Ернст Юнгер - В сталевих грозах

Найвідоміша книга Ернста Юнґера В сталевих грозах («In Stahlgewittern»), яка має підзаголовок Зі щоденника командира ударної групи, була вперше опублікована 1920 р. коштом автора й упродовж кількох років стала бестселером. Це, можливо, найдокладніша, найправдивіша, найважливіша книга про Першу світову війну. Форма щоденника виявилася при цьому адекватним засобом передачі фронтових вражень: регулярні й точні, хоча й фрагментарні нотатки утворюють врешті-решт багатоманітну й вражаючу воєнну мозаїку, яка не могла б бути переконливішою.

Ернст Юнґер

В сталевих грозах

Полеглим

Передмова

Репортаж Ернста Юнґера В сталевих грозах, який уперше з'явився з підзаголовком «Зі щоденника командира ударної групи» в 1920 році, є безперечно найважливішим, найбагатограннішим і найпластичнішим зображенням жахливої дійсності Першої світової війни, яке коли-небудь виходило з-під пера німецького письменника. Заголовок, який надзвичайно експресивно ввібрав у себе епохальний досвід і невдовзі став крилатим висловом, багато в чому визначив погляд на книгу тоді ще зовсім невідомого автора; глибоке враження й тривала фасцинація, які вона випромінювала, були зумовлені переконливістю й точністю зображеної у ній реальності, а також особистою достовірністю зображеного. Завдяки цьому книга Ернста Юнґера В сталевих грозах отримала міжнародну популярність та визнання. Вже доволі рано її було перекладено іспанською (1922), англійською (1929) та французькою мовами, відтак польською (1935), румунською (1936), латиською (1937), шведською (1964), голландською (1995), російською (2000), фінською (2008), норвезькою (2010), данською (2012) та португальською (2013). Французький письменник Андре Жід занотував після її прочитання у своєму Журналі: «Книга Ернста Юнґера про війну 1914-го, В сталевих грозах, є безсумнівно найкращою воєнною книгою, яку я коли-небудь читав; щирою, правдивою і надзвичайно чесною». Аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес, який прочитав Bajo la tormenta de acero відразу після появи цього твору в 1922 році, здійснив 1982 року подорож у верхньошвабський Вільфлінґен, щоб особисто познайомитися з автором цієї книги, яка на все життя залишилася в його враженій пам'яті.

Книга Юнґера В сталевих грозах передує найзнаменитішому німецькому антивоєнному творові, романові Еріха Марії Ремарка На Західному фронті без змін (1928/29). Для його автора ця книга була взірцем, і в опублікованій 1928 року статті він хвалив її за те, що вона показувала воєнний досвід «без усякого пафосу» і з «належною об'єктивністю»: «точно, серйозно, сильно й з наростаючою напругою, аж поки в ній і справді не знайшло свого вираження суворе обличчя війни, жахіття матеріальної битви й незмірна, всепоглинаюча сила віталізму серця». Сьогодні Ремарк сформулював би це, очевидно, інакше; але те, що він тоді висловив, лишається незмінним і сьогодні: проникливе й нещадне, водночас сповнене страждань і фривольне, так само шокуюче, як і вражаюче зображення війни слід визнати письменницьким досягненням і документацією епохальної диспозиції та досвіду, навіть якщо до війни ставитися з відразою.

