Володимир Львович Єшкілєв - Патерн, Володимир Львович Єшкілєв

Дивлячись різноманітні розважальні шоу, ми здогадуємося: найцікавішого нам не показують, найцікавіше завжди за кадром. Роман Володимира Єшкілєва «Патерн» знайомить читача з лабіринтами шоу-бізнесу. Там не тільки готують спалахи нових «зірок». Там завзято ділять грошові потоки та воюють за рейтинги, готові на зйомки для закритих сайтів й навіть на вбивство. Читач «Патерна» крок за кроком наближається до верхівки піраміди. До босів «системи», які контролюють індустрію заборонених задоволень.

ВОЛОДИМИР

ЄШКІЛЄВ

«Із невеликою "чорною дірою" можна...»

Роман

Акваріум нашого світу здається нам океаном. Ми не бачимо тих, хто за його стінками. Ми не знаємо, хто затверджує ролі лідерів і героїв. Хто пише сценарії політикам і володарям думок. Ми не знаємо, звідки присилають режисерів вселенського шоу. Ми живемо у світі, створеному не нашою волею. Ми граємо за чужими правилами.

Але одного дня стінки акваріуму можуть тріснути.

1

Хтось жартома назвав знімальні павільйони «спазмом архітектури».

Споруда, яку орендували для зйомок телевізійного шоу «Я ревную!», мала цілком спазматичний вигляд, (монтована з химерно з’єднаних бетонних, сталевих та скляних площин, вона не скидалася на довершену будівлю. Радше на свідка незакінченої дії.

Наче хлопчика-гіганта, що грався велетенськими кубиками та пірамідками, покликали снідати. Той побіг і не повернувся.

А піраміда з кубом залишилися.

Холодні й недоречні поряд з ампірними та модерними будинками середмістя. Масштабні та очікувано незатишні всередині. Освітлені потужними галогенними лампами. Із височезними стелями, неозорими холами, широкими сходами та пандусами. Деякі з тих сходів вели до верхніх поверхів та просторих бічних галерей. А інші впиралися в глухі стіни або ж у вікна, що розмірами сперечалися з вітрилами старовинних галеонів.

Тих, хто вперше сюди потрапляв, навідували порівняння чи з авангардними католицькими соборами, чи із цехами ракетних заводів. Коли ж вони дізнавалися про зйомки телешоу, то відразу погоджувалися, що кращого застосування для такої монументальної порожнечі годі й вигадати.

Ну зрозуміло, казали вони, будівля наче створена для такого продакшну. Телевізійникам і кіношникам, визнавали вони, тут є де розгорнутися.

А між тим знімальні майданчики «Я ревную!» займали лише невелику частину тутешнього простору. Лише один із надземних поверхів бетонної піраміди.

Просто посеред центрального холу робітники телеканалу змонтували з листів гіпсокартону та металевої фурнітури вітальні, спальні та кухні без стель і четвертих стін. І тим відкрили ці приміщення для променів кольорового світла та об’єктивів відеокамер.

Гіпсокартонні гнізда телевізійних ревнивців і ревнивиць оточили технічними позиціями, освітлювальними фермами, моніторами та плетивом кабелів. Декорації наситили свідками обжитості — посудом, сувенірами, одягом, книжками. Меблі, двері та побутові пристрої отримали ознаки тривалого вживання: плями, подряпини і потертості. На одній із кухонь навіть зламали дверцята антресолей. Одна зі стулок падала за кожної спроби її відчинити.

Проте учасники шоу тут не жили. Точніше, жили лише тоді, коли відбувалися зйомки. Ще точніше: із десятої ранку до вечора — а часом і до пізньої ночі — намагалися жити перед камерами тим життям, яке придумали для них сценаристи.

Справжні житлові бокси — із двоярусними ліжками, без плазмових панелей і фальшивих вікон — були побудовані на найвищому поверсі сусідньої споруди, схожої на куб. У них мешкали не лише учасники, але й деякі з працівників шоу.

