Володимир Львович Єшкілєв - Патерн, Володимир Львович Єшкілєв

і відчув, що голова не хоче дружити з подушкою. Сів, увімкнув смартфон, перевірив пошту й месенджери, але не побачив листів від Назара.

Антон підійшов до вікна, відсмикнув гардину. Із восьмого поверху місто виглядало скупченням велетенських холодильників із вікнами-магнітами та пентхаузами, подібними до дрібної побутової техніки. Раптом зрозумів, що вже давно не бачив денного міста й відвик від його панорами. Відвик від цих архітектурних поразок, що не ховаються за нічною темрявою та спалахами світлової реклами.

Засмикнув гардину, рушив до кухні.

Там, допивши залишки хересу з пляшки, стилізованої під церковну дзвіницю, знайшов шматок пармезану та заповзявся зрізати з нього пластинки. Тонкі, майже прозорі.

Водночас згадав як Міла тут, на його кухні, чаклувала над крем-супом, розливала густу рідину в глиняні миски, посипала тертим сиром та дрібними пластівцями. Тоді — він пам’ятав, добре пам’ятав — вони пили херес. Простіший і дешевший, аніж у пляшках-дзвіницях. Здається, «Pedro Ximenez».

Смакуючи бронзову вологу, Міла розповідала про якусь давню знайому. Та, за її словами, зазвичай запивала вермутом хамон, сири, салати, до яких обов’язково додавала руколу та дрібно натерту лимонну цедру, а також морозиво з фісташками. Але з мискою гарячого супу вживала виключно херес.

«Терпкий міцний херес», — казала Міла.

Вона любила уточнюючі прикметники.

Антон поглядом пошукав речі, що пов’язували кухню з Мілою. Не знайшов. Глиняні миски стояли (або лежали) десь на антресолях, загромаджені іншим посудом. А пивна гальба, що її Міла подарувала йому на днюху, розбилася минулого тижня. Упала на підлогу й розлетілася на дрібні скалки.

Це несправедливо, подумав він. Несправедливо й неправильно. Міла хазяйнувала на цій кухні не раз і не двічі. Сотні вечерь та сніданків, сотні застільних розмов. Тисячі викурених сигарет і сигаріл. Сотні відтінків домашнього настрою, створених нею. А тепер тут не лишилося практично нічого, відміченого її вибором, її смаком, її присутністю. Від його попередніх подруг залишалися чашки зі смішними малюнками, здоровенні порцелянові чайники, розписані квітами і феніксами, лаковані підноси, дорогі сервізи. Ціла колекція посуду — порцелянового, керамічного, фаянсового, скляного й металевого. Офісного, салонного, богемного, ніякого. А від Міли — лише дві глиняні миски, придбані на сільському ярмарку й запхані невідомо куди.

Він повернувся до спальні, відкрив гардероб.

На металевому вішачку сумували Мілині джинси.

Він перейшов до коридору, де стояли її капці і кросівки. Новісінькі жовтогарячі капці з котиками і заношені до брудного глянцю гавнодави.

Відтак пошук утраченої присутності привів його до вітальні. Тут, оточений трьома шкіряними диванами і такою ж кількістю торшерів, царював високий кальян. Поставлений на мармурову стільницю, він виблискував позолотою та дзеркальними арабськими написами.

Міла називала його «лампою Аладдіна».

Антон згадав, як купував цей агрегат на єгипетському базарі. Уже маючи кальян у багажі, він вилетів із Шарм-ель-Шейха на Мальту. Туди, де вперше зустрів Мілу.

Тоді Бавловський, що чекав його на острові, у жодний спосіб не дав зрозуміти, що знайомий із нею. Жодним словом, жодним порухом очей. Коли Антон побачив її на пілоні, Августин Лаврович сидів поряд. Пив бурбон із льодом. Зміряв інертним поглядом чергову стриптизерку, що зайняла центральну позицію, указівним пальцем поправив золоті окуляри і повернувся до вивчення повідомлень, що застрибували до його смартфону.