Вражаюча точність, яку Ремарк уславлює у Сталевих грозах, постає не сама собою, а завдячує цікавості й безстрашності, здатності до спостереження й прагненню до документації воєнного добровольця: коли Юнґер 30 грудня 1914 року сів у залізничний вагон у Ганновері, який повинен був доправити його до полку на Західний фронт біля Реймса, він почав вести записник, що нараховував 50 аркушів, у якому, починаючи від дня від'їзду, він занотовував усе, що видавалося йому гідним уваги. До кінця війни Юнґер повністю списав п'ятнадцять таких зошитів (різного обсягу), загалом майже 1.800 сторінок, які у виданні 2010 року охопили близько 430 друкованих сторінок. Цей «Воєнний щоденник» є унікальним документом: він виник не в помешканнях офіцерів штабу та преси, а в бойових окопах, обстрілюваних бліндажах — і в лазаретах. Він охоплює не лише кілька місяців, як у більшості нотаток такого роду, а увесь період війни — аж до останнього й найважчого Юнґерового поранення наприкінці серпня 1918-го. І нині він лежить — як частина Юнґерової спадщини — в Німецькому літературному архіві в Марбаху-на-Некарі — у невідредагованому оригіналі (і відтворений у виданні 2010 року в буквальному вигляді). Цей розлогий і скрупульозний воєнний щоденник, що став основою для стислого зображення його воєнної участі, Юнґер почав писати взимку 1918/19 рр. й навесні 1920-го під заголовком «У сталевих грозах. Зі щоденника командира ударної групи» подав до друку. При пізніших переробках В сталевих грозах Юнґер знову й знову звертався до свого «Воєнного щоденника», щоб наповнювати деталями й уточнювати зображення окремих ситуацій та процесів.

Багато разів авторові Воєнного щоденника і В сталевих грозах закидали емоційну черствість, відсторонення й холодність супроти жахливого страждання, яке він на кожному кроці спостерігав і яке він, як здається, не тільки із захопленням відзначав, але й описував з беззавітною й від версії до версії зростаючою художньою майстерністю. Для ілюстрації цього як у Воєнному щоденнику, так і в Сталевих грозах можна віднайти чимало доказів. За повільним умирання одного з поранених у голову товаришів він стежить аж до останніх здригань і описує це у Воєнному щоденнику в усіх, також індискретних, подробицях, які, щоправда, у Сталевих грозах дещо редуковано. В оцінках такої здатності до дистанційованого чи «холодного» спостереження й опису думки розходяться. В той час, як одні вбачають у цьому перевагу автора Юнґера та його твору, інші говорять про звуження людського відчуття, яке вказує на принциповий і відчутний брак чи втрату гуманності. У Воєнному щоденнику наявні, як відзначає Гельмут Летен у надзвичайно змістовній розмові про «холодний» погляд Юнґера, кілька «рідкісних острівків гуманного мислення», при цьому, однак, варто додати, переважно брутальна армійська логіка. Щоправда, на це можна подивитися й інакше. Упродовж великих текстуальних шматків у Воєнному щоденнику й В сталевих грозах йдеться про те, як убезпечити не тільки своє власне життя, але й життя товаришів, як уникнути непотрібних жертв, як переховувати й дбати про поранених і щоразу також про те, як вивести із зони бойових дій у тил полонених. Між усім цим є вибухи нерефлектованого прагнення вбивати й сп'янілої нищівної люті. Але навіть у такі моменти, як демонструє «фотоепізод» із розділу «Велика битва», можна успішно констатувати гуманне мислення. Загалом Воєнний щоденник показує хоча й безстрашного й психічно досить обтяженого, проте екстремально здатного до сприйняття й відчуття молодого чоловіка, котрий на здебільшого небезпечні чи деструктивні процеси, яким його піддано на фронті, реагує дуже диференційовано і, звісно, знає також етичні сумніви, стани страху й нервові зриви. У Сталевих грозах ці моменти дещо редуковано на користь героїчного дуктусу, якого Юнґер хотів надати своєму нотатнику.

Неодноразово Юнґеру закидали також те, що у своїх Сталевих грозах він естетизував фронтові жахи війни, убивства і смерть (або ж забиття й вмирання) й тим самим сприяв войовничим настроям, ба навіть збуджував і розпалював захоплення війною. І справді, Юнґер розглядав війну як природній модус людського співжиття та історичного розвитку й часом навіть утверджував її. Тільки в тридцяті роки його віра в здогадно конструктивні риси війни стала сумнівною; повість На мармурових рифах (1939) є завершальною піснею на честь армії та