Там, де одне з ребер піраміди впиралося в стіну куба, будівничі проклали широкий коридор. І розмістили в ньому щось подібне до барної стійки. Але за нею не було ані поличок з пляшками, ані кавового апарату, ані холодильника з прозорими дверцятами. Знімальна група нагромадила там цілу гору пластикових та алюмінієвих футлярів, порожніх кабельних котушок, рулонів широкої кольорової та сріблястої полімерної плівки.

Час від часу за стійку забігали помічники оператора чи світлотехніки. Вони витягували із футлярів потрібне, клали туди щось інше, а іноді відрізали від рулонів шматки плівки й натягували їх на дзвінкі алюмінієві рами.

У стіну навпроти стійки вбудували акваріум. Здоровенний, від підлоги до стелі. У ньому могла б поміститися зграя акул, але реально плавали лише дві риби розміром з коропа. Пласкі та смугасті. Заховані десь на дні акваріуму сині та зелені прожектори підсвічували їх «океанським» світлом. Риби баражували над пластмасовим макетом затонулої каравели, ворушили зябрами і плавниками, дивилися на рулони з плівкою і наче питали в тих, хто простував коридором: «Що ми тут робимо?»

Зазвичай на риб не звертали уваги. Але цього ранку мешканці акваріуму отримали глядача. Одного з тих технічних працівників, що їх у платіжній відомості зазначають як «відповідальний робітник сцени».

Уже більше години відповідальний робітник не відривав очей від риб та синьо-зеленого мерехтіння.

Його тут називали Гімаром.

І ніхто, окрім бухгалтера та, можливо, фінансового директора, не знав його справжнього імені.

Па світанку трудового дня Гімар розжився травою. І до того часу, коли у павільйоні стартували ранкові приготування, встиг перетворити на дим та попіл три чверті вмісту баночки з етикеткою «Вітамін С».

Вогняний божок, що мешкав у Гімаровій кам’яній люльці, сьогодні був добрим до відповідального робітника. Лагідне полум’я швидкою хвилею благословляло його піднебіння і лоскотало горло. Відповідальний робітник відчував божественну доброту не лише дихальними поверхнями, але й усім тим яскравим внутрішнім царством, що його знайшов колись під килимком банальної свідомості доктор Фройд.

Якість трави перевершила Гімарові сподівання.

Не принципово, але перевершила.

— Засмердів увесь павільйон, — констатувала помічниця режисера Міла Олійник, яка з’явилася біля акваріуму й нависла над Гімаром. — Згортайся.

Відповідальний робітник продовжував дивитися на риб. Вони все розуміли. Вони розмовляли з ним. Випускали із зябер тихі водяні джети й дружньо радили: «Скажи цій сучці, аби валила нах».

— Ти мене чуєш, торчило? — підвищила голос Міла. — За дві хвилини тут буде вся адмінгрупа.

— Морська свинка, побачивши море, сказала: «Припиніть цю мокру справу». — Робітник сцени відірвав очі від підсвіченої води, риб та пластмасової каравели.

Відірвав, примружив і подивився просто в темряву тонованих окулярів Міли:

— А що відповіло тій свинці море?

— Не дуркуй. — Спритним, майже блискавичним рухом помічниця режисера відібрала в Гімара оселю вогняного божка. — Ще раз назвеш мене свинкою, шукатимеш нову роботу.

Робітник сцени зітхнув і наче замкнув обличчя. Відтак неквапно, із почуттям гідності, підвівся зі стільця.

— Щезни. — Міла повернула йому витрушену люльку, крутнулася на підборах, діловою ходою рушила до павільйону.

— Свинка-потєряшка, — дивлячись їй у спину, підсумував Гімар.

І проґавив той момент, коли в коридорі з’явилося керівництво. Ведуча шоу на ходу переглядала папери, а за нею широко крокував Назар, адміністратор проєкту.

— Чим смердить? — принюхався він.

— Здогадайся із трьох разів. — Ведуча махнула аркушами, наче віялом.

Пішов звідси! — гаркнув Назар на Гімара. — На вулицю!

— І чого б я так нервував... — промурмотів відповідальний робітник, залишаючи коридор.

Дружні риби, як зауважив він наостанок, підтримали його тактичний відступ. Схвально поворушили спинними