Спливли роки, але та мить виринула з Антонової пам’яті зі всіма звуками і барвами. Соковита й рельєфна, насичена запахами квітів, що ними декорували залу нічного клубу.

Але тепер — особливо тепер — йому не хотілося думати про Бавловського. Або про щось, мічене присутністю Бавловського. Про те, до чого той доторкався. Може, тому що він уже знав: липких і темних думок про Августина Лавровича все одно не уникнути.

Він так і позначив ці майбутні думки: липкі та темні. Любителька уточнюючих прикметників його б, напевне, підтримала.

Принаймні, зрозуміла би.

Липке та темне мусило почекати. Він пам’ятав: у вітальні збереглася ще одна річ, зчеплена із втраченою присутністю.

Міла подарувала йому цю книжку разом із нещасливою гальбою. Сказала, що хотіла б, аби він її прочитав.

«Роман? — запитав він, гортаючи сторінки. — Не люблю сучасну літературу».

«Чому?» — Вона не здивувалася, просто поцікавилася.

«Та вона вся якась бутафорська, — сказав він тоді. — Постановочна. Як наше сране шоу».

«Не можна так узагальнювати».

«Можна».

«Це хороший роман. Майже про мене».

«Знайома з автором?»

«Ні». — Вона солодко всміхнулася: їй подобалося, коли він її ревнував.

«А чому майже?»

«Бо тій дівчині, про яку там написано, більш-менш пощастило». — Солодкість зникла з її обличчя.

«А тобі?»

Вона відвела очі, сказала:

«Менше, ніж їй».

«Я почитаю», — пообіцяв він тоді.

І не виконав обіцянки.

«А що, як, — подумав він, — фатальна пригода з пивною гальбою була знаком? Попередженням. Людям дозволено пробачати, але чи здатні пробачити хранителі наших обіцянок?»

Невідомо.

Він давно не читав паперових книжок. Певно, вже кілька років. Відтоді, як упрягся в телевиробництво.

«От і згадаю, як це — читати книжку, — сказав він собі. — І поки Назарчик думає, а опера зі слідчими роблять свою справу, можна пройтися лонґрідом».

Антон витягнув з шафи книжку, умостився на дивані, увімкнув один із торшерів. Штучне світло змішалося зі світлом блідого дня.

На обкладинці художник намалював юну білявку в дорослому, ризиковано декольтованому платті. Малюнок нагадав Антону японські манґі. Але, на відміну від послідовників Тедзукі Осаму6, оформлював книжки ретельно проробив деталі обличчя, позначеного важкуватою північною вродою. Дівчина з обкладинки дивилася на Антона виклично й розгублено. Одночасну присутність цих двох станів художник передав через вигин її напіввідкритих губ. Вони і запрошували, і кривилися від остраху.

Антонів погляд переповз на назву:

«Із невеликою “чорною дірою” можна...»

Він гмикнув, ще раз глянув на малюнок, відкрив книжку й почав виконувати обіцяне.

Невдахи поділяються на таких, які нікому не потрібні, і таких, котрі нікого не потребують. У п’ятнадцять Софія дійшла висновку, що її батькові вдається одночасно належати до обох різновидів невдах. А у вісімнадцять вона присягнула найволохатішому й найвпливовішому зі своїх ведмедиків, що ніколи і нізащо не перетвориться на невдаху.

Що не питиме буряківку на смердючій кухні, не читатиме радянської фантастики, друкованої на сірому папері, і ніколи не буде колекціонувати значків. Ані на защіпках, ані на закрутках. І тим більше, не запрошуватиме до себе несвіжого вигляду приятелів, що оплакують якісь давно здані на брухт автоматичні лінії, переповідають вчорашні випуски телевізійних новин та крадуть чайні ложки.

Розгорнутий варіант присяги також передбачав: повне уникнення як інженерної (батькової), так і педагогічної (маминої) освіти, принципову неможливість