

— Хайпонуло мене.

— Не думав, що в тебе з Мілою... так серйозно.

— Людям властиво помилятися.

— Ну-ну.

— Що «ну-ну»?

— Міла тобі до одного місця. Просто ти боїшся.

— Я боюся? — стріпонувся Антон. — Чого саме?

— Не «чого», а «кого».

— І кого ж?

— Сам знаєш.

— Ти скажи.

— їх.

— Якби я їх боявся, мене би тут не було.

— А мені щось стрьомно.

— Тоді вертай гроші.

— Я поговорю з хакером, — пообіцяв Назар, щиро затягнувся, закашлявся від гарячого диму. Коли кашель припинився, додав: — А тобі, старий, раджу: не грайся у детектива.

Хвилину вони мовчки дивилися один на одного.

— Немає ніякого хакера, — припинив мовчанку Антон.

— Мої проблеми.

— Тоді хто з нас грається в детектива?

Мовчазний обмін поглядами повторився. Назар

не витримав першим, прокашлявся, запитав:

— А як ти здогадався?

— Тільки такий дешевий довбак, як ти, Назаре Михайловичу, береться за серйозну справу з авансом у тисячу баксів.

— Дякую, бро.

— Відгрібай, не дякуй, — махнув рукою Антон. — Це тобі за тупі поради старшому за званням. І взагалі... — Він підвівся, пройшовся кімнатою. — Прозріваю я щодо вашого покоління. От просто зараз прозріваю. Ви ж не міленіали, ви ж на книжках зростали. А в головах — мультики.

— Мультики! — передражнив шефа адміністратор. — Що за тупі понти, Антоне Вікторовичу? Ти ж лише на шість років за мене старший.

— Аванс отримав? Форсайт! — Режисер рушив до дверей.

— До речі. — Назар знову згадав про сигару, затягнувся, випустив дим крізь ніздрі. — А ти в курсі, що Міла власного вітчима здала ментовні? Відправила на зону чувака, який їй оплачував елітну гімназію і балетну школу? Звинуватила у зґвалтуванні. їй, до речі, тоді й сімнадцяти не було.

— Багато дали? — зупинився у дверях Антон.

— Що? — не зрозумів Назар.

— Питаю, скільки років дали вітчиму.

— Десятку.

— Він тепер на свободі?

— На зоні коні двинув.

— І звідки така інфа? З Інтернету?

— Не вгадав, — похитав головою Назар. — У мережі такого немає. Інфа з файлів, де містяться детальні відомості про всіх. Про учасників і працівників. Там і про тебе є. І про мене також.

— І де ж ти знайшов такі цікаві файли?

— База даних під шифрами.

— Ти її створив?

— Я маю до неї доступ. Обмежений. Але створив не я. І не я її адмініструю.

— А хто? Люди Бавловського?

— Можливо.

— Значить, вони, — кивнув Антон. — Хто б сумнівався...

— Але я тобі нічого не казав.

— Не казав. Перекинеш мені файл Міли.

— У мене обмежений доступ.

— Знову брешеш?

— Ні.

— Брешеш.

— Я ж казав тобі: обмежений доступ.

— Ти подумай. — Режисер повернувся до столу, поклав на нього десяток стодоларових купюр: одну за одною, не кваплячись. — Добре подумай. А потім, коли добре подумаєш, перешлеш мені файл Міли. А заразом також і мій.

Він вийшов із монтажної, проте за мить вистромив голову з дверної пройми і запитав:

— Так ти кажеш, що Міла здала вітчима за те, що той її трахав?

— Так.

— Це ще коли вона у школі вчилася?

— Так.

— І він здох на зоні?

— Здох.

— Туди йому й дорога.

Голова зникла, двері зачинилися.

— На книжках зростали... — пробурчав у порожнечу Назар. — Знав би ти, на чому я в Житомирі зростав, мажорчик сраний...

8

Поставивши собі питання «А що я, урешті-решт, знаю про Мілу Олійник?», Антон відчув себе персонажем кримінального серіалу. Із цим відчуттям він залишив знімальний павільйон і сів до авто. Із ним же доїхав до своєї домівки, вимкнув смартфон і, не роздягаючись, упав у ліжко.

Він сподівався, що відразу засне. Але втома безсонної ночі несподівано змінилася хвилею збудження. Він покрутився